Війна триває: «Велика Вітчизняна» проти української Вітчизни

Хто і як насправді переміг у Другій світовій війні

Найперше, що слід відзначити – ніяку «велику перемогу» Червона армія у війні не здобула, ба більше – здобути не могла. Перемогу над нацистами та їхніми союзниками у Європі здобули спільними зусиллями Об’єднані Нації. При цьому Радянський Союз приєднався до антигітлерівської коаліції майже через два роки після початку війни, а до цього де-факто виступав союзником нацистів, демонстративно підписавши з Німеччиною угоду про дружбу і кордон 28 вересня 1939 року, поділивши перед тим з нею польську державу і домовившись про «сфери інтересів» у Центрально-Східній Європі. Майже рік – із літа 1940-го по літо 1941 року – Велика Британія за військової допомоги своїх домініонів та економічної, політичної та військово-технічної підтримки США самотужки вела війну проти Німеччини з Італією, яким економічно та політично допомагав СРСР – і вистояла. А далі Гітлер перехитрував Сталіна, вдаривши по Червоній армії дещо раніше, ніж вона встигла розгорнутися для «визвольного походу» до Європи, й Радянський Союз перетворився за один момент на союзника демократичних держав. Це насправді і був той самий «другий фронт», відкриття якого Сталін лицемірно вимагав від західних держав, які воювали з нацизмом ще тоді, коли радянський прем’єр Молотов виголошував із офіційної трибуни на адресу Британії та Франції: «Не тільки немає сенсу, але і злочинно вести таку війну, як війна за «знищення гітлеризму», прикриту фальшивим стягом боротьби за «демократію».
У 1941-45 роках більша частина сухопутних частин Німеччини була задіяна на Східному фронті, відповідно й найбільших втрат Вермахт зазнав там. Але чи означає це, що саме Червона армія «зламала хребет гітлерівській воєнній машині», як донині твердять неорадянські пропагандисти? Зовсім ні. Якщо на європейському театрі воєнних дій втрати Вермахту на Східному фронті становили 2/3 від його загальних втрат, то втрати Люфтваффе – 1/3 від загальних, а втрати Кріґсмаріне там були майже ніякими (тоді як броньової сталі, потоплених британцями найсучасніших німецьких лінкорів «Бісмарк» і «Тірпіц» вистачило б на спорядження бойовими машинами щонайменше двох танкових армій), а наприкінці 1942 року небо Німеччини від союзної авіації захищали 10 тисяч 88-міліметрових зеніток, які можна було використовувати і як протитанкові гармати і які легко прошивали наскрізь будь-який радянський танк; уявімо їх під Сталінградом – хіба міг би тоді бути успішним наступ Червоної армії?
І взагалі – цей наступ був би неможливим, якби не союзники. 1963 року голова КҐБ Володимир Семичасний подав тодішньому керівникові КПРС Микиті Хрущову донесення, в якому містилися розшифровки зафіксованих «спецзасобами» (простіше сказати, підслуханих) розмов маршала Георгія Жукова за чаркою зі своїми фронтовими друзями. Найзнаменитіший сталінський полководець, поміж іншого, сказав те, що докорінно суперечило його офіційним «спогадам» (насправді написаним великим авторським колективом під контролем ЦК партії): «Зараз говорять, що союзники ніколи нам не допомагали… Але ж не можна заперечувати, що американці нам гнали стільки матеріалів, без яких ми б не могли формувати свої резерви і не могли б продовжувати війну… У нас не було вибухівки, пороху. Не було чим споряджати патрони. Американці по-справжньому виручили нас із порохом, вибухівкою. А скільки вони нам гнали листової сталі. Хіба ми могли б швидко налагодити виробництво танків, якби не американська допомога сталлю».
Ці слова сповна підтверджені документами, які в «буремних 90-х» Кремль і Луб’янка мали необережність розсекретити. Західна допомога включала приблизно половину використаного під час війни радянською промисловістю алюмінію (виробництво літаків і танкових двигунів), майже всі легуючі добавки, без яких не виробиш якісну броню, майже весь високооктановий авіабензин, більшу частину автопарку Червоної армії (у 1945 році аж 70% цього парку становили американські автомобілі, а ще ж були англійські та канадські), основну частину паровозів, вагонів, рейок, засобів зв’язку тощо. Зрештою, постачання продовольства західними союзниками не тільки порятувало СРСР від страшного голоду і дозволило нагодувати армію – воно дало змогу додатково мобілізувати 6-7 мільйонів чоловіків і жінок, без яких у Червоній армії просто б нікому було воювати…
А ще сама постановка питання про «велику перемогу у Вітчизняній війні» автоматично ділить українців на два ґатунки. Вищий ґатунок у цій системі координат – це ті, хто вважав і вважає СРСР своєю вітчизною, хто воював виключно у Червоній армії та інших радянських формуваннях (скажімо, військах НКВД та НКҐБ). Другий ґатунок, якого свято наче й не стосується – це не тільки ті, хто був в УПА чи інших національних формуваннях; це й ті українці, котрі вступили у бій з нацистами 1 вересня 1939 року у складі Війська Польського (тоді, коли Червона армія була союзницею Вермахту і між ними виникла, за словами Сталіна, «дружба, скріплена кров’ю») та пізніше воювали у польській армії на території Італії та Франції, а також у загонах Руху Опору в Європі. Загалом ідеться про сотні тисяч людей; ба, серед розстріляних у Катині польських офіцерів були десятки етнічних українців, котрі не спокусилися принадами сталінізму і до кінця залишилися вірними бойовому братерству. Виходить, що й вони – «другий ґатунок», а от ті, хто їх розстрілював, а пізніше тим чи іншим чином виявився причетним до війни з Німеччиною – то «справжні герої-переможці».
Що ж стосується взяття Берліна, то він опинився (ціною страшних втрат) у руках Червоної армії тільки тому, що Верховний головнокомандувач експедиційними силами союзників генерал Ейзенхауер заборонив генералу Паттону, який командував 3-ю армією США, штурмувати німецьку столицю.

«Ветерани» для параду чи вшанування ветеранів, живих і мертвих?

Та попри ці факти (і чимало інших), що відомі сьогодні всім, хто цікавиться справжньою історією Другої світової війни, щороку перед  9 травня в Україні (не в останню чергу завдяки впливу російських ЗМІ та заявам лідерів Росії) наростає прорадянська «патріотична» істерика. Прапори, телефільми, пісенні марафони, виступи державних діячів з осанною на честь «дружби радянських народів» (особливо, очевидно, під час депортацій десятка із цих народів…) тощо – враження таке, що ти потрапив якщо й не у сталінські, то у брежнєвські часи. А на додачу – традиційні вже провокації у Львові та грізні інвективи на адресу «поплічників фашистів» (тобто всіх тих українців, хто не бажає ставати під червоні прапори, хоча яка в цьому крамола – адже нацисти так само, як і більшовики, марширували під червоними стягами). І так далі, і таке інше. А тим часом реальний подвиг реальних фронтовиків залишається «за кадром» – у телекадрі ж останнє десятиліття перебувають здебільшого ті, хто свої ордени та військові звання здобув не на війні з Гітлером, а на війні з українським народом – адже законодавство України зараховує до «учасників війни» й тих, хто до 1954 року включно у лавах внутрішніх військ чи підрозділів МҐБ воював із «українськими буржуазними націоналістами» і, ясна річ, сьогодні має і значно молодший вік, і значно краще здоров’я, ніж ветерани Другої світової, котрим у більшості вже за 85 та котрі не лікувалися у чекістських спецсанаторіях.
Ба більше – ті ветерани (значна частина яких не дотримується комуністичних поглядів, ба більше – ніколи не належала до сталіністів) ані схильній до тоталітарних цінностей нинішній владі, ані «захисникам Великої Перемоги», ані фахівцям з шоу-бізнесу, які щороку вправно «рубають бабло» у ці дні, не потрібні – від них у кращому разі відкупляться черговою подачкою. А от міфологеми, побудовані навколо 9 травня, конче потрібні. Бо ж нехай зараз погано, нехай народ у злиднях, нехай політичні та соціальні права утиснені – але ж «ми звільнили Європу», «ми порятували світ», «ми перемогли у найстрашнішій війні». Тому всі інші – це щось другорядне, а от «великий багатонаціональний радянський народ» – це унікальне явище, найвище досягнення людської цивілізації, і ним можна до скону пишатися…
За цих обставин ініціатива молоді вшановувати 8 травня (одночасно з усією Європою, крім Білорусі та Росії) пам’ять загиблих у Другій світовій війні та вести мову про загальнонаціональне примирення і єднання заслуговує на глибоку повагу і підтримку. Людське і людяне зрештою має здолати, хай не сьогодні, тоталітарну помпезність та неорадянську істерію. А без подолання досі живої сталінської міфології про «Велику Вітчизняну» Україна не стане вільною державою вільних людей.

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Радіо Свобода