Слова й рядки, немов яскраві спалахи, висвітлюють у пам’яті миттєві кадри життя... Течія часу вихоплює мене з сьогодення, відносячи в інший вимір... І я, піддаючись волі невідомого мені творчого оператора, провалююсь у прірву часу – щоб воскреснути в одному з проявлених ним кадрів... Потрапляю на знайому з дитинства стежку, вимощену незвичайною мозаїкою: на розмоклому від талих снігів чорноземі – затвердлі сліди підошов від дитячих черевиків – різного розміру й форми. Іду по ній – як по найкоштовнішій у світі бруківці, і... несподівано для себе опиняюся в затемненому приміщенні, наповненому гомінким і збудженим чеканням. Приєднавшись до гурту, занурююсь в атмосферу таємничості.
...Сільський клуб, чорно-біле кіно. Невидимий оку кіномеханік прокручує стару плівку, залежану в архіві пам’яті. Вона час від часу то «заклинює» – судорожно сіпаючись у ще не переглянутому кадрі, то «перескакує» – випереджаючи звук, а то й зовсім рветься... Перед очима з’являються безсистемні лінії, що тремтять і хаотично стрибають. Це чорно-біле мерехтіння супроводжується спалахами, схожими на коротке замикання – надзвичайно яскравими, але безбарвними й порожніми. Кольоровою була сама реальність, яка по часі трансформувалась у сьогодення:
...протоптана стежка... пуп’янки нерозквітлого бузку... простоволосі верби над ставом...  гурт однокласників, схожий на зграю невгамовних горобців... два квитки на  денний сеанс...
Ця короткометражна плівка не блідне в пам’яті, зберігаючись десятиліттями... А ми часом навіть не усвідомлюємо, наскільки цінна інформація зберігається в її картотеці. Бо захоплені повсякденним життям – яке, по суті, те ж саме кіно: романтичне, пригодницьке, гостросюжетне... Свого роду, нескінченний серіал, в якому кожному з нас відведена своя роль: головна, другорядна, епізодична...
Наступне слово – про відомого поета, роль якого в літературному і громадському житті нашої країни – помітно вагома й далеко не другорядна. Думаю, що читач особисто переконається в цьому, познайомившись ближче з його поезією і короткими відомостями з біографії.
Мойсей Фішбейн (Moses Fishbein) – визнаний український поет і перекладач, прозаїк, есеїст, публіцист. Лауреат премії ім. Василя Стуса, член Українського Центру Міжнародного ПЕН-клубу та Національної Спілки письменників України. Народився відомий поет у 1946 році в Чернівцях. Після закінчення Київського педагогічного інституту (філологічний факультет) довгий час працював у редакції Української Радянської енциклопедії.  Передмову до першої збірки віршів «Ямбове коло» (К.: Молодь, 1974) написав Микола Бажан, в особі якого М. Фішбейн знайшов однодумця й учителя. Разом з тим він заручився визнанням і підтримкою неперевершених перекладачів свого часу – Миколи Лукаша та Григорія Кочура. В 1979 році (внаслідок відмови від співпраці з КДБ) Фішбейн вимушений був емігрувати до Ізраїлю. Протягом 1980-1981 рр. був кореспондентом літературного журналу «Сучасність», що видавався українською діаспорою Німеччини та США. З 1982 року жив у Німеччині і працював на радіостанції «Свобода» – кореспондентом, коментатором, редактором. В 1984 році в Нью-Йорку вийшла книга віршів та поетичних перекладів «Збірка без назви», завдяки якій ім’я автора стало відоме світовій діаспорі. Починаючи з 1989 року в українських періодичних виданнях (зокрема в журналі «Всесвіт») з’являються чисельні публікації М. Фішбейна: статті, переклади, проза, інтерв’ю... Він – активний учасник культурного відродження України. З його іменем пов’язана одна з перших благодійних акцій Ізраїлю – країни, яка прийняла на лікування та реабілітацію постраждалих від чорнобильської аварії дітей. Як наслідок, одна за одною  з’явилися нові вірші й поетичні переклади. Дитяча поезія була представлена книгою  «Дивний сад» (К.: Веселка, 1991), слідом – поетичні збірки «Апокриф» (1996), «Розпорошені тіні» (2001) та «Аферизми» (2003), які підтвердили високий рівень творчої майстерності автора.
В 2003 році поет повернувся в Україну, без якої вже не мислив подальшого життя. Його багатогранна творчість на цей час уже відомі широкому колу читачів – як у нашій країні, так і поза її межами. Чергову збірку поезій автора «Ранній рай» (К.: Факт, 2006) відомий український літератор і філософ Іван Дзюба назвав дивовижною й унікальною, яка, «безумовно, ввійде в золотий фонд української літератури».

М. Фібштейну належать високохудожні переклади з французької, німецької, російської, угорської, румунської, івриту, ідиш та інших мов світу – що складають окрему сторінку його творчої біографії. Про талановитого поета пишуть світові енциклопедії. Його нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня та орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня.
Перу відомого поета й громадського діяча, крім поезії й художньої прози, належить цілий ряд історичних досліджень та літературних праць. Однією з характерних ознак його поетичної творчості є різножанрове розмаїття: філософське, сатиричне, громадсько-політичне. Особисто я віддаю перевагу його ліриці, яка тон у тон лягає на матрицю моєї душі – як шовкова нитка на канву. Я вбираю в себе тепло кольорів, яке зігріває, мережить, наповнює змістом... Відчуваю велич гір, неозоре безмежжя степу, стихію моря, «розпечені горби Єрусалима і Києва обпалене зело».Поезія М. Фішбейна – багатобарвна й повноголоса. За словами Івана Дзюби, автор «поєднав у собі безмежну поглинутість буття України з генетичним кодом, пам’яттю єврейської долі... Крізь його поезію лейтмотивом проходить сакральний образ Ріки (Дніпра) та Стіни (Стіни Плачу в Єрусалимі), а біблійна високість мови пройнята українською сердечністю й широтою емоційних вібрацій».Висока поезія автора відтворює драматизм духовної напруги, що сягає в глибинні філософські й релігійні корені.

***
...веснопис... літопис, богопис... Агов!
ще сяйво вишневих моїх корогов,
ще горнуться тихо ягнята і коні,
ще моляться півні, що другі, що треті,
ще сниво, де мерхне лице на портреті,
ще сниво, де світиться лик на іконі,
ще сниво, де з нами немає розстань,
ще сниво... О, скресни, воскресни, розтань,
розлийводи горні, всепавітри вишні.
І ласка його коло мене лишати
цю синяву, лагідне коло лошати,
незайману прохолодь білої вишні.

***
Іванові Крячку
Господи, порожньо в нашій господі,
Господи, холодно й вогко, насподі
Голос господаря зниклого змок,
Поза дверима затьмарено схили,
Господи, порожньо, дай мені сили,
Двері потрощено, ржавий замок,
Вітер жене хмаровини, достоту
Голос нічий, безнащадну істоту,
Поза дверима згасання яси,
Поза сльотою темнота осіння,
Онде в кутку дотліває насіння
Порожньо, Господи, іже єси...

***
Ларисі Скорик
Ця вулиця зникома,
  Це дерево старе,
Там, де стояла кома,
  Поставили тире –
  І годі намовляти,
Що втрата замала,
Колиску немовляти
     Завія замела,
Лягла не до паркана
   Зимова кропива,
Юрба недоторканна
    Зіниці пропива,
В місцині непрозорій
  Криниця кажана,
Чи храм, чи лепрозорій,
  Чи крейда крижана,
І скрипка не воскресла,
    І згадано не все,
Що книга новоскресла
  До безвісти несе.

***

Понад Бабиним Яром летять журавлі –
вересневе ридання.
Понад Бабиним Яром летять журавлі –
як надія остання.
Чорні тіні летять у важкій тишині –
у своїй самотині,
понад осінь летять, понад ночі і дні
ці тіла журавлині.
І несуть недосяжність на кожнім крилі,
і зникають у мреві.
Понад Бабиним Яром летять журавлі –
ці плачі вересневі.
Тяжіння до пам’яті дає людині можливість в черговий раз розчинися в сутінках часу. Поезія відомого автора пульсує на зламі сьогоднішньої реальності й залишених у минулому споминів, які таять у собі вікову суть родинного коріння. Смерекова колиска його дитинства – Західна Україна, яка має свою історію, свій шлях, свою долю. Відомий поет родом із тих глибин, звідти почалася його життєва дорога і пролягла в далекі незвідані світи: Чернівці... Київ... Єрусалим...В його особі виразно проглядаються «два начала, два культурні корені».Творча взаємодія цих надзвичайно багатих і різноманітних світів у кінцевому результаті тяжіє до родинного джерела й рідного слова. «Я український поет, я сам обрав повернення», – відповідає автор на питання часу.
Мовна палітра його творчості надзвичайно багата й різноманітна. Крім загальновживаних слів і виразів, зустрічаються діалектні та індивідуально-авторські, до прадавніх і напівзабутих. Вони додають творам неповторного стилістичного забарвлення, відтіняючи й поглиблюючи сюжетні лінії. М. Фішбейн володіє українською мовою вільно й невимушено. В мелодиці його рим органічно поєднуються звучання і значення, налаштовуючи читача на відповідну тональність. Поету вдалося не просто зберегти мову, перебуваючи в іншому культурно-історичному просторі, а ще й підняти її до рівня довершеності й вишуканості.
– Ваша мова багатюща, чи вдосконалюєте її? – прозвучало запитання в одному з чисельних інтерв’ю.
– Мову треба любити, мову треба обожнювати – як жінку, як квітку, як зорі, як небо, як симфонію... – красномовно й щиро зізнався автор.
Феномен М. Фішбейна як людини полягає в умінні поєднати дві, здавалося б, абсолютно діаметральні стихії, направивши їх в єдине русло. Він пропонує читачеві закріплені багатою уявою й відображені в слові сторінки з історичного минулого рідного краю:

1901
Сниво показують, можна дивиться,
Поки його не звели нанівець:
Торба дровець, овдовілий кравець,
Австро-угорська горбата дівиця
Мацає лиця старих Чернівець.

Два королі – до винової кралі,
Поза базаром палає пенсне,
Хворі за шибою звуки Массне,
Юні кульгавці, фальшиві коралі,
Придане пралі, спасенне пісне.

Місячну тінь перепродує пройда,
Сива крикливиця падає ниць –
Де янголя спокушає черниць,
Де шанувальниці доктора Фройда,
Гойда на гойдалці між кам’яниць.

Тарасові сни
Хиткі й непевні, як прадавній біль,
Оголений, спотворений роками,
Давно нічий, вони поміж зірками
Літають. У пологах породіль
На білий світ, на простирадла білі
Народжуються діти, і звідтіль,
З тих простирадел білих лине біль,
Живий і теплий стогін породіллі –
Туди, де лиш прачорна чорнота,
Де вічність і правічна холоднеча
І де не видно, як Гора Чернеча
Вкраїні русу косу розпліта.
Де чорні води мчить безмірна Лета,
Де ліг Чумацький Шлях без чумаків –
Блукають сни, ці пасерби віків,
Ці безпритульні сироти Поета.
Вони блукають. Є Чумацький Шлях.
Є чужина. Є чорна ніч без краю.
Вони десь тут. Коли я засинаю,
Вони стають у мене в головах.

Коли ми невмирущими були,
Поза липневим літеплом, коли
Ми на скрипках розучували гами,
Коли заледве сходила зоря
І не було для нас календаря,
Там, поза березневими снігами,
За проливнями жевріла Равенна,
Недоторканна і благословенна,
Єрусалим яскрів у кришталі,
Текла Ріка з господньої долоні,
І наше місто сяяло на троні,
І зірка сповідалася бджолі.

***
Ігореві Римаруку
Покинувши повітку і дровітню,
Ці межі передмістя і села,
Це коло, що обмежила бджола,
Лишивши за межею згадку житню,
Там, за межею, де душа жила,
Перехрестившись на зорю досвітню,
Покинувши повітку і дровітню,
Рушаєте в дорогу кругосвітню,
Бо вдома вже ні меду, ні жала.

***
Сім тисяч літ мине,
І золотого дня
Розкрилена рідня
У небо не сумне
Покличе, по плечу
Крильцятами війне, –
Я в небо осяйне
Бджолою полечу.

Мені й самій у якійсь миті захотілося стати отою бджолою – хоча б на деякий час, але на цю роль, якщо не помиляюся, претендує сам автор. Адже він, як та бджола, вбирає в себе багатющі враження навколишнього світу – щоб, відтворивши їх у слові, пригостити читача істинною поезією. Проникаючи в самісінькі надра людських почуттів, торкається незайманого й заповітного. А ми, в свою чергу, самі того не відаючи, поповнюємо знеболені душі цілющою енергетикою слова. «В іскорках поетичного вогню автора, – зазначає літературознавець Михайлина Коцюбинська, – зафіксовано мить, враження, рефлексію і піднесено до рівня Поезії з її мимовільною ненав’язливою афористичністю й неповторністю». Життєдайна сила поезії М. Фішбейна сприяє відродженню знебарвлених у часі споминів, які живлять і мої почуття: ...осокори край шляху... «одноногий» лелека на краю гнізда... бездоння неба – розіп’яте над головою блакитним шатром... зелений килим споришу... жоржини – що, перехилившись через паркан, цілують у вуста... політ бджоли...  протоптана стежка до сільського клубу...

Десята ранку. І квиток без дати.
І поміж оксамиту  запинал
Твоє кіно. Старий кіножурнал
І місце №. І у пітьмі ждати.
І промайнуть позаторішні Штати.
Екстериторіальний карнавал.
Кіножурнали короткотривалі!
Хитливі паралелі. Фестивалі.
Далекі хвилі. Воля. Тралі-валі.
Індонезійський церемоніал.
Осяяння розкриленого лева.
Але квиток без дати. Це не ти.
Повільно порожніє: королева,
Троянди, площа, сфера кришталева...
І місце №... №... Не знайти.

Ці кадри не з моєї кінострічки, але я відчуваю таке хвилювання, ніби невідомий оператор підглядав у замкову щілину моєї душі. Та вже згодом усвідомлюю, що ці відчуття – своєрідна рецензія на прочитане і, можливо, – одна з найдосконаліших форм оцінки поезії. Пережиті враження – не що інше, як відродження затухаючих почуттів. А документальне кіно під назвою «Життя» – в кожного своє. Невідомий оператор зафіксував до найменших дрібниць залишені в моєму минулому кадри. Тільки проявити їх не завжди вдається самотужки: інструкції з експлуатації бліднуть набагато скоріше, ніж сама плівка... В поезії М. Фішбейна – багато вказівок і настанов, зашифрованих у слові. Треба тільки вслухатися... І тоді неодмінно відкриється закодований отвір, як вікно в людську душу – в яку порвуться слова, рядки, речення, рими... І як наслідок – власні почуття й асоціації, освітлені спалахом спомину:
...дорога, гори, перевал... столиця...
конверти хат... колодязь... явори...
жита... лелечі гнізда... косовиця...
– Ти вернешся... Воно тобі не сниться...
спориш... жоржини... стежка...
– Повтори...
«Повтори», – пропонує автор, переконуючи й закликаючи... І я повторюю – слово в слово, тон у тон, висвітлюючи в уяві незабутні кадри, в яких дозрівало моє дитинство. А десь на самісінькім споді моєї пам’яті буйно квітне пишнотіла калина, спинаються навшпиньки посіяні мамою чорнобривці, галасують невгамовні качки, кукурікає півень... Все навколо цвіте, духмяніє, тягнеться до сонця, розповзається по двору – владно заявляючи про себе. І кличе...
– Ти вернешся... Воно тобі не сниться... – запевняє передостанній рядок, згрібаючи в тугі оберемки й без того зібгані спомини. Затухаючі перегуки болю зникають у відлунні душі, виштовхуючи назовні те головне і єдине, що визріло в ній:
– Я повернусь.

В. Зінченко-Параска