Етнографічна виставка українських майстрів

27 квітня в Центрі української культури й документації в Будапешті вперше пройшла етнографічна виставка Вижницького коледжу прикладного мистецтва ім. В.Ю.Шкрібляка. Гостей із Буковини (Чернівецька область України) публіці представила голова ДОСУУ і ТУКУ п. Ярослава Хортяні. Вона повідомила, що коледж у Вижниці діє з 15 жовтня 1905 року ще з часів Австро-Угорщини. На згадку про перебування в гостях української громади пані Голова передала буковинцям пам’ятні сувеніри. Презентацію виставки здійснив директор Вижницького коледжу доцент-декан факультету образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва Національного університету ім. Юрія Федьковича в м. Чернівці Дмитро Козубовський. До Будапешта також завітали викладачі коледжу Володимир Баричев, Марія Козубовська та інші педагоги. У свою чергу, пан Дмитро вручив господині заходу Я.Хортяні вишитий учнями Вижницького коледжу у буковинському стилі український рушник, прегарну орнаментальну таріль із дерева та перекидну сумку ручної роботи.
Розповідаючи про історію одного з найстаріших навчальних мистецьких закладів в Україні, його директор наголосив, що основним завданням педагогів та студентів є збереження традицій українського народного мистецтва. У рейтингу такого типу Вижницький коледж займає другу позицію в Україні, повідомив Дмитро Козубовський. На жаль, за 108-річну історію свого існування цей навчальний заклад не раз опинявся на межі закриття. Вперше це трапилося в часи окупації Буковини королівською Румунією, сказав директор. Були втрачені цінні роботи учнів крайової школи по різьбярству й токарству... За словами Д.Козубовського, лише в період з 1941 до 45 років із Вижниці вивезли 4 вагони різних мистецьких робіт та ремісницького устаткування, чим самим було завдано величезної шкоди українському народному мистецтву в цілому, якщо вимірювати й у повоєнних цінах (1,8 мільйона радянських рублів).
Пан Дмитро зазначив, що нове покоління викладачів разом із талановитими вихованцями відродили давні мистецькі традиції регіону. Однак за радянської влади не раз здійснювалися спроби нівелювати ці зусилля – керівництво школи звинувачували у буржуазному націоналізмі, починаючи з легендарного майстра і засновника закладу Василя Шкрібляка, який навіть не був навчений грамоті і помер ще 1927 року. Навіть в часи незалежності України кілька разів поставало питання про закриття Вижницького коледжу, пригадав його директор, оскільки чинним адміністраціям краю були не до вподоби ідейно-мистецькі концепції діяльності і розвитку цього навчального закладу, які ґрунтуються на патріотизмі і збереження рідної культури. Тим не менше за 20 років незалежності Української коледж пережив період творчого розквіту, давши ґрунтовну фахову підготовку багатьом випускникам, які збагатили українське народне мистецтво вдома і закордоном, вважає пан Дмитро Козубовський. Передусім ними рухають ідеї збереження соборності України, державотворення, виховання національної самосвідомості українського народу. Серед них директор назвав ім’я першого Героя України, лауреата Шевченківської премії та Народного артиста України Василя Івановича Зінкевича, заслуженого художника України професора Миколи Білика, згадавши і 70 докторів та кандидатів наук, 200 членів Національної спілки художників, близько 300 членів Спілки народних майстрів України. Нині у Вижниці студентів навчають художній обробці дерева, художньому ковальству, ювелірній справі, художньому ткацтву, вишивці, моделюванню й крою одягу на основі народної орнаментики, дизайну, образотворчому мистецтву та кресленню, продовжив директор коледжу, додавши, що у Вижниці вихованців також вчать творчо мислити, продукувати нові мистецькі ідеї, які допомагають вижити і розвиватися в морі конкуренції. Твори студентів із Вижниці побували на мистецьких виставках у Канаді, Румунії, Чехії та інших країнах світу. Дмитро Козубовський повідомив, що у коледжі на зберіганні музею навчального закладу знаходиться 17 тисяч робіт студентів.
Отож глядачі у Будапешті мали нагоду ознайомитись лише із вибраною художньою експозицією оригінальних робіт студентів із текстилю, дерева, металу, полюбуватися ювелірними виробами, які вдалося перевезти з України. Бажаючі під керівництвом вижницьких майстринь могли повправлятися в занятті розпису української крашанки й писанки. Гостям для перегляду запропонували ознайомчий відеофільм про Вижницю. Як завжди чудово співала того дня перед публікою улюблена серед угорських українців співачка Анна Ляхович. Вона душевно виконала пісні на слова Юрія Рибчинського та Ігоря Поклада «Сіла птаха сизокрила на тополю» й українську народну «Чомусь мені дивно».
Відтак пані Ярослава Хортяні привітала пані Надію Музичук із ювілеєм і від імені усієї української громади побажала їй усіляких життєвих гараздів, здоров’я, родинного щастя і наснаги у творчості. Приймаючи пам’ятний подарунок, пані Надія подякувала щиро за увагу до неї і повагу до її праці, додавши, що вона зберігає всіх друзів і колег у своєму серці а ще відкрита до інтернетного спілкування у соціальних мережах.

Петро Козубовський: «Наші випускники працюють у всьому світі»

– Як Ви собі уявляєте подальшу популяризацію народного мистецтва Буковини в Угорщині?
– Я думаю, це – тільки початок. Наша співпраця з українською громадою в Угорщині, як ми вже про це говорили з пані Ярославою Хортяні, лише буде розширюватися. Потрібно налагоджувати також стосунки з іншими творчими спілками, яких у нас є дуже багато, щоб цю справу розвивати. Вона цілком можлива, адже у самій лише Вижниці ми маємо популярний фольклорний колектив «Смеречина», цікавий народний театр, можуть бути зустрічі з творчими людьми – поетами і письменниками, членами жіночих організацій... Шляхів є багато.
– Де можна знайти випускників Вижницького коледжу?
– Вони працюють у всьому світі – У США, Канаді, Аргентині, Венесуелі, Австралії, Західній і Східній Європі. Дуже багато їх в Італії, Болгарії. Гадаю, для митця не повинно існувати одне якесь обмежене поле діяльності – це широкий спектр творчого пошуку. Нашим українським митцям буде значно легше пересуватися, якщо Євросоюз підпише з Україною угоду про асоціацію у листопаді поточного року. Ми зможемо показати закордонній публіці ширші мистецькі напрацювання. Сьогодні це дуже важко робити... Ми готували поїздку в Будапешт 2 місяці! Збирали купу різноманітних документів для того, щоб повезти на виставку 50 робіт студентів нашого коледжу.
– Чи маєте постійні звʼязки із вашими закордонними колегами?
– Ми укладаємо договори про співпрацю переважно з навчальними закладами одного з нами рівня в Польщі, Італії та в деяких інших країнах. Є обмінні програми студентами. Це невеличкі групи: в основному по два-три чоловіки, але співпраця є. Адже мистецтво не знає кордонів, воно має велику духовну складову. І хоча воно зазнає впливу сучасних модних тенденцій, однак ми вважаємо у нашому коледжі, що оті народні корені мають бути збережені, традиції мають розвиватися. Ми не маємо права розгубити величезний культурний спадок наших пращурів. Тому наших вихованців передусім орієнтуємо на те, аби вони на основі народного мистецтва творили сучасні речі. От ми сьогодні відкрили для себе Угорщину, а українська громада відкрила нас. Ми відчуваємо, що навіть в іншій країні ми є нація, соборний народ, можемо один одному допомагати.
– Де плануєте брати кошти на поїздки?
– Зараз ми приїхали на власні кошти. Якщо відштовхуватися від міждержавної угоди про культурний обмін між нашими країнами, то це буде інша кошторисна стаття. Але це питання треба добре пропрацювати, адже гроші є гроші, і ними не розкидаються наліво і направо. На жаль, у нас немає ще меценатів, які б підтримували такі мистецькі проекти з налагодження культурних зв'язків з іншими країнами, піднімаючи тим самим престиж й авторитет рідної держави.

Лілія Гембік: «Це – свято душі»

– Як на Ваш погляд дружини художника, чи може припасти до серця угорському глядачеві сьогоднішня виставка?
– Сьогодні кожний, хто тут є, відчуває для себе справжнє свято душі. Дуже трепетні є зустрічі з мистецтвом народним, рукотворним. Бо це – копітка робота не одного чи двох днів, це – тисячі годин праці самовідданої і виснажливої. Деякі речі люди, можливо, робили і роками! Експонати справді дуже вражають. Вони несуть велику світоглядну та емоційну інформацію глядачеві, наповнюють його гарною аурою. Через них ми можемо зрозуміти мистецтво цього чудового краю Карпат, його традиції. Сьогодні після перегляду виставки та фільму про Вижницю, я зрозуміла, що відкрилася ще одна сторінка про Україну. Шкода, що ми так мало знаємо про її таланти. Було б бажано, щоб у перспективі частіше приїжджали до нас із такими гарними виставками. Оскільки я також працюю в коледжі декоративно-прикладного мистецтва, у майбутньому я хотіла б у якійсь мірі допомогти колегам із Вижниці налагодити партнерські зв'язки, тому що є чому повчитися у наших буковинських майстрів і, відповідно, почерпнути щось корисне в угорців, тобто йдеться про обмін досвідом. Це було б дуже цінно. Бажаю нашим краянам великих творчих успіхів, які несуть прекрасне у наше щоденне життя.

Інна Баричева: «Бачимо синтез орнаментального мистецтва»

– Чим можуть зацікавити угорців роботи студентів Вижницького коледжу?
– Гадаю, тут кожна робота цікава. А ще слід говорити про величезний музейний архів коледжу. Адже вони можуть становити основу величезної кількості різноманітних виставок, скажімо, ювелірного мистецтва, обробки дерева. Можуть бути меблі, тарелі, топірці, скриньки. Або влаштувати тільки виставку вишивки. Взагалі можна завісити зал одними лише вишитими рушниками. Вони створені під керівництвом викладачів з величезною любов'ю, що всім було б цікаво на них подивитися. Вже не кажу про моє улюблене  ремізне ткацтво. Ось подивімося на створення модних шарфів. Тут використовують тоненькі ниточки на гарних переборах. Дуже гарно виготовляють килими і гобелени... Практично кожен із цих напрямків буде цікавим для угорського глядача.
– Звідки беруться орнаменти до цих усіх робіт?
– Буковина знаходиться на перехресті культур народів, які сусідять один із одним – це і Румунія, й Угорщина, Польща. Ці мистецькі мотиви проявляються на буковинській землі досить яскраво. Ми бачимо своєрідний синтез орнаментального мистецтва, закоріненого на родинних традиціях. Із покоління в покоління вони передаються у спадок від старших молодшим. Всі орнаменти є символічні: на деяких роботах ми бачимо баранячі ріжки, які символізують чоловічу силу, наснагу. На іншому гобелені зображені когутик і курочка – символи родини. Десь бачимо хвильку, що уособлює річку або водойму, засіяне поле – символ родючості. Коли даруються рушники чи килими, то кожен символ, за уявленнями наших предків, приносить добро людям. Тут при вході на картинці можна помітити дерево життя, де прослідковується весь життєвий процес – від зародження усього живого аж до верхніх духовних сфер.

Сашко Гембік: «Народне мистецтво дуже цінується у світі»

«Україна дуже багата на фольклорно-мистецькі традиції. Кожен регіон має своє обличчя в цьому сенсі. У Вижниці до нашого часу збереглися чудові мистецькі народні традиції давніших часів не тільки регіону Карпат, а навіть періоду земель Київської Русі, коли дуже були популярними такі види мистецтв, як ювелірна справа, ковальство, різьба по дереву, ткацтво, народна вишивка. Це все має дуже глибокі корені в часі. Тим воно і цінне як для України, так і в контексті загальнолюдського мистецтва. Ми є свідками оригінальної творчої фантазії українського народу, мистецтво якого ще не відкрите широко на Заході, а в радянські часи воно взагалі було в занепаді. Я думаю, угорцям, як і європейському глядачеві назагал, цікаво буде подивитися на твори жителів цього мальовничого регіону України, на яскраву творчу характерність виробів. Ціна на твори такої ручної роботи з матеріалів місцевого походження – вовни, шерсті, полотна буде тільки зростати, адже такі натуральні мистецькі речі мають велику перевагу перед пластиком, силіконом, скловолокном, тобто перед серійним таким виробництвом, що не має добре виражених індивідуальних мистецьких рис.»