В Угорщині др. М.Кочіш чи не єдиний, хто займається вивченням історії української мови, а саме дослідженням правопису церковнослов’янських пам’яток, або як їх зараз називають в наукових колах Угорщини українських кодексів. У давнину це була одна з форм книги: скріплені з одного боку зошити із зігнутих навпіл і прошитих по згину аркушів пергаменту або папірусу, пізніше – паперу.
– Пане Кочіш, передусім просимо розказати, з чого все починалося? Хотілося б також знати, як потрапили до Угорщини ці старовинні культурні пам’ятки і що дало Вам підстави вважати, що в цих текстах можна знайти зачатки раннього українського правопису?
– Українськими кодексами я зацікавився ще в студентські роки, коли студіював російську філологію. Але спочатку коло моїх наукових інтересів обмежувалось лише російськими кодексами. Коли ж почав вивчати українську філологію в Будапештському університеті, то зайнявся дослідженням Скотарської вчительської Євангелії (1588). У той час слов’янську кафедру очолював Петер Кірай, який планував зібрати всі слов’янські пам’ятки, які знаходяться в Угорщині за допомогою колег-лінгвістів Сеґедського, Дебреценського та Будапештського університетів. У цій справі не було дослідника, який би займався українськими пам’ятками. Так у моєму науковому житті з’явилися українські кодекси. У Скотарському Євангелії я досліджував фонетичні особливості вже у студентські роки.

Я знаю, що в угорських архівах зберігається принаймні 12 таких старовинних церковних збірників, які активно використовувалися півтисячоліття тому русинами-українцями, котрі населяли південні схили Карпат. Ці пам’ятки потрапили на сучасну територію Угорщини в XVIІ на початку XVIІІ ст. завдяки населенню, яке називало себе «руснаками», або «русинами». Вони були носіями діалекту української мови. Це населення переселилося на південь, зараз це територія областей Боршод-Абауй-Земплин, Гайду-Бігар та Саболч-Сатмар-Береґ в Угорщині. З метою проведення літургійних служб вони потребували писаних джерел. Частину з них вони принесли з собою, а частину замовляли пізніше. Серед таких джерел були рукописи та друкові пам’ятки. Пам’ятки датуються XVI-XVIІІ століттям, але мене зацікавили джерела XVI століття, які залишилися на території Ніршиг (Ніредьгаза) від асимільованих слов’ян. Пізніше вони потрапили до бібліотеки греко-католицької семінарії, де зберігаються й донині. Декілька кодексів опинилися в Дебрецені внаслідок закриття бібліотеки Чину отців-базиліян (1950 р.). Інші пам’ятки потрапили до Будапешта (Національна бібліотека ім. Сечені). Серед них і Скотарське Євангеліє, яке зберігається в бібліотечному архіві завдяки збирачеві старовини і дослідникові історії та звичаїв західних слов’ян Антону Годинці (1864-1946), вихідцю із Закарпаття, який був ректором Печського університету ім. Ержебет упродовж 1932-33 навчальних років. Є серед цих текстів і пам’ятка, яка знаходиться в Сеґеді, це так звана Сеґедська Мінея, куплена Сеґедським університетом у Шарошпатаці.
Досліджуючи ці тексти, я передусім ставив собі за мету визначити, яким є цей правопис і яке він має значення в подальшому формуванні української мови, наскільки він використовується нині українцями.
– Частина кодексів вказує на те, що писарі могли походити з Галичини (Західна Україна). Припускають, що вони переселились у XVIІ ст. на північно-східні терени Угорщини і що ці новоприбульці також називали себе «русинами», що було синонімом «українець». Які особливості цих пам’яток свідчать саме про галицьке походження їх переписувачів?
– Кодекси потрапили до Угорщини з різних українських територій. Один з них частково має галицьку етимологію. Що свідчить про походження переписувача? Відповідь на це запитання дає мовний аналіз кодексу. У Скотарській вчительській Євангелії знаходимо мовні особливості, які вказують на галицько-буковинські, закарпатські говірки. Це дає підставу стверджувати професорові В. Німчуку, що цей Новий Заповіт переписували на Закарпатті, але, очевидно, копіював з давнішого тексту Євангелії хтось із галичан. Пам’ятка містить особливості обидвох говірок. Тим не менше хочу звернути увагу на те, що питання про походження кодексів і до сьогоднішнього дня залишається надзвичайно складним для дослідників.
 – Не секрет, що чимало науковців, які займаються україністикою в Угорщині, відчувають сильні російські впливи. Ви ж акцентуєте увагу на українському підході. У якому стані знаходилася українська мова в XVI столітті? Якою мовою говорили тогочасні українці?

Своїм дослідженням я хочу зробити посильний внесок в історію української мови. Мене цікавить, що нового дають ці кодекси. Потрібно розрізняти мову Скотарського Євангелія та мову інших кодексів. Скотарське Євангеліє написано літературною мовою, т.зв. «простою мовою», яка була ближчою до народної мови і зрозуміла населенню. Наприклад, проста мова мала один минулий час, а церковнослов’янська використовувала декілька форм минулого часу. Ця мова має багато ознак власне української мови. Наприклад, давні 5 та i зливаються в сучасний український и; на початку слова зникає i: igrat’ - grat’, це добре простежується в Скотарському Євангелії, бо переписувач не вживає на початку слова літеру i. Всі ці явища є стійкими вже в XVI столітті. Стосовно інших церковнослов’янських пам’яток, то в них немає яскравих «україномовних» особливостей. Однак переписувач не міг уникнути особливостей своєї рідної мови, тієї якою спілкувався. Яким би не був архаїчним кодекс, у ньому завжди відображені живомовні елементи переписувача. Наприклад, у церковнослов’янських кодексах ми також спостерігаємо явище втрати початкового i.
– На захисті Вам поставили запитання стосовно того, чи порівнювали Ви досліджувані кодекси з тими, які знаходяться в Україні. До якого висновку Ви дійшли, якщо здійснювали таке порівняння? Якщо не порівнювали, то чому?
– На жаль, я не здійснював подібного порівняння. Кілька років тому у Києві захищалася дисертація з подібної до моєї теми. Об’єктом її дослідження став правопис українських кодексів XIV-XVII століття. Мені надзвичайно цікаво, які спільні і відмінні риси простежуються в правописі українських та угорських кодексів.
– Об’єктом Вашої докторської дисертації є правопис українських рукописів XVI століття. Які особливості свідчать про рівень розвиненості правопису української мови? Чи можна говорити про систему українського правопису? Чи там впадають в око тільки регіональні риси?
– Досліджуваний період є важливим для правопису української мови. Це період т. зв. Терновської реформи правопису. В кінці XIV століття в місті Терново була проведена правописна реформа, мета якої уніфікувати правопис православних слов’ян. Згадуваний процес відображається в пам’ятках XVI ст. На східнослов’янських теренах, точніше саме на українських, фіксуються риси, властиві правопису сучасної української мови. Наприклад, поява літери 6 та i, яка властиві лише українській мові. Поширене функціонування літери e на початку слів та на початку складу. Її також знаходимо в сучасній українські абетці.
– Отже, чи свідчить це про те, що українська мова не була створена штучно в XIX столітті (як дехто намагається переконати, заперечуючи і саме існування української мови та нації), а є результатом тривалого історичного розвитку та мовної еволюції? Яка Ваша думка?

– Досліджені матеріали однозначно свідчать про те, що українська мова та її правопис – це результат мовних процесів протягом багатьох століть. З цього приводу навіть не варто дискутувати. Елементи сучасного українського правопису зафіксовано в Скотарському Євангелії. Наприклад, типово українська риса: фонетична зміна у закритому складі о, е на і, и.
– Якщо порівнювати мову цих документів з сучасною розмовою, що найбільше впадає в око?
– Не треба забувати, що йдеться про літургії, писані здебільшого старослов’янською. Це аж ніяк не народна мова того часу. Водночас можна зустріти в цих текстах і значні розділи ранньолітературної, так званої простої мови. Такою є, зокрема, Скотарська вчительська Євангелія, виготовлена приблизно у 1588 році. І хоча у всіх дванадцяти пам’ятках наголос робили найбільше на церковнослов’янському стилі, при уважному дослідженні все одно можна знайти україномовні риси в окремих віршах, в написанні окремих літер «і» та «ы», що вживаються нині українцями як «и». Село Скотарське знаходиться нині в Закарпатській області в районі гірського масиву Бескидів. У 16-му столітті тут проходив зовнішній кордон Угорського королівства. Міжнародний потяг-експрес «Тиса» зазвичай зупиняється на цій станції вночі, і я завжди щиро шкодую, що під час своїх подорожей Україною не можу побачити це село. Трапилося так, що зараз я працюю саме зі Скотарським Євангелієм... До речі, в Будапешт її привіз науковець і знавець архівної справи Антон Годинка, ще коли він був співробітником Національного Музею Угорщини, подарувавши текст цій установі. Згодом пам’ятка потрапила до столичної бібліотеки ім. Іштвана Сечені.
– Як Ваші колеги й опоненти під час захисту докторської дисертації сприйняли Вашу роботу?
– Фахівці поставились до випущеної мною раніше книги на цю тему і до дисертації з інтересом як до речей, які заповнюють існуючі прогалини в даній галузі, що означає, що в такому дослідженні була потреба. Адже вважливо не тільки знати типовий правопис того часу, а й визначити його вплив на подальше творення сучасної української мови. Це визначає і майбутній напрямок моїх досліджень. Мене справді цікавить, як в ті часи розмовляли предки сучасних українців.
– Отож, тема ця ще не вичерпана для Вас до кінця?
– Я досить ґрунтовно вивчав згадані вище тексти. Не хочу сказати, що втомився від роботи, але переконаний, що аж надто великих сюрпризів чи відкриттів XVI століття чекати не варто. Справа в тому, що 12 старовинних текстів містять в собі аж 27 правописів. Не слід вважати, що це якісь окремі чи особливі системи літературного письма. Більше йдеться про тих осіб, які переписували чи укладали ці збірники, про зразки, якими перед тим користувалися ці люди. Серед цих правописів є такі, що збігаються між собою, є якісь незначні відмінності. Зараз мене найбільше цікавить, як складалася історія українського літературного правопису і чи є до нього дотичні ці дані, які я отримав у процесі дослідження цього історичного періоду XVI-XVII століть, який називають другим періодом у становленні українського правопису. Вже тоді, і про це свідчать зокрема пам’ятки, над якими я працював, існували в трохи своєрідному написанні, наприклад, літери «і», «є» та «ї». Не зустрічав, на жаль, ніде твердої «ґ», але її поява, очевидно, спричинена вже іншими умовами розвитку української мови.
– Дякую за розмову і дозвольте від імені читачів поздоровити Вас з успішним захистом докторської дисертації. Бажаємо Вам плідної праці та нових відкриттів на ниві української лінгвістики в Угорщині!

Василь Плоскіна