Українці Канади

Першим імігрантом з України до Канади можна "жартома" вважати колосок української пшениці з Галичини, який у 1842 р. привезений був канадським фермером Давідом Файфом (David Fife) з Ґласґо у Шотландії, де розвантажувався ґданський пароплав з українською пшеницею. Цей український вид пшениці, який названо "Red Fife", родив набагато більшу кількість зерна, ніж інші види, і мав прекрасну якість.
Міграцію до Канади прийнялось відзначати хвилями. За початки іміграції українців до Канади треба прийняти перші документовані приїзди у 1891-1892 рр., хоч загально вважається, що перші імігранти прибули до Канади значно раніше, але їх вплив на канадські громади був незначний.
Українці Канади за офіційними даними – 9-та за чисельністю мовно-етнічна група, їх у країні – 1 209 085 (2011). Українці Канади – складова української діаспори, а сама Канада – третя країна за числом етнічних українців (після України та Російської Федерації). Україноканадці є найбільшою слов'янською діаспорою на території Канади.
Перші українці в Канаді, Іван Пилипів і Василь Єлиняк, родом із села Небилів (нині Рожнятівського району Івано-Франківської області; їм там встановлено пам'ятник) прибули до Канади пароплавом «Орегон» 6 вересня 1891. З їхнім прибуттям розпочався потік українських імігрантів на незаймані землі Канади. Ці два українські піонери 1892 року встигли навіть посприяти переселенню в Канаду кількох сімей із України. Хоч Пилипів дав початок першому й найбільшому поселенню українців у Канаді в Една-Стар у нинішній канадській провінції Альберта, – усе ж таки ініціатором масової міграції українців до Канади вважають Йосипа Олеськова, відомого популяризатора еміграції з Галичини і Буковини наприкінці 1890-х років. У 1895 він відвідав Канаду і був захоплений її можливостями для розвитку сільського господарства. Його публічні лекції та брошури «Про вільні землі», «О еміграції» заохотили багатьох селян, переважно з Галичини, Буковини, Закарпаття та Лемківщини, до виїзду на цілинні простори Канади. Перша хвиля масової імміграції тривала до 1914 (початку І-ї світової війни). Охопивши близько 170 тис. чоловік, вона започаткувала формування української етнічної групи в Канаді та канадського регіонального варіанта української мови.
В історії української еміграції до Канади дослідники визначають такі основні етапи:
1812-1890-ті рр. – період поодинокої епізодичної імміграції українців;
1891-1914 рр. – «перша хвиля» масової трудової імміграції та початок формування української етнічної групи;
1920-1941 рр. – «друга хвиля» масової трудової імміграції та консолідація етнічної групи;
1950-1960 рр. – «третя хвиля» імміграції з переміщених осіб;
з 1960-1991 рр. – розвиток української етнічної групи Канади в умовах відсутності поповнень з України.
У першій хвилі еміграції переважали соціально-економічні мотиви, у другій спостерігалося поєднання соціально-економічних і політичних причин, у третій – домінування політичних мотивів.
З поворотом ХІХ-го століття уряд Канади практично безкоштовно роздавав іммігрантам «гомстеди» (земельні наділи) для заселення канадських степів – та під однією умовою: розпочати на ній господарювання за три роки. Саме тоді канадський міністр внутрішніх справ Сіфтон (1897–1903) розгорнув на західноукраїнських землях активну агітацію за переселення до Канади, сподіваючись таким чином вирішити проблему освоєння дикого Заходу. Оскільки перші українські іммігранти до Канади переважно були землеробами, вони відгукнулися на канадську пропаганду – і селилися громадами в цілинному поясі степових провінцій Альберти, Саскачевану й Манітоби.
Хоч прерії Канади часто порівнюють з українським степом, слід зауважити, що ні Галичина, ні Буковина, не визначаються степом – і українці воліли селитися в районах поближче до Едмонтона та Вінніпега, цебто лісостепової зони. Від україноканадців Альберти досі можна почути, що для них життя на південь від Едмонтону «є нецікавим, адже там не росте осика». Своїм компактним поселенням українці намагалися створити зручне культурне середовище і посприяти родинним зв'язкам. Не диво, що нині райони на схід і на північний схід Едмонтону визнано провінцією Альбертою як екомузей «Kalyna Country», цебто «калиновий край».
Для «першої хвилі» української імміграції страшно важило те, що все в Канаді на власній ділянці було безкоштовним та залишалося виключно для вжитку таки ж українського піонера, коли у той же час в Австро-Угорщині доводилося платити навіть за збирання деревини на будівництво домів та їх опалення. Проте вже під час «третьої хвилі» імміграції за часів Другої світової війни українці намагалися оселитися та влаштуватися на заробітки у великих містах Східної Канади, у Торонто та Монреалі. Нині склалось так, що на Сході Канади живе більше українців ніж на її Заході, та завдяки тому, що українці Західної Канади проживають більш компактно та у відсотковому відношенні значніші, – їх вплив на політичне і культурне життя визначніший.
У 1914-1921 роках істерія Першої світової війни призвела до того, що уряд Канади визнав українців з австро-угорським громадянством як «союзників ворога» («aliens of enemy nationality»). Легалізований Актом Військового Часу (War Measures Act) 1914-го року дозволив вимагати від означеної категорії населення реєстрації у відповідних державних органах. Біля 5000 етнічних українців опинилися у спеціальних таборах для інтернованих і на примусових роботах.
У Канаді є біля двадцяти пам'ятних дощок у місцях колишнього розташування таборів для інтернованих. 24 серпня 2005-го року Прем'єр Міністр Канади Пол Мартін назвав інтернування «сумною сторінкою» історії Канади і пообіцяв 2,5 мільйони на освітні і пам'ятні заходи.
У 1920-х рр., зокрема з 1923, коли в Канадський імміграційний акт було внесено зміни, що дозволяли імміграцію з колишніх ворожих держав, розпочалася друга хвиля масової заробітчанської імміграції, що призвело до переселення приблизно 68 тисяч українців, головно з Галичини та Волині. Інтенсивна імміграція тривала до 1939 року і спричинила консолідацію української етнічної групи. У 1947–1960 була третя хвиля імміграції, що здійснювалася передусім за рахунок переміщених осіб з таборів у Австрії та Західної Німеччині. Це були люди з усіх українських етнічних територій, але переважали емігранти із Західної України. Четверта хвиля імміграції почалася 1989 року, коли виїзд з України в інші країни на тимчасове або постійне проживання став цілком легальним.
За переписом населення 1981 року близько 86 % канадців українського походження народилися у Канаді. Проте ця статистика дуже відносна: перші українські поселенці зареєструвалися під різними національними іменами (залежно від того, з якої держави вони прибули); при переписах змінювався підхід до визначення етнічності; надзвичайно важливою була проблема етнічної самовизначеності тощо. За переписом 1931 у Канаді налічувалося 225 133 українці; за переписом 1981–529 615 канадців походило з етнічно однорідних українських родин та 225 365 таких, у кого тільки один з батьків української національності. За переписом 1986 у Канаді мешкало 420 210 українців походженням з одноетнічних родин і 541 100 – з різноетнічних. До 1971 за чисельністю українці були четвертою етнічної групою у Канаді (після англійців, французів та німців). За переписом 2001 у країні проживає 1,071 млн. українців із загальної кількості 29,639 млн. жителів.
Сучасна українська етнічна група в Канаді не має суцільних поселень – так званих етнічних анклавів: канадські українці живуть уперемішку з іншими національностями по всій країні.
Українські іммігранти першої хвилі поселилися переважно на західних цілинних просторах Канади – у провінціях Манітоба, Альберта, Саскачеван. Напередодні ІІ-ої світової війни близько 80 % українців жили в цих провінціях. Під час війни і після неї посилилося переміщення українців у зв'язку з інтенсивними процесами урбанізації на більш промисловий схід, зокрема в провінції Онтаріо та Квебек. Іммігранти третьої хвилі, з погляду соціально-економічного становища, досить строкаті, в основному освічені, поселилися в містах індустріального Сходу, зокрема в провінції Онтаріо. За даними 1981, найбільше українців проживало в провінціях Альберта (136 710 одноетнічного походження і 53 075 змішаного) і Онтаріо (133 995 одноетнічного та 69 040 змішаного). Найбільше українців, за тим же переписом, були мешканцями Едмонтона (63 120 – одноетнічного походження та 21 445 – змішаного), Вінніпега (58 970 і 20 380 відповідно) та Торонто (50 705 і 21 025 відповідно). Перепис 2001 року зафіксував певні зміни в географії розселення українців.
Відрізані культурно і цивілізаційно від України, знаходячись по іншу сторону залізної завіси холодної війни україноканадці розвинули власну самобутню культуру, яку в Канаді зокрема репрезентують танцювальний колектив з Едмонтону Ансамбль Танцю Шумка, музичний етноколектив з Манітоби Paris to Kyiv, гурт «Буря», співачка Тереза Сокирка, музей просто неба у Альберті Село україноканадської культурної спадщини, у якому відтворено побут першої хвилі імміграції до Канади.
Культура україноканадців являється невід'ємною частиною загальноканадської культури. Комедійна актриса Люба Гой, художник Вільям Курелек, письменниця Мирослава Косташ широко відомі за межами української громади.
Можливо, найважливіший внесок на сьогодні української громади в суспільне життя Канади – це концепція канадського мультикультуралізму, яку широко популяризовано лінгвістом-українцем Ярославом Рудницьким. Українцям таки вдалося переконати Королівську комісію по двомовності й двокультурності (англ. Royal Commission on Bilingualism and Biculturalism) відійти від концепції англо-французької двомовності, як такої, що применшує вплив інших громад на культурний розвиток Канади. Це вплинуло на проголошення Прем'єр-міністром Трюдо офіційної концепції багатокультурності. Також у західній Канаді з'явилися перші після англійських і французьких українські двомовні програми у школах. Згодом і інші громади скористалися соціальними досягненнями українців.
Українці Канади створили й утримують велику кількість організацій, зокрема громадських та релігійних об'єднань, танцювальних ансамблів, українських хорів, аматорських театрів, фінансових установ, спортивних клубів тощо. Загалом на території Канади нараховується понад 1000 етнічних українських організацій. Основними місцями організованого канадсько-українського життя є Торонто, Монреаль, Едмонтон, Вінніпег, Ріджайна, Саскатун – усього понад 200 міст.
Більшість українських політичних, громадських культурних та релігійних організацій українських канадців перших трьох хвиль міграції об'єднані в національну координаційну раду, відому під назвою Конгрес українців Канади (КУК), головний офіс якого розташований у м.Вінніпег (провінція Манітоба).
Зважаючи на розміри та впливовість української діаспори, Канада, зокрема м.Торонто, є місцем перебування штаб-квартири Світового конгресу українців (СКУ), що ставить собі за мету координацію дій української діаспори в усьому світі.
Торонто є також місцем розміщення головного офісу Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО), яка об'єднує 23 неприбуткових організації з 12 країн світу. СФУЖО підтримує культурні, освітні, гуманітарні та соціальні програми. СФУЖО має консультативний статус в Економічній та Соціальній раді ООН та в ЮНІСЕФ.
До етнічних українців, які досягли успіху на політичній сцені Канади, можна віднести Вільяма Гавриляка, який тричі був обраний мером міста Едмонтон, чинного прем'єр-міністра Альберти Едварда Стельмаха, депутата Національної Асамблеї (парламенту) Канади Бориса Вжесневського і одного з лідерів Ліберальної партії Канади Джерарда Кеннеді (українець по матері, який близький до української громади). Але найбільших успіхів серед українців Канади на політичній арені досяг Роман Гнатишин, який у 1990-1995 роках займав посаду генерал-губернатора Канади. Його ж батько – Іван Гнатишин був сенатором від Партії прогресивних консерваторів.
Багато українців, народжених в Канаді або США, добилися до висот спорту.
Легендарна трійка «Uke-line» – Вік Стасюк, Бронко Хорват й Джонні Буцик – від 1956 до 1960 року захищала кольори хокейної команди Національної хокейної ліги (НХЛ) Бостон Брюїнс.
Граючи воротарем за клуб «Детройт Ред-Вінгс», здобув велику славу Тарас Савчук. Він і досі вважається одним з найкращих воротарів у історії. Савчука називали «Ukie» (Юкі) за те, що він так пишався Україною. Його рекорд досі неперевершений – 103 сухих гри.
Рекорд за найшвидший хет-трик (три голи за гру) отримав Василь Мосієнко («Чикаго Блекгокс»). 23 березня 1952 року Мосієнко під час гри проти «Нью-Йорк Рейнджерс» забив три шайби за 21 секунду. Цей рекорд є неперевершеним.
Михайло Босий із «Нью-Йорк Айлендерс», хоч недовго грав, вважався одним з найкращих хокеїстів свого часу. Михайло Босий забивав понад 50 шайб дев'ять років поспіль.
Олександр Годинюк, став першим українцем з пост радянського простору, що поїхав виступати в НХЛ. У «Соколі» розлучатися з гравцем не захотіли, і Олександр був змушений вчинити втечу – «залізна завіса» впала лише через рік. Через 17 років Годинюк повернувся до Києва.
Уродженець Києва Дмитро Христич грав 12 років у НХЛ до 2002 року. Він брав участь у матчах всіх зірок НХЛ 1997 та 1999 років – в другому матчі був єдиним, котрий офіційно представляв Україну в команді двадцяти чотирьох світових зірок. Христич був членом першої чоловічої Олімпійської збірної України 2002 року.

Роман Рішко
за матеріалами Інтернет-видань