ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Оксана Пахльовська:
– Нещодавно один мій друг і колега з Польщі, історик, який приїхав до Римського університету з лекціями, сказав, що Ліна Костенко, на жаль, давно вже не була на його Батьківщині. І що та особлива атмосфера в моєму спілкуванні з його земляками створюється від того, що через мене люди хочуть... «доторкнутися до легенди». Але ця легенда — це моя мама. Я подумала: Господи, що будиться в людях? Ностальгія, потреба — поезії, солідарності, шляхетного начала в стосунках між людьми і між народами, яке несе з собою поет, що пройшов пекло тоталітарної системи і ніде не відступився від свого морального коду. І скільки таких відгуків і лун мене завжди супроводжують — і яке це щастя!
…Ось і я так само: «стартуючи» від імені видатної поетеси, крок за кроком наближаюся до того простору, в якому вона живе і творить. А світ Ліни Костенко – то невичерпне джерело поезії й неосяжні горизонти творчої думки. Торкаючись її чергового рядка, не вперше фіксую в собі дивовижне відчуття того, що геніальна поетеса звертається саме до мене... І це відчуття справді неповторне, неначе «якийсь безсмертний дотик до душі». Вже не вбачаю нічого незвичного в тому, що при найменшій нагоді цитую її. Впевнена: я – далеко не єдина. Бо ж її поезія передає стан душі в усіх її проявах. Вона не просто хвилює – навчає, наповнює, кличе, зігріває і навіть... лікує! Напередодні дня народження поетеси я вперто «розфарбовувала» можливі слова привітання. Мені хотілося долучитися до поздоровлень і «доторкнутися до легенди» всіма барвами своєї душі. Тож нехай Муза поезії немеркнучим світлом осяває її творчий путь, життєву дорогу, стежку долі... «Хай буде легко. Дотиком пера. Хай буде...»
Ловлю себе на думці, що знову перебираю думки-перли з її поезії, нанизані мною на нитку пам’яті, як коштовне намисто: «Затінок, сутінок, день золотий... Плачуть і моляться білі троянди...», «Півні кричать у мегафони мальв...», «Найвище уміння — почати спочатку життя, розуміння, дорогу, себе...», «В безсмертя також повні очі сліз»...
«А вже така згорьована душа –
Мов цілий світ себе в ній переплакав...»
Спотикаюся на останньому разку, що несподівано рветься... Збираючи докупи розсипані слова-намистини, несподівано для себе виявляю дещо інші відтінки. Звертаюся за допомогою до інформаційних джерел, шукаю... Знаходжу ім’я автора рядків і «прямим проломом пам’яті в безмежжя» згадую поезію, яка свого часу вразила мене незміряною глибиною. Але тоді я ще не відала про родинні зв’язки Оксани Пахльовської з іменитою поетесою, тож була безмежно вражена, здивована і вдячна – одночасно. Ці кілька штрихів з її біографії не просто змішали фарби моєї душі – збагатили їх і подвоїли! Тож я і вирішила, користуючись нагодою, поділитися з читачем поезією, що вийшла з одного кореня і, як дерево роду, проростає в життя. Можливо, хтось, як і я – відкриє для себе в творчому просторі ще одне джерело світла, здатне осявати захмарену буднями душу...

О, повернись, якою Ти була
сто літ тому, і тисячу, і вчора!
... Отруйні ріки вбрід перебрела.
І княжі тіні похилили чола.

Ти — Русь. Ти давня. Київська. Ще та,
чий меч святили у соборах Лаври,
і на рельєфах древнього щита
світився горем профіль Ярославни!..
...................................................................
...О, як за все, що зроблено простити?!
В яких віках засне оця біда?
... Приходив князь. Хотів киян хрестити.
Але була вже мертвою вода.

Оксана Єжи-Янівна Пахльовська народилася у Києві 18 вересня 1956 року. Закінчила Московський університет імені М. В. Ломоносова за спеціальністю «Італійська мова і література» (1980) та аспірантуру Інституту літератури Національної Академії наук України (1986). Вона – відомий у світі письменник і культуролог. Доктор філологічних наук. Лауреат премій імені Василя Симоненка, Олени Теліги та Національної Шевченківської премії (2010) за книжку ««Аве, Європа». Оксана Пахльовська – професор Римського університету «Ла Сап’єнца», завідувач кафедри україністики при Департаменті європейських та інтеркультурних студій (Секція славістики) на факультеті літератури і філософії. Науковий співробітник Відділу давньої української літератури Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України.

Член Директивного комітету Італійської асоціації українських студій, Італійської асоціації славістів, Наукового товариства імені Тараса Шевченка та редакційної ради журналу «Сучасність». Вона є автором численних праць з історії давньої і сучасної української літератури, зокрема книжки («Українська літературна цивілізація» («Civilta letteraria ucraina», Roma: Carossi Editore, 1998).
Дочка видатної української поетеси Ліни Костенко та польського письменника Єжи-Яна Пахльовського в одному з інтерв’ю всеукраїнської газети «День» ділиться з її читачами власними відчуттями: «Я дуже багато думала, власне, про моє українське і польське коріння, порівнюючи стан України і Польщі сьогодні, тому що подвійна ідентичність людини завжди є складною. Це благословення, це дуже цікава форма присутності у світі».
Тож і не дивно, що горизонти творчих пошуків О. Пахльовської такі безмежні й різножанрові. Вона працює в галузі поетичного і прозового перекладів, досліджуючи корені італійської, іспанської та провансальської літератур. Її перу належать переклади творів Федеріко Ґарсіа Лорки, Джузеппе Унґаретті, Сальваторе Квазімодо, Маріо Ґрассо, Ґабріеля Ґарсіа Маркеса.
Поезія Оксани Пахльовської представлена збіркою «Долина храмів» (Київ, 1988), удостоєної свого часу премії ім. Василя Симоненка (1989). Книга складається з чотирьох частин, які відрізняються тематикою, мотивами, образами. Та спільними залишаються довершеність стилю, глибина змісту і тонке відчуття поетичного слова.

1. Берестяної грамоти крило
Зима на Богдановій площі

... Куди ж ти мчиш повз вікна голубі
і розганяєш хмари булавою,
якщо ти тільки пам'ятник собі
і тільки ніч вгорі над головою?

Давно твій кінь здорожений. Та й ти ж
доріг не бачиш крізь оцю завію.
Суцільна ніч. Ти в камені летиш,
сто літ в снігах минаючи Софію.

Скувало льодом в пам'яті слова.
Шматує вітер снігові знамена.
В холодний простір вмерзла булава.
Летиш крізь вічність.
Крижані стремена.
Козацькі оркестри
Не тільки зброя, ох, не тільки зброя,
а в козаків і музика була.
Такі литаври – не піднімуть троє,
такі цимбали – запрягай вола.
Це ж не весільна музика троїста,
а це ж за військом, на багато верст.
А інструментів, може, там аж триста,
бо ж не який – козацький був оркестр!
І що харчі, що кнедлики, ковбаси?
Без кармазинів також не біда.
Стрибали на вибоях тулумбаси.
Дзвеніла скрипка. І гула дуда.

Театри предків – простір того поля,
де можна скласти голову свою.
А перед ними – тільки смерть і воля.
А там за ними – музика в бою.

Важкі віки. Але не марні жертви.
Тривожний дим фигур сторожових!
Та музика оплакувала мертвих.
І знов до бою звала ще живих.

Хтось впав з коня.
Не чутно нам, чи скрикнув.
Живий навіки пам’яттю землі.
Мов давній герб – щаблі оті і скрипка.
Козацька скрипка. Схрещені шаблі.

Видіння сухих осокорів

І підперла зруйновану хату плечем,
бо дітей народила
і поле зорала.
Що ти кажеш?
Не чую за тихим плачем.
Чи тобі вже печаль всі слова одібрала?

І стоїш ти зі світом чужим
сам на сам,
бо згоріли усі твої
книги пророчі.
Сотні літ, як скорботним твоїм образам
навертаються сльози на очі.

Торгували тобою у храмах твоїх.
Заміняли минуле мільйоном ерзаців.
Ти іще – Україна?
Чи ти вже – лиш міф
про князівські походи і битви козацькі?

Розбрелися в тумані твої кобзарі.
Твоє горе від тебе вже старше за віком.
О, як темно тепер у твоєму дворі!
Не запалиться свічка у жодному з вікон.

Хто тут був,
хто тут плакав, сміявся, радів?
О, якими дощами тут змило весь колір?
Що ти кажеш,
Прамати священних родів,
до забутих криниць
і сухих осокорів?..

* * *

Де ті обличчя – мов тесані з брили,
гімни врочисті і скорбні плачі?
Руки, що меч на шоломах щербили,
потім голубили жінку вночі?

О, ця любов їм не входила в звичку!
Смерть у них завжди була молода.
Де ті обличчя,
о, де ті обличчя,
риси чиї карбувала біда?

Доля велика в огні освятилась.
Душі не вміли безчестя прощать.
Де ті обличчя, де зроду світилась
смерті й любові вогненна печать?

2. Долина храмів

Неон – реклама – розминулись – чао! –
тут бар – там джаз – як справи? – все о’кей! –
алло! – було – рвонулося – промчало –
таксі – транзистор – готика – дисплей –
брук – рок – барокко – рокери – солдати –
куди? – навіщо? – сутінки – дощить –

...А лев підніме голову кудлату
і знов засне, обнявши древній щит.
* * *
Історія ніколи не допишеться.
Ми тут вікам у вічі подивились.
Долина Храмів у душі залишиться,
хоч всі склепіння храмам обвалились.

Хоч полягли в долинах виноградники,
в землі ракети ядерні дрімають, –
стоять старі Атланти, як порадники,
і все ще обрій на собі тримають.

І поки десь не миряться країни
і припадає пилом незабутнє, –
тут доля людства голосом руїни
сухим вітрам розказує майбутнє.
* * *
Стане вічністю кожна хвилина
з тих, що так нам сьогодні болять.
Наша пам'ять – велика долина,
де невидимі храми стоять.

Їх століттями в нас руйнували.
Та сьогодні, і вчора, й колись –
чим страшніші були ті навали,
тим величніші храми звелись.

Мурувала ті храми біда.
Кроком Бога відлунюють плити.
І відступить від храмів орда.
І не зможе тих храмів спалити.

3. Між мороком і сонцем

…І любиш цю землю зігріту
і сонце, що тихо встає.
Обличчя південного вітру
так схоже мені на твоє.

В якому, не знаю, сторіччі,
бо завжди, бо скрізь і ніде, –
південного вітру обличчя
навіки тепер молоде.

Не знаю, зустрінемось де ми
чи в пам’яті літа згорим.
Назустріч лиш вітер південний,
засмаглий під сонцем старим.

І хто він, цей вітер, і звідки?
Куди за собою він зве?
Обличчя південного вітру
то ніжне, а то грозове.

У нього жага споконвічна,
що зводить зруйноване вщент, –
південного вітру обличчя
з ущелин забутих легенд.

Цей вітер такий старовинний,
з таких предковічних країн, –
він руки цілує руїнам,
щоб встали вони із руїн.

І я на шляху того вітру –
мов статуя древня в огні.
Він з того повернеться світу,
щоб глянути в очі мені.

* * *

Нема ні стін, ні вікон, ані свіч,
лише холодні клавіші і руки.
Ти граєш і не музику, а ніч,
обвітрену століттями розлуки.

Я ненадовго, але ти не вір.
Я вже навіки, запитай у долі.
Вітри гортають спалений клавір.
Ні стін, ні вікон у твоєму домі.

А тільки ніч, і музика, і ми -
як срібні крила голубої птиці -
у космосі, де сплять іще громи
і обрій світу креслять блискавиці.

* * *

Далекий обрій. Вохра. Бірюза.
Розбилось небо золотим розрядом.
В тобі любов ходила, як гроза
над молодим і обімлілим садом.

То говорила голосом води,
то обривалась в темряві струною, -
він був, той сад, ще зовсім молодий.
Гроза його минула стороною.

Він пам'ятає тінь її крила -
гроза ніде з дороги не звернула,
а лиш за плечі мовчки обняла
і тільки в очі тихо зазирнула.

Бо їй було багато тисяч літ.
А в нього ледве прокидалось листя.
Напівживий, він їй дивився вслід.
І розцвітав. І плакав, І молився.

* * *

Я усміхнусь тобі крізь сльози: їдь!
Бо профіль вітру вранішнього строгий.
Твій корабель у гавані стоїть,
готовий до дороги.

А берег знов пустельний і нічий.
А чорна буря розправляє крила.
Але я сонце вишила вночі
на цих вітрилах.

Ти, може, не повернешся назад.
Далекий голос так співає тужно!
Твоя любов – як дзвін старих балад –
гірка і відчайдушна.

З твоїх стихій немає вороття.
Моря шумлять, і холодно на світі.
Таких, як ти, чекають все життя
заради миті.

Весняний вітер зустрічей і втеч!
Покинеш дім. Любитимеш чужинку.
Ти з тих, котрі цілують спершу меч,
а потім – жінку.

4. Лицарські балади
Роксолана
Балада тернового імені

Дитя селянське з царственим чолом,
кохана жінка грізного султана, –
коли тебе забрали у полон,
хто дав тобі імення – Роксолана?

Курився шлях. Чужі іржали коні.
Твій рід поліг в нерівному бою.
А вслід тобі дивилися з ікони
Лиш Божа Мати, схожа твою.

Дитя, сирітко, глянь на ці руїни!
Згадай ту ніч, ту пустку, той вогонь,
бо що тобі лишать від України,
крім чорних літер імені твого?

…Хто дав тобі імення – українка –
і долі цей страшний коловорот?
Ти – в рабство продана,
ти – куплена на ринку,
в тобі стогнав і плакав твій народ.

Жона султана. Хто згадає – бранка?
І хто й коли дізнається про це,
як там, в покоях, плачеш ти до ранку,
в рожевий шовк ховаючи лице?

Галера чорна. Хвилі за кормою.
Хтось так співає – холодно зіркам.
Твоє слов’янське личко під чалмою
і вишитий драконами рукав.

Отак живеш, душею прихистивши
в Страсний Четвер запалену свічу.
Твоє ім’я – як відсвіт пожарища
і як відлуння тихого плачу.

Вже тих подій і слід на світі стерся.
Той шовк забув тепло твоїх долонь.
І лиш ім’я – невидима фортеця
душі, що не здалася у полон.

Гіркого поля сонячна тернинка.
Шляхетна віть в селянському гербі.
Хто дав тобі імення – Українка? –
щоб сотні років плакало в тобі.

Любов
Балада вічного повернення

Лицарська честь! Тонкі юнацькі риси!
Летюча постать між скелястих брил!
Мені про тебе плачуть кипариси
крізь тихий шелест траурних вітрил.

Твоїм словам на світі дуже сумно.
Вже ж я тебе навіки провела… /Ігоре, це тобі до уваги: текст роз’їхався./
«Нехай це буде мудро чи безумно –
я повернуся, де б ти не була!»

Великий сон безсмертної любові!
Він душу нам довіку береже.
Розсуне ніч завіси пурпурові –
на скелі кінь без вершника ірже.

Сто попелищ, з яких я воскресала!
Тебе згадаю – коси у вогні…
Ти знов, як буря, мчишся на коні.
Твій гордий профіль блискавка кресала.

Сурмлять вітри в холодні срібні сурми.
В сльозах щаслива раптом озирнусь.
«Нехай це буде мудро чи безумно –
я звідусіль до тебе повернусь!»

Є дивний час: ні вічності, ні миті.
В камінних пальцях свічка оплива.
Мов перламутр на чорнім оксамиті

шляхетним смислом сповнені слова.

Розбилась арфа, та вціліли струни.
Вслід тій печалі пам’яттю рвонусь:
«Нехай це буде мудро чи безумно –
я звідусіль до тебе повернусь!»

Околиці Равенни

То над Європою кислотні йдуть дощі,
То раптом лазер проникає в гени.
…А Данте й зараз в чорному плащі
Блукає на околицях Равенни.
Дорога рівна, і квартал новий
Лише дерев маслинових все рідше.
…Віки пройшли, а він отут живий –
Оплакує і любить Беатріче.
Літак, ракета, «боїнг», «мерседес» –
Все їде, мчить, з дороги не звертає.
…Але незмінна глиб його небес,
Де лиш «Любов світила обертає»

...«Равенна, місто поетів. Вже сама назва цього міста сповнена гулу історії», – читаю в одному з інтернетних видань і згадую поїздку в Італію. В пам’яті переплітаються слова, думки, назви, враження, домисли... Можливо, саме цією дорогою колись їхала до своєї доньки видатна українська поетеса... А в цій кав’ярні чи на тім узбережжі, можливо, зупинялася по дорозі з дому додому й сама Оксана Пахльовська. Ім’я поетеси асоціюється з Італією й Україною – водночас, і я «підсумовую» сказане відомим на слуху прислів’ям: «Нашого цвіту – по всьому світу». Воістину правдиві слова: саме цвіту – та ще якого!
Роблю невеличку паузу, щоб дозбирати розгублені думки й оцінити з віддалі погляду нанизане мною намисто. Заодно повертаюся до віднайденого мною інформаційного джерела, в безмірному просторі якого вбачаю можливість знайти відповіді на поставлені в часі питання або ж долучитися до дискусії чи інтерв’ю:
Лариса Івшина: – Оксано, а про що ви говорите з мамою в паузах між роботою? Скажімо, коли збираєтеся на кухні пити чай...
Оксана Пахльовська: – Дуже люблю ці моменти. Це наша втеча від світу. Найцікавіше ж те, що у звичному ніби вимірі завжди присутній вимір інший. Слово, відчуття, спогад, жарт, інтуїція — і з тепла родинної зустрічі прозирає проект майбутнього...
Валентина Зінченко-Параска: – Мені ж, у свою чергу, дякуючи публікаціям всеукраїнської газети, не тільки вдалося «доторкнутися до легенди», а й уже через неї відчути магнетичну силу родинного коріння й ту незбагненну енергетику й іскру таланту, що передається з покоління в покоління. Бо ж талановитому роду – нема переводу!