№2(138)
квітень - червень
2017 року

ЛІТОПИС УГОРСЬКОГО УКРАЇНСТВА
ПАМ'ЯТНІ ДАТИ І ПОДІЇ
РЕЦЕПТИ УКРАЇНСЬКОЇ КУХНІ

Святкування 15-ї річниці Самоврядування українців у Мішкольці

1 квітня українське самоврядування Мішкольця відсвяткувало свою 15-у річницю. Свято, яке відбулось в приміщенні будинку культури ім. Ady Endre, відкрила голова Української громади в м.Мішкольц Іґнац Марія. Після звучання державних гімнів України та Угорщини п. Марія зачитала короткий звіт про діяльність української громади за останні 5 років. На завершення промови голова подякувала угорським друзям, які активно опомагають збирати гуманітарну допомогу разом з українськими волонтерами Угорщини.

Серед почесних гостей ювілейного свята були присутні: Ярослава Хортяні – голова ТУКУ, ЕКУ, перший заступник президента СКУ та представник українців в угорському Парламенті; Юрій Кравченко – президент ДОСУУ; Володимир Калітинський – аташе з питань оборони; Іштван Балог – перший секретар Посольства України в Угорщині; Аркадій Гупало – консул-керівник Консульства України в Ніредьгазі; депутати Державного та місцевих українських самоврядувань Будапешта, Ніредьгази, Варпалоти та Веспрема; Отець Дам’ян Габорій; Отець Ендре Ковач – священника угорської греко-като­лицької церкви м. Мішкольц; Ференц Поп – радник з питань культури при мерії м. Мішкольц; голови і депутати національних самоврядувань м. Мішкольц: болгари, словаки, поляки, німці, вірмени, роми. Також присутніми були представники угорських неурядових, громадських і культурних спілок, з якими було укладено договір про співпрацю; камерний хор «Джерело» - загалом понад 200 гостей.

З вітальними словами виступили Ярослава Хортяні, Аркадій Гупало, Юрій Кравченко, Ференц Поп. Вони наголосили на важливості діяльності українського національного самоврядування, яке є своєрідною пов’язуючою ланкою у добросусідніх відносинах угорського та українського народів.

Згодом слово взаля Вікторія Іґнац – депутат ДОСУУ, яка виступила з коротким звітом про свою волонтерську роботу за останні 3 роки та про труднощі, пов’язані з цією діяльністю.

Офіційна частина свята закінчилася врученням нагород і похвальних грамот найактивнішим членам української громади м. Мішкольц, угорським друзям і шанувальникам української культури, історії та народних традицій, українським волонтерам Угорщини та гостям-волонтерам з України. Всі присутні помолилися за мир, благополуччя та добробут всіх родин.

Свято було продовжено ювілейним концертом, який відкрив гітарист-композитор Михайло Вігула, виконавши українську народну пісню «Ой чого ти, дубе». Віртуозним виконанням «Ой господарю, господарочку» потішив глядачів камерний хор «Джерело». Також прозвучала і угорська народна пісня «Hazám, hazám». Наступними номерами програми були українські пісні – «Росте черешня», «Мій шлях», «Ще не вмерла Україна» у виконанні гітариста-співака зі Львова Вадима Вольтовича. Прекрасні та душевні пісні виконала Христина Панасюк з м.Рівне. Вона заспівала свої авторські 4 пісні під власне акомпанування гітарою.

Бурхливими оваціями нагородили глядачі вже дуже відомий в Угорщині та Польщі співочий квартер LeonVoci зі Львова. В їх виконанні прозвучали три твори: «Алелуя», «Біля тополі» та «Ой ти, дівчино». Концертну програму свята було завершено спільним виконанням гімну-молитви за Україну.

 

Після завершення святкування «Громада» поспілкувалась із головним волонтером з Мішкольця – Вікторією Іґнац, яка 12 років є депутатом самоврядування української меншини в Мішкольці, 8 років депутатом Державного самоврядування українців Угорщини.

­ Чим було викликане твоє рішення про допомогу українським військовим?
- Хоч я і народилась в Україні, моє життя так склалось, що останні 23 роки я взагалі не була на Батьківщині. Після смерті батька я закінчила медичний інститут в Мішкольці й поїхала працювати закордон. З часом мрї шляхи наближалась до кордонів Угорщини й навіть подруги жартували зі мною, що мене всеодно тягне в Мішкольц. Тепер я усвідомила, що насправді доля мене підштовхувала в Україну, де потрібна буде моя допомога.
Зізнаюсь чесно – я не знала, а тому й не розуміла, що відбувається в Україні в листопаді 2013 - лютому 2014. Та буваючи в Будапешті у Державному самоврядуванні українців Угорщини й отримуючи звідусіль масу інформації, я була шокована.
Пам’ятаю, коли подивились перше відео про знущання ватажка сепаратистів Гіві над українськими полоненими військовими всі присутні жінки плакали. І тоді ми з Ярославою Хортяні вирішили: «Сльозами горю ми не допоможемо. Потрібно щось робити». От з того моменту й почалась моя волонтерська робота.
­ Яку допомогу і яким чином ви вирішили надавати?
- На початку ми нічого не знали. Почали збирати одяг, медикаменти, грошову допомогу, а коли зібрали, то не знали, до кого звернутись, щоб весь цей вантаж передати на потреби хлопцям з передової.
У травні 2015 року в приміщенні Державного самоврядування українців Угорщини відбулась зустріч волонтерів з різних країн, в тому числі багато прибуло з України. Тоді налагодились зв’язки, розуміння – з ким і як працювати. Саме ці знайомства дали мені можливість потрапити в Україну і самій.
У червні фура із зібраною мною гуманітарною допомогою заїхала в Україну і направилась в Івано-Франківськ, де відбулась офіційна переда­ча зібраного вантажу волонтерським організаціям Ук­раїни. Моє єдине прохання було – час­тину вантажу передати у вказа­ну мною частину, а решту – віддати на потреби іншим підрозділам, які її потребуватимуть. Прикро, але до сьо­годнішнього дня я так і не отримала звіт щодо розподілення вантажу.
Після Івано-Франківська я відправилась у медичний шпиталь до Києва, де відвідувала важкопоранених хлопців, щоб зрозуміти, яка сама медична допомога необхідна. Крім того, хотіла побачити, де і як живуть діти внутрішніх переселенців з Донбасу. Протягом 3 днів мене возили по околицях Києва, попіарились, але, на жаль, так і не показали мені те, заради чого я приїхала.
­ Та все ж таки, тобі пощастило допомагати дітям атошників та внутрішніх переселенців. У який спосіб?
- Ти натякаєш на літній табір в Угорщині для дітей українських військових. Так, у 2015 році я дійсно допомагала в організаційних питаннях табору. А також щотижня протягом усього літа я привозила понад тисячу літрів питної води для цих діток. Та паралельно з цим я навідувалась до поранених українських військових, які перебували на лікуванні у Honvéd korház і допомагала там: готувала їсти, прала їм речі, влаштовувала їм екскурсії – на озеро Веленце, Балатон. З усіма цими хлопцями я тримаю зв’язок й дотепер. І саме через них я виходила на контакти з тими людьми з України, з якими співпрацюю по лінії гуманітарної допомоги сьогодні. Крім того, я познайомилась із людьми, які привезли сюди на лікування «лікарку Майдану» Тетяну Білінскі. І саме вони допомогли мені доставити великий гуманітарний вантаж, який включав у себе пральні машини, автомобільні покришки, одяг, іграшки для дітей, точно за призначенням. Коли я поїхала у зону АТО, цей вантаж чекав мене за вказаною мною адресою.
­ Тож ти побувала і в зоні АТО. В яких саме напрямках ти була і що для себе почерпнула з цих поїздок?
- Перша моя поїздка була в грудні 2015 року. Крім уже згадуваної гуманітарки, я придбала для хлопців термобілизну (адже була зима), деякі медикаменти – запакувала це все у валізу і полетіла до Києва. Звідти потягом дісталась до Слов’янська, де мене зустріли вже знайомі волонтери. Ми опікувались окремою мобільною бригадою, для якої у свою наступну поїздку я пригнала автомобіль.
Ці поїздки навчили мене, що допомогу потрібно збирати й передавати тільки адресно. Тобто, коли хтось щось потребує – дає мені знати, що конкретно потрібно, і я вже переймаюсь конкретними питан­нями для конкретних людей. Крім того, в дорозі я знайомилась з різними людьми, вислуховувала про їхній досвід. Так зустрілась у Львові із вдовами військовослужбовців, яким теж вирішила допомогти. Щомісяця я опікувалась однією сім’єю – допомагала з дитячим одягом, іграшками, медикаментами.
Мене надзвичайно вразила історія одного військового, який пережив Іловайський котел і отримав поранення. На війні він подружився з чоловіком, який пізніше загинув і залишив напівсиротами двох доньок. Тож цей поранений хлопець, маючи двох синів, почав опікуватись ще й сім’єю свого померлого друга. Звичайно ж, одна я вже не спроможна була всім допомагати, тому вирішила підключити до допомоги цій сім’ї й інших наших депутатів: працювала із Іриною Закар, Уляною Княгинецькою.
­ Похвально! Тобі вдалось не тільки самій допомагати, але й підключити до допомоги інших. На цьому твоя місія безпосередньо в зоні АТО закінчилась?
- Навпаки. Минулого літа я вийшла на контакт із однією бригадою, якій допомагаю по сьогоднішній день. Працюю я безпосередньо із військовим Сергієм Миколайовичем із позивним «Фартовий» і його командою. Саме їм я й організувала поїздку в Угорщину на святкування 15-ї річниці самоврядування українців м. Мішкольц. Це люди, які тримають своє слово, коли я прошу їх організувати мені супровід у зону АТО, які завжди радо зустрічають мене… це саме ті хлопці, які показали мені війну, якою вона є, і відкрили очі на справжній стан речей.  Я бувала у них в Авдіївці і під час обстрілів, бувало, сидячи на даху будинку, рахувала, скільки ракет прилетіло з боку російських військових.
­ Російських?
- Звичайно, російських. Сподіваюсь, це вже ні для кого не секрет.
­ Як довго може ще тривати ця війна – що думають хлопці з передової з цього приводу?
- Вони всі там прекрасно розуміють, що війна триватиме до тих пір, поки це комусь вигідно. Всі знають, що там є контрабанда, що декому в Україні вигідно мати Донбас окупованим, бо там є свої бізнес-інтереси. Але наші прості українські хлопці боронять свої землі, свою Батьківщину, захищають свої сім’ї, своїх дітей і стоятимуть до кінця.

Алекс Вашш.