ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

– Чи доводилося Вам бувати раніше в Угорщині?
– Мені пощастило бути тут кілька разів, адже між Гайду-Дорозькою греко-католицькою єпархією та нашою існують братні зв’язки. Звідки вони йдуть? До 1912 року Гайду-Дорозька єпархія була частиною Мукачівської. А найбільше місце паломництва вірників Мукачівської єпархії до 1912 року знаходилося у місті МаріЇ-Повчі.

– Яке враження на Вас справила зустріч з українськими вірянами в Будапешті?
– Дуже приємні, адже коли приїжджаєш до чужого краю і знаходиш там своїх, завжди веселішає на душі і стає спокійно на серці. Між своїми краянами одразу виникає домашнє середовище, тому що кожен із нас, де б він не опинився в світі, прагне почувати себе дома. А коли зустрінеш в чужій стороні людину, яка йому близька по мові, культурі і духу, то це місце стає тобі близьким. Тому дуже важливо, аби ваша парафіяльна громада жила і збагачувала сама себе.

– Святий Отче, у сьогоднішній Великодній проповіді Ви навели порівняння про перехід від рабства до свободи і од смерти до життя. Які поради Ви могли б дати нашим краянам, які хочуть подолати зневіру, різні депресії, людям, які заплуталися у власних проблемах чи знаходяться на роздоріжжі, а що ж, власне, обирати – зваби матеріального світу чи пошуки Бога в собі?
– Дуже важливо дати собі відповідь на запитання: «Що ти шукаєш?» Врешті-решт можна дійти висновку, що кожен з нас шукає певного щастя. Але як не прикро, в пошуках того щастя ми багато разів загублюємося. Багато з угорських українців так само прийшли сюди, до іншої країни, в пошуках певного щастя...

– Матеріального, передусім, Ви не гадаєте?
– Я не можу сказати, що це є лише фізично-речові справи. Але думаю, що те щастя залежить і від певного матеріального забезпечення. Однак останнє не є самоціллю, бо цим ми понижуємо людину, стверджуючи, що в неї на першому місці стоїть тільки матеріальний достаток. Це не є, власне, пошуки предметного щастя заради нього самого, але матеріальні статки допомагають у наш час людині певною мірою почуватися краще, спокійніше, мати більшу свободу дій тощо. Але буває так, що в пошуках такого щастя ти можеш заблукати і потрапити у певне рабство. Тому з точки зору християнства це є глухий кут, замкнене коло або шлях, що не має великої життєвої і духовної перспективи. Для християн вчення Ісуса Христа є завжди нова річ, ми постійно відкриваємо його для себе. По суті, ми знаходимо в християнстві відповіді на всі наші запитання, де б хто не був – удома чи на чужині. Проблема України почасти полягає в тому, що, сповідуючи вчення Христа, ми не є вповні християнською державою. Про це свідчить й офіційна статистика, і безліч фактів з буденного життя.

– Буває, в приватних розмовах з угорцями та й в Україні, коли йдеться про Бога, дедалі частіше чуєш таке недовірливе запитання: «А де Він є?», «Чому не проявляється у звичному для людини фізичному житті?», «Покажіть мені Його». А, наприклад, дома молодь шукає відповідей на те, чому сталися голодомори, багато людей загибло на війні, чому вибухнув Чорнобиль на українській землі і так далі... Навіть інтелігентні люди, що мають ґрунтовну базу знань з культури, історії, мистецтва, науки чи в політиці, губляться в здогадах і тлумачать ці факти кожен по-своєму і часто поділяються в цьому питанні на ворожі ідеологічні табори. Чому так відбувається, на Вашу думку?
– Ті речі, які відбулися у суспільстві упродовж ХХ століття – дві світові війни, концентраційні табори нацистів, голодомори, сталінські репресії, діяння подальших комуністичних режимів і пов’язаних із ними стражданнях народу справді наводить сучасну людину на запитання: «Де знаходиться Бог?» Мені особисто це допомагає в тому, аби я конкретно говорив про християнство. Тому християни, я вважаю, повинні усвідомити сьогодні для себе одну річ: Бог, який прийшов у цей світ, де є багато мук і болю, і пов’язав себе з ними, саме і знаходиться серед того страждання. Не даремно кажуть у народі, що та чи інша людина вистраждала свою віру, той народ вистраждав свою свободу, поклав багато зусиль, мук і навіть крові на олтар своєї мети... І саме у таких ситуаціях відчувається присутність Бога. Недаремно символом нашої віри є хрест. Якщо людина починає розуміти ці речі і водночас зазнає страждань у своєму житті, вона починає відчувати присутність Бога у собі. Чому зараз ми стикаємося з тотальною кризою віри у світі? Я вам скажу: тому що ти ніде її не бачиш. Немає жодних прямих знаків, які би її давали. Однак існують певні речі, які цієї віри все-таки вимагають. Ти приходиш до храму не просто так, а з думкою і навіть вірою у те, що тут є присутня Божа благодать, або вона проявляється під час служіння Божої літургії і Бог проявляється в ній. Для людини без віри літургія нічого не говорить; вона сидить у церкві, неначе турист, що бачить якісь формальні ознаки процесу, фотографуючи його на пам’ять для фотоальбому, немов якусь місцеву екзотику, та й усе. Випадкового чоловіка ці речі хвилюють недовго, бо не мають під собою справжнього підґрунтя віри. Тобто ти обов’язково мусиш мати віру у собі. З іншого боку, ми мусимо знати, що Бог дав нам дуже видимі і відчутні ознаки християнської віри в цьому світі. Читайте Святе Письмо, і Ви їх знайдете. Перша ознака: Христос закликає нас любити один одного, як Він нас полюбив – навіть переборовши ненависть і проявивши почуття любові до своїх ворогів. Друга ознака говорить за те, аби ми були єдиними між собою, як Триєдиний Бог-Отець, Син і Дух. Тобто маємо два знаки – любов і єдність. Тому дуже важливо, аби Ваша парафіяльна громада проживала у такій любові і єдності. Коли виникали перші християнські осередки неофітів у поганському середовищі, першим здивуванням язичників було: «Дивіться, як вони люблять один одного!» І чимало язичників приставало до них, тому що бачили не лише ознаки, що вимагали віру, але й справді отримували її від Творця.

– Що Ви можете побажати угорським українцям?
– Передусім я бажаю, аби ваша громада жила в християнській любові і єдності, аби люди, бачачи це, говорили: «Дивіться, яка гармонія і любов панують серед них!» Я бажаю вам, щоб число членів ваших осередків зростало з кожним днем.

– Дякую за розмову!

Василь ПЛОСКІНА