ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Кожне молоде покоління шукає себе, задає одвічні питання про сенс буття та життєві шляхи, хоче побачити нові обрії і тому подібне. Не оминуло це й артистів з Будапешта. Своєрідним каталізатором до цього стала новела Юрія Андруховича «Московіада». Цей твір написаний українським письменником на початку бурхливих 1990-их, тобто на самому зламі Імперської криги.
У розмові зі мною молоді угорські актори представились Жужаною Севке (Szőke Zsuzsanna) та Євою Гутваґнер (Hutvágner Éva). А говорили ми про те, що надихнуло їх і зацікавило у творі, написаному в період і про часи, коли вони лишень народились. Це була інша реальність. Але саме в ній, за їх словами, знайшли вони і виклик, і питання, і поштовх для міркувань над долею сучасного – вже вкотре! – «втраченого» покоління. Отже, шановні читачі, приєднуйтесь до нашої бесіди за столиком в одній із будапештських молодіжних «забігайлівок» у затишному куточку.
Для більшого відчуття реальності 90-х на столику не вистачало кави чи келихів недорогого вина чи розведеного за старою звичкою пива із баняка, адже саме в такий спосіб і вживали цей напій герої новели «Московіада», вистоюючи при цьому довжелезну чергу, як колись до усипальні Вождя народів. Відчуйте себе у дев’яностих. Це були часи тотального дефіциту на всі товари широкого вжитку, окрім, здавалося б, часу. От всі і стояли. Але найбільшим дефіцитом був брак громадянської свободи.
Ось нарешті нам принесли каву. Ми говоримо про те, як виник інтерес до українського твору. Виявилося, що для моїх угорських співрозмовників то було і перше знайомство з твором, і перший режисерський досвід у театрі. І подвійно приємно мені було відчувати, що йшлося про нашого відомого співвітчизника.
«Отже, як все почалось?»
Жужанна: «Проходили ми якось майстер-клас із драматургії. І за завданням мали вибрати твір для роботи. Ми зупинились на «Московіаді». Потрапив він до наших рук із книжкової полиці випадково. Просто з цікавості. З групи ми зрештою вийшли з Євою. Але залишилось тверде бажання з цим матеріалом щось у подальшому зробити, не забути його. Вразив він нас обох. І захотілось поставити його на сцені театру. Дарма, що досвіду бракує. Головне, бажання було. Зібрали людей навколо – акторів, оператора, художника сцени. Головний актор Сардар Тагіровський (до речі, батьки його приїхали з колишнього СРСР) взяв на себе основну задачу, адже все на ньому ніби зациклене у новелі. І допоміг нам дуже своїм глибоким зануренням у матеріал. Підсобив і з підготовкою акторів, їх введенням у виставу. Тобто взяв значну частину режисерської роботи на себе. Нам з ним пощастило. Дуже вдячні йому за це.
З чого ж почали? Передусім вчитувались в текст. Намагались збагнути, що він для кожного означає і що можемо зробити з ним. Не хотіли ми братися до традиційної диктаторської режисури».
«Отож прочитали ви новелу. Яким же було перше враження?»
Єва: «У нас одночасно виникла з Жужанною думка, що матеріал має в собі якусь «проблему існування в реальному часі», так ми це визначили. Це відчуття виникло у нас при читанні. А головне, що притягнуло нас – це те, що текст містить чимало життєвої правди в собі, саме тієї, що поєднана з нашою сьогоденною реальністю. Та й історія головного героя – вона загальнолюдська і могла цілком статись, скажімо, і Будапешті. Персонаж обтяжений цілком зрозумілими нам проблемами. Приміром, імпонує його бачення міста, як певного складного лабіринту та суперечливе бажання не загубитись в ньому, з одного боку, а з іншого, навпаки бути загубленим в ньому. От і виник так ключовий символ вистави – лабіринт. На афіші теж його побачите. Цікаво, що і місце, яке нам підвернулося, клуб «Fogásház» – теж виявилося лабіринтом кімнат і підвалів».
«А як вам видався тест у процесі читання? Тобто як переклад... за відчуттями?»
Жужанна: «У тексті багато гумору. І це вдалося передати перекладачу з української Корнеру Габору. І це, мабуть, головний детектор того, що переклад вдалий. Адже через цей гумор ми могли відчути і певну трагічну ноту звучання того, що відбувається з душею героя. Це закладено автором, і це ми відчули навіть через переклад. І ще була одна цікава для нас деталь чи то прийом автора – коли не зовсім зрозуміло у монолозі героя: чи він говорить до себе, або ж звертається до інших. І цей прийом нас зацікавив своєю віртуозністю, і ми намагалися його втілити і театральними прийомами. Сказати по щирості, це було непросто. І це, власне, і стало чи не найголовнішим нашим завданням – працювати над реалізацією прийому «внутрішнього монологу». А саме – ми зобразили це так, що глядач не може зрозуміти, чи це думки героя, чи то звернення до аудиторії, і вирішувати мали самі глядачі. Не знаємо, наскільки це вдалося, але для нас принциповим питанням було дотримуватись першооснови.
«Значить, тему вистави у вас подано, як «лабіринт». Хочу піти трохи далі. А який тематичний напрямок, крім згаданого, ви могли б ще виокремити?»
Обидві акторки: «Те що відбувається і про що говориться в книзі – це, за нашими відчуттями, стосується покоління, народженого саме в дев’яності роки. Воно наче приречене цим фактом перебувати у «тотальному пошуку». Так це можна назвати. Пошуку цілі й ідеї. Бо виходить так, що у світі «тотальних можливостей» ти можеш все, але в результаті не так вже й багато. А для когось взагалі все закрите. І вже не зрозуміло, чи то ти втілюєш своє глибинне бажання, чи йдеш услід якомусь стереотипу суспільства. От головний герой і стоїть на такому роздоріжжі. І він наче і є тим обраним, хто має вчинити щось глобальне, але він втратив орієнтири і те головне відчуття цілі – куди йти, що робити. І замість того, щоб робити «правильні» вчинки, він робить все з точністю до навпаки і на шкоду собі. Такий собі парадокс. І чим більше він хоче зробити щось гарне, тим більше виходить кепського чи взагалі безглуздого. І врешті-решт він опускається на саме суспільне дно. В романі це навіть реально змальоване – в каналізацію мегалополісу Москва».
«Але давайте повернемось до внутрішніх монологів. Можете навести приклад того, як ви втілили це у виставі?»

Обидві акторки: «Ну ось, наприклад, монолог у «пивнушці». Про те, що всі ці люди навколо застрягли тут. Риби плавають навколо… і всі ми, мовляв, і є ті самі риби…і так багато зустрічається людей, але знайомих катма. Люди, люди, люди…І всі якісь ніби на одне лице. І складно відокремитись від них. І це ми теж намагались втілили з акторами у виставі. І з цього випливає ще одна тема чи то проблема – спілкування, а точніше його відсутності. Тобто ти хочеш і маєш щось сказати, і купа людей оточує і, здавалося б, можеш до когось звернутись. Але насправді ти нікого не знаєш, і виходить, що говорить ні до кого. Всім байдуже. Байдуже один до одного. І це теж лабіринт, лабіринт байдужості. І ми знайшли вирішення цього у виставі через створення світлового лабіринту. І, крім власне простору сцени, ми залучили разом із акторами ще й глядачів у залі. Кожен тримав у руках звичайну банку зі свічкою, але про це трохи згодом. Всі вони створили живий лабіринт і головний герой був у ньому заплутався, адже люди не давали йому шляху назад. І це було реалізацією нашого завдання – створити у глядача це постійне стійке відчуття лабіринту в перебігу всієї вистави».
«Чи запрошували ви автора Юрія Андруховича на виставу? Вдалося встановити з ним контакти?»
Жужанна: «Авжеж, ми написали листа, переклавши українською про наш намір, і запросили на прем’єру і щоразу запрошуємо його на наші подальші вистави сюди, у Будапешт. Він відповів, що з задоволенням би приїхав, але, на жаль, має шалений за завантаженням графік із виступами гурта «Карбідос» у Німеччині і купу презентацій. Але сподіваємось, одного разу таки він навідається до нас, ми зможемо поспілкуватись. Ми були б дуже раді».
«Виходячи з цього, чи є у вас якісь особливі питання до нього? Або, може, є щось незрозуміле, про що б хотілося спитати?»
Обидві акторки: «Насправді запитань є багато... У книзі знаходимо постаті (політиків, письменників, яких важко вирвати з контексту подій тодішнього радянського суспільства. Ми живемо в зовсім іншому суспільстві, отже не розуміємо так глибоко часи періоду горбачовської перебудови, як того хотілося. От про це б точно спитали автора, чому він так трактує поведінку своїх персонажів. Крім того, нам не завадило б краще знати історію СРСР. Але полотно вистави ми намагалися виткати з більш абстрактних ідей та ситуацій, не надто заглиблюючись у незрозумілий нам соціальний контекст епохи. Образи та персонажі більш узагальнені. З іншого боку, ми не вкладали у виставу жодного політичного чи історичного контексту Угорщини. Бо для нас важливо було показати грані особистості. Тому пішли у бік універсалізації. І вийшло так, що розглядаючи окремо взяту особу на індивідуальному рівні його особистих проблем і пошуку, ми вийшли на рівень усього покоління, яке виявляється таке ж «загублене» Lost Generation, як у період між двома світовими війнами ХХ століття. І це не тільки наші міркування, про це нам говорили глядачі-ровесники, що їм це близько і зрозуміло. І ще спало нам на думку, що історія головного героя твору Андруховича чимось споріднена з одвічною історією Шекспірівського Гамлета».

«Хотілося б мати більше ясності з питання актуальності матеріалу «Московіади». Чому ви обрали цей твір, чи може він вас обрав? Адже він 20-річної давнини...»
Єва: «Новела була написана у часи розпаду СРСР, цієї гігантської імперії страху. І Угорщина теж була її складовою частиною, і то були трагічні в певний момент сторінки. А потім в одну мить все розвалилося. І кордони зникли як такі. Причому у багатьох сенсах. І то було велике благо. Але це привело згодом і до певних труднощів. Тому що з'явилися проблеми покоління з «необмеженими можливостями». Бо зміна була надто швидкою. І так багато всього, що людина без орієнтирів губиться. І виходить, що ми пробуємо і пробуємо себе… і між цими спробами відчуваємо незадоволення, адже щоразу знаходимо для себе нову життєву «цілину». І тому йдемо далі і далі, заглиблюючись у нові суспільно-етичні та технічні нетрі цивілізації. І це стає звичкою, і зрештою той самий лабіринт виходить. І так у всьому: у професії, стосунках, прояві бажань... І в цьому перескакуванні з одного на інше проходить наше життя. І насправді ми нічого не робимо як слід, тільки розмірковуємо. І, здається, немає порятунку. У новелі це добре показане. Всі поети, бунтарі, митці сидять собі у кафе, і кожен на свій лад намагається знайти своє натхнення за пляшкою. І з артистами зараз те ж саме – всі сидять у пабі, шукають себе. Навіть всі зустрічі призначаються саме там, щоб приглушити не дуже приємний голос свідомості».
«Що для вас є свобода, виходячи зі змісту прочитаного?»
Акторки: «З позиції героя виходить так, що однією рукою він шукає свободу, але водночас іншою відштовхує її від себе. Але повернемося до тієї сцени «лабіринту» з живого ланцюга людей, які тримають банки зі свічками. Маємо на увазі ті самі банки, з яких пили пиво. В цій сцені і йдеться, власне, про свободу. Це ми зобразили, вдавшись до гри зі світлом. Ми підвісили багато таких банок, які внизу тримали люди у лабіринті, просто на стелі. І коли ми поволі гасили світло у підвалі, то точки свічок утворювали таке собі зоряне небо. І свічки у руках теж. І виходив такий простір безмежного зоряного неба навкруги. А небо, по суті, і є символ свободи, відчуття вільного польоту. Це остання сцена. Отже, ми наче звільняємо героя і глядачів у такий спосіб. Даруємо їм свободу. Тому повертаючись до початку нашої розмови, слід наголосити, що ми не були режисерами класичними. Ми хотіли залишатись читачами, які розмірковують над життям. І з моменту, коли ми перегорнули останню сторінку, у нас виникло таке почуття, що ми не можемо це так залишити, а маємо щось з цим матеріалом зробити. І це було підсилене тим, що після прочитання у нас водночас виникли схожі думки, наче їх продукувала одна голова. І так дивно, що нас це так захопило, а насправді в Угорщині Андруховича ніхто не знає. І ми наче маємо місію про це розповісти, показати це. І ця книга нам припала до душі. Сподіваємось, раз таки Юрій завітає до нас на виставу, тоді й поговоримо з ним».
«Дякую!»
«Ну от, каву допили до краплі. Вже вечір, і на столі горить та сама свічка. Час йти кожному з нас з прагненням пошуку свободи, через особисті лабіринти життя. Кожен до своєї волі. Сподіваюсь, цією розмовою надихнули вас перечитати «Московіаду». І приходьте на виставу, банок зі свічками ще є багато.

Микола БОНДАРЧУК
bond_nick@ukr.net