Божа Людина

Спогади про отця Петра Ороса,
таємно висвяченого греко-католицького єпископа.

«І казав Він до них: Ідіть по всьому світу, та
всьому створінню Євангелію проповідуйте.»
(Cв. Марко, 16:15)

Мені пощастило застати той благословенний час, коли ще жив мій хресний і дядько о. Петро Орос, рідний брат мого батька, також греко-католицького священика Іоанна Ороса.

О. Петру довелось розпочинати своє служіння Господу Богу в нелегкі часи воєнних та повоєнних років. Пам’ятаю, як він навідував нашу сім’ю в с. Сокирниця (Закарпаття, Україна), де тоді був парохом мій батько, а мати вчителювала в місцевій школі. Він був високий, привабливий, з темним волоссям, у розмові завжди приємний і ласкавий у ставленні як до дітей, так і дорослих.
Нерідко трирічною дитиною я відчувала на собі якесь рідкісне випромінювання добра, що струмувало з його обличчя; воно ніби аж сяяло. Вражала його рівна любов без фальшу до людей без поділу на вік чи соціальний стан. Буквально на кожному кроці!
Як це зазвичай буває, малим дітям найчастіше врізаються у пам’ять не стільки вимовлені слова родича, як ще западають у душу емоційні враження від його скромності, смиренності. А над усе в його поведінці і діях проступала безмежна відданість Господу Богу в повсякденному служінні священика, повага та щира любов до Пресвятої Діви Марії.

Гостюючи у нас, о. Петро служив Святу Літургію разом з моїм батьком в сокирницькій дерев’яній церкві, побудованій у 1751 році, яка згодом була визнана пам’ятником культури.

Цього року (2013) в день Успіння Пресвятої Богородиці сповнюється 60 років з дня трагічної загибелі таємно висвяченого владики. Прожив він усього-на-всього 36 літ. Його життя перервалося від жорстокої руки вбивці майже на початку душпастирської діяльності, сказати б, у самому розквіті людського життя... Цікаво, що напередодні смерті о. Петро дав своєму другові-священику доручення відслужити за себе Подячну Службу Божу. Можливо, він щось передчував?! Хто може тепер знати це напевно? Хіба один Усевишній…

Народився о. Петро 14 липня 1917 року в невеличкому селі Бірі Саболч-Сатмарського комітату (Угорщина) в сім’ї місцевого пароха Яноша Ороса та Єлизавети Раковської. Від цього села рукою подати до поселення Маріяповч, вельми відомого місця прощі греко-католиків до чудотворної ікони Пресвятої Богородиці. Мій дідусь, Павло Орос, також парох-протоієрей, побудував греко-католицьку церкву в м. Кішварді (Угорщина), а дідусь по материнській лінії – Кирило Раковський – був парохом в с. Березниках (Закарпаття, Україна).

Діти рано осиротіли. Спочатку, в листопаді 1918 року, на п’ятому році своєї душпастирської служби, помер батько. Це був час, коли в Європі спалахнула епідемія грипу-іспанки. Моя бабка-вдова з двома синами, чотирилітнім Іванком і дворічним Петриком, змушена була переселитися до свого батька в с. Березники на Свалявщині.

Невдовзі після другого шлюбу моєї бабусі Єлизавети Раковської, який вона взяла з нотаріусом Тібором Дудинським у 1921 році, сім’я переїжджає в сусіднє с. Керецьки у тому ж окрузі (районі за адміністративно-територіальним поділом тодішньої Чехословаччини, - Ред.).

Там народилися донька Єлизавета та син Тібор. Але незабаром, у квітні 1926 року, від хвороби помирає і мати, моя бабуся. Прийомний батько одружується вдруге. Двоє менших дітей залишаються жити з ним. Відтак 11-річний Іванко та 8-літній Петрик, ставши круглими сиротами, переїжджають до молодшої сестри їх дідика –  тітки Анни Орос та її сім’ї в с. Скотарське ( нині Воловецький р-н Закарпаття, Україна), де у близьких родичів вони отримали притулок і дбайливе ставлення.
У с. Скотарському брати ходили в початкову школу. Тут служив місцевим греко-католицьким парохом чоловік Анни Орос – Шандор Сабо. Але митарствам сиріт ще не добіг кінець. Помер дядько Шандор Сабо. Виховання Івана і Петра продовжила сім’я сина покійного греко-католицького священика, о. Андрія Сабо та його дружини Софії Яцкович. О. Андрій отримав призначення єпископа на посаду пароха у с. Сокирниця.
Тут разом із своїми шістьма дітьми з любов’ю виховувались і двоє сиріт – Іван та Петро. Звідси Петро доїжджав до Хустської гімназії, де і склав випускні іспити у 1937 році. Цього ж року він поступає до Ужгородської духовної семінарії. Прийнявши целібат (обітницю безшлюбності), Петро був висвячений на греко-католицького священика 28 червня 1942 року єпископом Мукачівської Греко-Католицької Єпархії Олександром Стойкою. Ця знаменна подія відбулася в церкві Успіння Пресвятої Богородиці в с. Доманинці біля Ужгорода. В цей час там служив парохом отець Андрій Сабо.
Першу свою Святу Літургію молодий священик о. Петро Орос  відслужив у церкві Покрова Пресвятої Богородиці в с. Квасово (Закарпаття, Україна) у конселебрації (при співслужінні) місцевого пароха.

Поряд з рідною угорською мовою о. Петро володів латинською, місцевою русинською, українською та французькою, і таким чином завжди міг порозумітися з вірниками.

Не можу не згадати розповідь колишнього студента, однокурсника о. Петра в Ужгородській духовній семінарії о. Іштвана Піріді. Він написав чимало книг, досліджень, в яких описував риси характеру о. Петра як духовника, так і людини у повсякденному житті. О. Іштван розповідав своїм друзям, що ніколи ще не довелося йому зустрічати живого святого, яким він вважав о. Петра. Як семінарист Петро самовіддано готувався до священичого життя, студіював богослов’я, намагаючись бути місіонером християнства у вищому сенсі цього слова, спираючись на широкі знання і ревне дотримання засад нашої матері-церкви. У його висловлюваннях завше відчувалася непохитна віра щирого греко-католика та справжня, християнська любов до ближнього. Це проявлялось і в його стосунках із товаришами по навчанню. О. Петро направду керувався в житті такими словами зі Святого Писання:

«Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любові не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!» (Перше послання Св. Ап. Павла до коринтян, 13:1)

Збереглося в моїй пам’яті його завжди усміхнене обличчя, до ближніх у нього завчасу знаходилось добре, щире слово. Я ніколи не чула, щоб о.Петро когось засуджував чи ображав. За словами о. Іштвана Піріді, така гаряча любов до оточення йшла від нього, яку пересічні люди відчувають лише у присутності великих святих. О. Петро і сам вів дуже аскетичний спосіб життя. Разом з цим він був добре обізнаний із бідами рідного краю – Закарпаття, а також міг ширше поглянути на пекучі проблеми всього світу, чітко усвідомлюючи, що найбільші вороги Віри Христової - гординя та марнославство.

На все життя  в серці о. Петра збереглася щира подяка до сім’ї Сабо – о. Андрія та його дружини Софії; до їх дітей:

• Йосипа, майбутнього священика, який у сталінські часи був засланий на ҐУЛАҐ,
• Костянтина, майбутнього таємно висвяченого єпископа,
• Павла, майбутнього священика,
• Юрія,
• Єви,
• Марії, і
• наймолодшої Габріели.

Він ставився до них, як до своїх рідних братів і сестер. О. Петро також любив свого старшого брата Івана, мого батька, в 1948 році засланого у Воркуту на роботи в шахтах. Своїми листами і поштовими картками до брата він старався підтримувати його дух і віру в Боже Милосердя; одночасно мав постійний зв’язок з молодшою сестрою Єлизаветою та братом Тібором.

У 1942 році єпископом Олександром Стойкою о. Петро був призначений помічним священиком в с. Великі Ком’яти (Закарпаття, Україна). В 1947 році, коли посилилась антиклерикальна політика сталінських владоможців, Греко-Католицька Церква зазнала особливого переслідування.

«Побий пастиря – і розбредеться стадо»
(Св. Ап. Матвій, 26:30)

Почались арешти, розправи та фізичне знищення священиків. З цієї причини після ув'язнення пароха с. Білки (Закарпаття, Україна), о. Яноша Поповича владика-мученик Теодор Ромжа (нині вже зарахований Церквою до лику блаженних), спрямував як повноважний на той час ієрарх Мукачівської єпархії о. Петра в с. Білки парохом греко-католицької церкви.

Владика Теодор Ромжа в свій час мудро передбачив наступні репресії. Для того, щоб уберегти Греко-Католицьку Церкву на Закарпатті від повного знищення, він,  згідно з архівними даними каноніка о. Іштвана Бендаса, заздалегідь таємно висвятив на єпископа-помічника двох душпастирів – о. Олександра Хіру та о. Петра Ороса. Це сталося 19 грудня 1944 року. Покійний канонік о. Іштван (Стефан) Бендас (колишній в’язень ҐУЛАҐу), ризикуючи свободою, зібрав безцінний документальний матеріал про 127 репресованих греко-католицьких душпастирів та одну монахиню Закарпаття. Цей матеріал був покладений в основу книжкових видань. Його благородний труд продовжив син, о. Даниїл Бендас, видавши книжку «Священики-мученики, сповідники вірності», видавництво «Закарпаття», м. Ужгород, рік 1999-й, автори Стефан та Даниїл Бендаси).

Згодом далекоглядність владики виправдала себе. Грізні події стали розгортатись з наростаючою швидкістю. Помічний єпископ Олександр Хіра був заарештований 10 лютого 1949 року.

В моїй пам’яті особливо яскраво збереглася згадка про останню зустріч о. Петра, мого хресного, з нашою сім’єю в Ужгороді.

Це було десь у жовтні 1947 року, коли він був у нас у гостях. На сімейному обіді о. Петро та мій батько про щось стурбовано розмовляли – можливо, тоді він був на аудієнції у єпископа Теодора Ромжі. (Я ходила тоді до 2-го класу, і через брак класних кімнат шкільні заняття проводились і в пообідні години). Коли я стала прощатися зі стриком, або як у нашому краї називають дядька, о. Петро нагадав мені, щоб я не забувала помолитись, проходячи біля церкви або каплички (йдеться про церкву на Цегольні).

Я і зараз свято бережу той молитовник, яким користувався мій хресний батько, єпископ Петро Орос.

Невдовзі всіх шокувала страшна звістка – вбили владику Теодора Ромжу.

У червні 1948 року на довгих 8 років заарештували мого батька – Івана Ороса.

Важкі обов’язки управління і збереження Греко-Католицькоі Церкви на Закарпатті як релігійної інституції тепер лягли на таємно висв’яченого владику Петра Ороса.

Треба згадати і про особливо глибоку пошану, трепетну любов та прихильність вірників парафії до свого священика, зокрема сіл Білки та Великі Ком’яти. Парафіяни переховували свого душпастиря, що проводив богослужіння на нелегальному стані, від органів КДБ, і це дало йому можливість діяти у підпіллі аж до того самого трагічного дня 1953 року. Християнська любов вірників і пастиря була взаємною. За якогось нужденного і малознайомого селянина, який мав малолітніх дітей, о.Орос піклувався, знімав останню сорочку з тіла, стягав із ніг черевики, пропонуючи бідняку: «Тобі більш потрібні вони, бо якщо захворієш, хто буде виховувати твоїх дітей, чоловічку?»

Разом зі своїми вірними помічниками – о. Іваном Горінецьким, о. Іваном Маргітичем (в майбутньому єпископом), о. Іваном Романом та о. Іваном Ченґері – він ходив в навколишні села, проповідував Святе Євангеліє, переймався духовними потребами вірників: хрестив, вінчав, навідував помираючих, тощо.

Друг дитинства мого чоловіка, Пал Медве, зараз житель м. Еґер (Угорщина), батько якого був парохом (протоієреєм) в с. Довге на Іршавщині (Закарпаття, Україна), з великою пошаною та визнанням згадує владику Петра Ороса. За його словами, о. Петро продовжив діяльність блаженного владики Теодора Ромжі. Петро Орос, до прикладу, освячував церкви, призначав на службу священиків, здійснював керівництво над підпільно діючими душпастирями через єпископські «Посланія». Ці листи, як згадує Пал Медве, зачитувались у них при закритих дверях із суворим дотриманням вимог конспірації присутніми священиками. Після ознайомлення зі змістом «Послань» ці листи з огляду на запобіжні заходи безпеки (і на превеликий жаль для сучасних дослідників того періоду нашої церкви) спалювались таємним зібранням священиків.

...Переді мною лежить лист, знайдений недавно. Він адресований моєму батькові душпастирем о. Мироном Бескидом. Лист датований 7-им квітнем 1990-го року. О.Мирон повідомляє мого батька, що «в районі маєме ще одно село Дубино, куди мене ще в свій час направив Твій брат - мученик Петі; тепер в тій церкві служу я». Цей факт ще раз свідчить на користь єпископської діяльності о. Петра Ороса як таємно висвяченого владики.

О. Петро підтримував у душпастирів дух вірності до Греко-Католицької Церкви, закликав їх бути стійкими й мужніми, не піддаватись тиску властей і тих священиків, які прийняли православ’я, протистояти спробам приєднання нашої Греко-Католицької Церкви до Російської Православної, не дозволити щоб Мукачівська Єпархія була насильно переведена під юрисдикцію Московської Патріархії. Адже перехід у православ’я означав би повне відречення від п’яти основних постулатів нашої Греко-Католицької Церкви.

Влада, хоч і не мала точних даних, все ж мала підозри, що владика Петро може бути таємним керівником Греко-Католицької Церкви на Закарпатті. Щоб обезголовити її, був виданий наказ (уже після смерті Сталіна, коли вже офіційно нікого не переслідували за політичними мотивами!) про арешт о. Петра.

27 серпня 1953 року сталася трагічна подія – вбили владику Петра... Рука вбивці не здригнулася, спускаючи курок пістолета. Самовіддана душпастирська діяльність раптово обірвалась. Символічна смерть: о. Орос отримав кулю під розп’яттям Ісуса Христа, стоячи на колінах, в молитві, з ружанцем у руках...

Владоможцям майже 40 років вдавалося тримати в таємниці місце заховання о. Петра. Але вірники не заспокоювались – вони хотіли віддати останню пошану своєму душпастирю.

Врешті-решт, у 1992 році їх наполегливі зусилля увінчались успіхом. На велику подяку всіх греко-католиків нашого краю заслуговують, зокрема,  Еміл та Юрій Фірцаки, їх сім’ї, Катерина Станко з родиною, вірники навколишніх сіл, які брали дієву участь у пошуках останків покійного.

Справжнє, хоч і відстрочене жахливими обставинами часу, поховання за обрядом Греко-Католицької Церкви з відданням гідної пошани владиці-мученику Петру Оросу відбулося 28 серпня 1992 року в с. Білки. Вдячні вірники побудували на честь владики капличку поблизу церкви, де за життя служив покійний мученик. В каплиці під іконостасом на олтарі під скляною шибою помістили тлінні останки владики Петра. О. Павло Мадяр ЧСВВ, парох с. Білки склав «Дев’ятницю на прославлення владики Петра Ороса».

З почину владики Мукачівської Греко-Католицької Єпархії Мілана Шашіка та за активної підтримки постулятора др. Яноша Сейке (нині вже покійного) та о. Ласло Пушкаша нещодавно розпочато процес беатифікації владики-мученика Петра Ороса. Сподіваюсь, що з Божої Волі ця подія здійсниться ще в наш час.

12 серпня 2012 року в с. Бірі (Угорщина), рідному селі о. Петра Ороса, з ініціативи Юдіт Софілканич, заступника голови Українського Національного Самоврядування (м. Ніредьгаза, Угорщина) та за участю Русинського Національного Самоврядування, місцевого пароха о. Іштвана Надя встановлено мармурову меморіальну дошку в ім’я владики-мученика. Греко-Католицький єпископ Гайдудорозької єпархії Філіп Кочіш підтримав і благословив цю благородну справу. Урочиста Свята Літургія з цієї нагоди відбулася при співслужінні о. Іштвана Надя та о. Ласла Пушкаша.

З радістю повідомляю читачів, що незабаром в Угорщині вийде в світ українською мовою книга о. Ласло Пушкаша «Таємно висвячений владика Петро Орос, Слуга Божий».

Єлизавета ФОДОРНЕ-ОРОС,
колишній головний радник
Управління Держстандару Угорщини