ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

24 травня в Державній бібліотеці іноземної літератури в Будапешті відбулась презентація книги «Це моя і твоя війна» молодої української поетеси Анастасії Дмитрук. Її оваціями зустрічали в Парижі, Берні, Гамбурзі, Вільнюсі та Ризі; у школах та інститутах, бібліотеках та фестивалях, у військових шпиталях та на передовій. Вона зачаровує своєю щирістю та тонким поєднанням у собі дівочої ніжності та вольової мужності. Достатньо було одного вірша, аби про неї дізнався світ, полюбила Україна, а Росія, в свою чергу, внесла у список головних літературних ворогів.

Перший вірш громадянської лірики Насті Дмитрук, «Никогда мы не будем братьями» стрімко зібрав мільйони прихильників та опонентів, а також, вперше в історії літератури, отримав сотні римованих відповідей та переспівів. В свої 26 років Анастасія – володарка звання «Киянка року 2015», отримала премію КМУ за особливі досягнення молоді у розбудові України, а також нагороду Всеукраїнської премії «Жінка III тисячоліття» в категорії «Перспектива».

 Анастасіє, розкажи нашим читачам свою історію з народження до сьогодення.

- Мені 26 років. Народилася в Ніжині, але ще в дитинстві з родиною переїхала до Києва. Там закінчила гімназію, потім Київський політехнічний інститут за фахом прикладна математика та інформаційна безпека. Три роки працювала за спеціальністю –аж до подій Майдану. Можна сказати, що саме Майдан повністю змінив хід мого життя і взагалі розвиток моєї особистості. Ті події сформували нові цінності, повністю змінили мій внутрішній світ та сприйняття навколишнього світу. Саме тоді був написаний вірш «Никогда мы не будем братьями», після чого, власне, я вимушена була покинути свою спеціальність і займатися справою, яка дійсно мені до душі.

Сьогодні я повністю присвячую себе творчості: пишу вірші, маю також прозові експерименти; організовую благодійні вечори, часто виступаю, презентую свої книжки і твори. Маю поетичну виставу з театром на Подолі (режисер Віталій Малахов). Вірші всі мої. В ній беруть участь актори, з якими ми також гастролюємо Україною.

 А ти і до Майдану писала вірші? Можливо, в дитинстві?

- Так. Писала з дитинства. У початкових класах ми багато віршів вчили напам´ять. І мені було цікаво, чи вдасться самій написати вірш. І написала: перший вірш про вчительку, а другий – про Україну. І все на тому закінчилося. Аж до першого шкільного кохання, яке надихнуло, спровокувало нові вірші. Потім – більш доросле, друге кохання, вже у вищій школі. Декілька хвиль віршів були переважно про кохання. Як і більшість дівчат, я писала про свої внутрішні переживання, які не були висловлені, й ніколи не робила на цих віршах ніяких акцентів. Їх я майже нікому не давала читати.

У більш свідомому віці почала викладати вірші в соціальних мережах, збирати певну свою, переважно дівочу аудиторію, яка їх читала. А от коли почався Майдан, мене деякі викладачі в інституті питали, чому я нічого не пишу. Революція – хіба вона не надихає? Але протягом самої революції, коли вирували ці події, якось зовсім було не до віршів, оскільки ти постійно тримаєш руку на пульсі й переймаєшся, живеш і дихаєш цим. Не було часу.

А після трагічних подій і розстрілів все якось саме пролилося у віршах, які створили цілу збірку. Далі народжувались вірші й про наступні події, пов’язані з долею України: анексія Криму, війна в Донецьку і на Сході України. Це все спровокувало зовсім іншу тему у віршах та творчості загалом. Коли змінюється ситуація, натхнення, почуття – змінюються і вірші.

 І саме ці вірші сформувалися у твою другу книгу?

- Так. У першу ввійшли мої перші «спроби», твори про любов, «майданівські» вірші: «Никогда мы не будем братьями», «Верните нам наше небо», «Небо падає», «Це моя і твоя війна»... А друга книжка вже позбирала все те, що було написано не лише на Майдані, а і після нього. Надто багато різних важливих моментів, над якими варто замислитись кожному українцю. Бо не тільки війна вирішує нашу подальшу долю, але дуже багато залежить і від кожного з нас. Насправді є безліч проблем, які потребують уваги і того, щоб бути озвученими, обдуманими.

 Розкажи трохи детальніше про вихід нової збірки.

- Нова книга вийшла буквально тиждень тому – 15 травня я забрала перші 100 примірників з видавництва. Це був спільний проект з художницею, яка оформила її ілюстраціями. Вона так само переживала події, які відбувалися: і Майдан, і війну. Малювала в той час своє бачення, відчуття. Це поєдналося з моїми віршами, наші емоції співпали.

Тут є вірші і про любов. Адже кохання – це невід´ємна частина життя. Вона є і на фронті, і за фронтом, і в школах, і в інститутах – всюди. Вона веде, надихає і дає віру в те, що обов´язково все закінчиться нашою перемогою. Хотілося все об´єднати темою, яка почалася ще на Майдані: це і знайомства з хлопцями, які відбувалися протягом усього періоду протистоянь, з військовими, героями, які живуть серед нас, які зробили титанічний внесок в нашу перемогу. Це їхні листи з фронту, а також якісь свої особисті враження, пов´язані з ними.

 Ти часто буваєш в АТО?

- Ні, не часто. Деякі артисти, митці постійно туди їздять. Вони бачать свою місію там. Я їздила туди, аби відчути, побачити, адже це ті події, які відбуваються в наш час. Ти живеш в час війни і необхідно було заїхати принаймі на ближні території, щоб відчути те, що відчувають люди там і побачити хлопців, які знаходяться на передовій. Ми бачилися, спілкувались, я читала їм свої вірші.

Але цих хлопців дуже багато і в шпиталях. Вони не менш потребують підтримки, уваги, спілкування. До тих, які на фронті, прикута увага громадськості, артистів, волонтерів, всіх на світі. А хто лишився поза тим, хто вилетів з тої великої «команди», так само потребує підтримки. Вони шукають себе в мирній частині країни і хочуть, щоб люди цінували і поважали те, що вони виконали свій обов´язок. Ці бійці варті спілкування, підтримки, віршів і творів. Тому ми з ними зустрічаємось у військових частинах, в інститутах на військових кафедрах.

Найважче, звичайно, у лікарнях. Адже на передовій хлопці сильні духом, вони вірять, палають, горять. А в шпиталях зовсім інші, які в чомусь уже зламалися і хтось просто хоче поговорити. І це для них вкрай важливо.

Тому я вважаю, що робота є не тільки в зоні АТО, не тільки там є потреба читати вірші. Їх треба читати всюди. Особливо, мабуть, в школах. Для тих, хто прийде після нас, хто підростає і буде змінювати цю країну далі – саме з ними потрібно спілкуватися, їм приділяти колосальну увагу. Це цікаво, це емоційно, оскільки це зовсім інші люди, нові, свіжі. У них сміливі, чисті погляди, віра, зовсім інший рівень свободи, ніж у дорослих людей. Діти інакше бачать ситуацію, вони є свідками нинішніх подій і беруть у них активну участь, проводячи благодійні ярмарки, збираючи кошти для солдатів, зустрічаючись з ними. Це не менш важливо, ніж підтримувати хлопців на Сході.

На всіх фронтах фізично просто не встигнути, а попри це треба і вірші писати. Серед мас людей ти постійно знаходишся в якихось емоціях. Це забирає дуже багато сил. Звісно, я не сиджу на місці й намагаюсь максимально підтримувати тих, хто цього потребує. Та все ж таки бажаю працювати з молоддю, адже це та рушійна сила, яка має довести справу до переможного кінця.

Як люди сприймають твої вірші? Адже у твоїх віршах досить відверта правда, яку не всі росіяни бажають сприймати?

- Тут справа не лише у громадянстві. Наприклад, вірш «Никогда мы не будем братьями» написаний про два різні світогляди: про тих людей, з одного боку, які були на Майдані й готові були загинути за свободу своєї родини, країни, і про тих, з другого боку, які йшли захищати свого «царя», свого пана і намагалися втримати його владу. Це абсолютно дві різні людини. І вірш саме про тотальну прірву між цими двома свідомостями. А хто у якій ролі себе побачив – це й показали відгуки тих самих росіян, хоч були й українці, етнічні, так би мовити, були відгуки з Криму – теж не завжди приємні. Тут навіть не у кордоні справа, а у внутрішньому кодексі кожної особистості. Людина себе впізнала у слові «раб», або «вы с детства в цепи закованы», і вона на мене розізлилася за те, що я сказала. Адже у вірші не фігурує слово «росіяни». Це стосується всіх, хто шукає пана для себе і тих, хто шукає свободи. Вірш про вільних людей.

Так, правду іноді дуже важко сприймати, особливо негативну. Повернемось до більш позитивних відгуків. Тебе відзначили державними нагородами. Як ти їх сприйняла?

- Вони всі для мене є неочікуваними. Я просто пишу про те, що я відчуваю, про що маю написати і роблю це абсолютно щиро, не чекаючи нагород. Для мене найбільша нагорода це підтримка моїх читачів; це отримувати листи від хлопців з АТО, які розказують, як там для них це було важливо почути, побачити прочитати; або від дітей, які пишуть мені листівочки, надсилають рукоділля – ось це для мене справжня нагорода.

Але нагороди «Киянка року» та Премія Кабінету міністрів – це справді приємно, бо важливо, коли тебе підтримує держава. Це надихає і говорить про те, що ти, мабуть, робиш все правильно. Хочеться робити ще більше. Для мене ще більшою відповідальністю є бути достойною цих нагород.

 Ти щойно брала участь у книжковій виставці у Львові. Які маєш враження?

- Постійно їжджу на ярмарки. Була й у Київському Книжковому Арсеналі, перед тим була Запорізька толока і Черкаський книжковий ярмарок. Взагалі дуже круто, що зараз в Україні пішла така тенденція започатковувати книжкові ярмарки. Люди повинні читати, це змінює їхнє мислення, рівень культури і відчуття світу, тому я тільки за те, аби ці ярмарки відбувалися у всіх містах країни і буду обов´язково брати у них участь.

 Чи виставляються на таких ярмарках інші патріотичні автори, чи підтримуєш з ними зв’язки?

- Так, там збирається дуже багато авторів. Особливо у великих містах: Київ, Львів, Запоріжжя. Приїжджає, мабуть, більша частина сучасних літературних діячів України. Це теж дуже класно, коли в одному приміщенні в один час збирається така велика кількість творчих, талановитих, сміливих людей, які не бояться сказати правду в тій формі, у якій вміють. До кожного приходить своя аудиторія читачів – і це додає сил. Ти бачиш, скільки є класних фахівців своєї справі – це дає наснагу працювати, можливість знайомитися, створювати спільні проекти, підтримувати один одного, оскільки творчі люди завжди потребують підтримки. А такі виставки збирають творчу енергію і в результаті виходять нові твори, проекти.

 Як оцінюєш ситуацію в Україні загалом, яке майбутнє чекає на неї?

- Ситуація зовсім не проста, оскільки буквально в кожній сфері купа проблем, які потрібно вирішувати. А більшість наших людей є пасивними. Вони чекають, що хтось вирішить ці всі проблеми за них. Насправді ж кожен має зробити свій внесок у зміни в країні. І я не бачу іншого виходу, крім як починати роботу з себе, слідкувати за собою, за своїм середовищем; навести лад у своїй голові, в своєму серці, оточенні, родині, колі друзів. Якби кожен так зробив, країна вже би змінилася дуже суттєво. Я абсолютно переконана, що в України світле і щасливе майбутнє, потрібно тільки починати працювати над собою. Кожному українцю. А роботи – непочатий край.

Тому і я намагаюся зробити все, що від мене залежить, аби країна стала кращою.

Не чекай в цьому світі змін –
усі зміни почнуться з тебе.
Серед самих високих стін –
знайди сили. Повір у себе.
«Світлом будь»

Уляна Бескоровайна.