№2(138)
квітень - червень
2017 року

ЛІТОПИС УГОРСЬКОГО УКРАЇНСТВА
ПАМ'ЯТНІ ДАТИ І ПОДІЇ
РЕЦЕПТИ УКРАЇНСЬКОЇ КУХНІ

Той, хто відкрив Шевченка

Іван Сошенко (1807 – 1876) увійшов в історію як людина, що відкрила у Тарасові Шевченку талановитого художника, хоч і не змогла розпізнати в ньому великого поета. Справді, все життя Івана Максимовича пройшло під знаком дружби з Кобзарем. Але й сам він – досить самобутній митець і цікава особистість.

ПАМ’ЯТНИК І.М.СОШЕНКУ
(Ліна Костенко)
Умер проїздом. Корсунь спав, байдужий,
що десь сьогодні, вчора чи торік
умер проїздом, сивий і недужий,
якийсь старий самотній чоловік.

Тяглась розбита корсунська сошейка.
Гула церковця хором неземним.
Лежить Іван Максимович Сошенко,
і всі на світі плачуть не за ним.

А Рось кипіла в кам’яному ложі,
між голих віт кричало вороння.
І дві вербички стали на сторожі,
щоб ту могилу час не зарівняв.

І два віки зійшлися на пораду.
І Літній сад приснився тій вербі.
Хоч би яка скульптура з того чаду
прийшла сюди постояти в журбі!

Лежи, Іване. Світ вже був немилий.
Ще тут всілякі грози прогудуть.
Тут Рось тобі камінчиків намила,
з них добрі люди пам’ятник складуть.

Ти в цей пейзаж печально так вклинився.
Лишився тут, спасибі тій вербі.
Лежи, Іване. Кожен, хто вклонився
твоїй могилі, – пам’ятник тобі.

Два учні одного вчителя

Походить Іван Максимович із роду міщан на прізвище Соха із Богуслава, що на Київ­щині. Проте батько художника мусив залишити рідне обійстя, тому що власниця міста, графиня Браницька оголосила, що переводить усіх міщан у кріпацьку залежність. Не бажаючи такої перспективи для себе, Максим Сошенко виїхав із родиною на батьківщину матері – до Звенигородки. Іван же попрямував у Вільшану на навчання до відомого тамтешнього художника Степана Превлоцького.

Вісім років опановував Сошенко у Превлоцького премудрощі народного іконопису. Цікаво, що як тільки Іван Максимович перейшов на вільні хліби, новим учнем Превлоцького став... Тарас Шевченко! Що ж до Сошенка, він взявся писати ікони для церков Млієва, Матусова, а також для Лебединського монастиря. Так би й залишився Іван Максимович народним «богомазом», якби не рішення звенигородської громади виконати призначену місту рекрутську «рознарядку» за рахунок новоприбульців Сошенків. Івана Максимовича, що працював у Лебедині, оголосили таким, що ухиляється від солдатчини, й привели у Звенигородку в кайданах. Утім, тут з’ясувалося, що служити він не може через вкрай слабке здоров’я – Івана Максимовича усе життя мучила хвороба легень, очевидно, бронхіальна астма.

Замість Івана в солдати пішов його молодший брат, сам же Іван Максимович, дізнав­шись про можливість навчатися у Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв, наприкінці 1831 року відбув до столиці.

Відкриття Шевченка

У ті часи українська діаспора була дуже впливовою у столиці імперії. Земляки познайомили Сошенка з секретарем Академії мистецтв Василем Григоровичем. Незабаром талановитому юнакові дозволили безкоштовно відвідувати Ермітаж для копіювання картин і стати вільним слухачем Академії.

У 1835 році щаслива доля звела у Санкт-Петербурзі двох учнів Степана Превлоцького – Івана Сошенка і Тараса Шевченка.

«Разом зі мною малював брат дружини Ширяєва, – згадував Сошенко. – Від нього я дізнався, що у того служить козачком мій земляк Шевченко, про якого я дещо чув ще у Вільшані... Я дуже просив родича Ширяєва, щоб він прислав до мене Тараса на квартиру... Шевченко на другий же день... з’явився до мене».

Сошенко одразу побачив у земляка неабиякий мистецький талант і взявся продовжувати його навчання. Відтоді для Тараса Григоровича розпочався шлях до визнання і, більше того, до Вічності.

Обоє – і Тарас, і Йван, – походили з соціальних низів, обоє були талановиті й сподівалися «вибитися в люди». Вони швидко здружилися, й Тарас перебрався жити у квартиру Івана Максимовича. Тут товариський Шевченко швидко зійшовся з сусідами і знайомцями Сошенка, які, своєю чергою, представили його поетові Євгену Гребінці. Й уже незабаром простий кріпак Тарас проводив час у товаристві представників столичного бомонду – художників Олексія Венеціанова і Карла Брюллова, письменників Василя Жуковського і Нестора Кукольника... Як ми знаємо, саме їхніми стараннями Шевченка було викуплено з кріпацтва.

Сошенко щиро зрадів, коли дізнався про звільнення Тараса з неволі, проте, будучи людиною скромною, не схвалював того, що Шевченко, як би зараз сказали, проводить час у світських тусовках. «У нього на деякий час вселився світський біс, – згадував Сошенко. – Прикро мені було і боляче дивитися на його безпутнє життя, невластиве нашому братові біднякові-плебею». Не схвалював Сошенко й Шевченкового захоплення віршуванням. «А хто ж його знав, що з нього зробиться такий великий поет», – казав пізніше Іван Максимович.

Дружба Сошенка і Шевченка мала витримати ще одне випробування – жінкою. По сусідству з українцями жила юна німкеня на ім’я Амалія, яку на російський манер називали Машею. Іван Максимович був таємно в неї закоханий і навіть збирався одружитися з цією дівчиною. Проте поки він підшуковував слова для освідчення, юнак Тарас зламав усі його плани. «Він швидко повів атаку проти Маші й відбив її у мене», – згадує Сошенко.

Хвороба легень у вологому кліматі Санкт-Петербурга прогресувала, і лікарі радили Сошенкові перебратися додому, в Україну. Робота для випускника Академії мистецтв знайшлася в Ніжинському повітовому училищі. Перед від’їздом Шевченко прийшов у гості до Івана Максимовича, вони помирилися і, як пише сам Сошенко, «розлучилися як добрі приятелі, ніби між нами нічого не було».

«Пейзаж»

Учитель малювання й чистописання

Попереду в Сошенка було чимало випробувань. В українській провінції не розуміли петербурзького елітарного мистецтва з його грою світла й тіні, академічною палітрою й орієнтуванням на історичну достовірність. Тут художникові, щоб заробити на замовленнях, потрібно було писати просто і швидко. Тож стиль і манеру Івана Максимовича в Ніжині не сприйняли, і художнику доводилося жити лише на невеличку платню вчителя малювання і каліграфії. Через це художник погано харчувався, постійно перебував у депресії й ще дужче хворів. Невідомо, чим би це все закінчилося, якби у 1846 році до нього в гості не заїхав Тарас Григорович.

Гімназисти, які вважали Сошенка диваком і невдахою, відкривши рота спостерігали, як йому читав свої нові вірші сам великий Шевченко, просив у нього поради й сумирно вислуховував зауваження! Ставлення жителів Ніжина до Сошенка одразу змінилося. Крім того, вже незабаром він отримав підвищення – його запросили до гімназії міста Немирів на Вінниччині. Забігаючи наперед, зазначимо, що в цій гімназії він попрацював недовго: тут вимагали карати порушників дисципліни різками, а Іван Максимович не міг на них навіть підвищити голос...

Від Немирова до Києва

Життя в Немирові пішло Сошенкові на користь. Здоров’я поліпшилося, йому надали чин колезького секретаря, звання почесного городянина. Тут 40-річний художник нарешті одружився – його обраницею стала полька Марселіна Віргинська. З’явилися замовлення, власний будинок. У 1858 році Сошенко разом зі своїм другом Михайлом Чалим знайшли можливість розвіятися, подорожуючи по Уманщині, Звенигородщині, Городищині. Під час цієї подорожі Чалий почав збирати, ще за життя Кобзаря, матеріали до майбутньої біографії поета. Невдовзі після цього Михайлові Чалому вдалося перевестися на роботу до Другої київської гімназії, й при першій нагоді він запросив до Києва Сошенка. Саме тут у 1859 році відбулася остання зустріч Івана Максимовича з Шевченком.

«Продаж сіна на Дніпрі», 1857

На початку 1860-х років у житті Сошенка сталися важливі зміни. Пішли з життя двоє близьких йому людей – спочатку Тарас Шевченко, а потім – дружина Марселіна Тимофіївна. Сошенко, який у Києві мав можливість багато заробляти (зокрема написанням портретів імператора для чиновницьких кабінетів), мусив рятуватися від самотності, підбираючи на вулицях Києва бездомних собак...

У 69 років Іван Максимович вирішив побувати на батьківщині, у Богуславі. Допливши пароплавом до Черкас і передавши тут батькам двох онук, він найняв бричку й поїхав до Богуслава. По дорозі потрапив під дощ, змок і застудився. Застуда перейшла у запалення легень. З постоялого двору в Корсуні написав листа до брата Тараса Григоровича – Варфоломія Шевченка. Той одразу приїхав і приставив до хворого доглядальницею свою молодшу дочку. Двоє корсунських лікарів вважали для себе за честь безкоштовно лікувати друга Тараса Григоровича. Керівник київської гімназії Онисим Пасецький терміново прибув до Корсуня з грошима для лікування. Та допомогти Сошенку було вже неможливо. Поховали Івана Сошенка в Корсуні понад мальовничою Россю...

Олеся Гембік.