4.07, п’ятниця
Вчора йду вулицею, десь година друга-третя. Якась жіночка років 55 починає щось мені казати. Прислуховуюсь… Таки угорською. Та й аби вона довго не мучилася, не пояснювала, що вона хоче, то я її так чемно перебиваю: «I don’t speak Hungarian, I’m sorry» Вона зразу вибачливо заусміхалася, та й ми розійшлися. Певно, йду такий красивий, в чорних окулярах, як мене не запитати! Можна було заради жарту вислухати її до кінця, аби вона потім зрозуміла, що я нічого не петраю в тому, що вона каже, і що марно вона старалася. Але я ж чемний: відразу дався знати:)

Вечорами тут надворі красиві лампи, горять жовтим світлом, дуже гарно, крім того – чистота, зелень. Нікого нема, шуму машин не чути (Фельшьоумальом утцо – однобічна вулиця, тут тільки в одному напрямку рухаються машини). І взагалі тут дуже продумано з рухом. Місто невеличке, трохи менше за Чернівці, по карті це видно. А таке продумане з цими світлофорами, вулицями, потоками авт. Через велику, широку вулицю Ракоці можна спокійно переходити, машин майже немає. І в обід, і ввечері – машин однаково.

А вулиці, сонце, дуже вузькі, з вузькими тротуарами (стосовно тротуарів – це мені вже відомо, вперше я такі побачив, коли приїхав з мамою в Чернівці 2000 року). Будинки пофарбовані в яскраві кольори, багато кольорів, усі переважно в теплих тонах, один за одним… І ті вузькі вулички ще й до того гнучкі. Стоїш, дивишся на вулицю, а що діється через метрів тридцять – не бачиш: вулиця плавно повертає вбік… Красиво!

Але то історично, ті вулички, зараз, якби хто хотів, не зміг би їх повернути, чи направити, аби були рівні. То так історично складається, так само, як розташування міст – біля річок або на перехресті шляхів.

Хто мені скаже перехрестя, на якому повертається додому? Хто мені вкаже дорогу, якою йдеться до щастя? Вона петляє, як шляхи в гірській місцевості, поросла плющем на високому камінні, або, може, зовсім не така пафосна, якою я собі її уявляю.

Дороги в Печі справді дуже гористі. Печ – на пагорбах.

Але дорога чиста, без поганих думок. Це якщо вона веде до щастя. Чомусь вона зникає, як музика, що тільки-но з’явилася з-за рогу. Вона зникає, як холод і приємність у гарячий день, як спів ангелів під склепінням, як видиво на камені, коли заходить сонце.
Коли зникає світло, стає легко і бездонно. Згори і знизу тебе обступають легенькі ангели і несуть до джерела світла… Коли воно зникає, відчуваєш себе ніби на Різдво… або в казці (що рівнозначно).

Ішов догори, майже як до неба… А кажуть, чудес не буває! Дороги такі круті… Напевно, то була вулиця Szőlő, а потім Ilona, потім István utca – це вже вниз, слава богу! Що здивувало – через якийсь час помітив, що отримую задоволення від ритму. Ритму будинків. Будинок, будинок, будинок, будинок, будинок, будинок… Між кожним з них – не двір, чи город, навіть немає прогалини. Просто забудований простір – для воріт, для хвіртки… Розказували мені, що в Іспанії такі дворики – всередині, як колодязі. Можна засмагати голяка! І замкнено всюди. Виходить глуха стіна з будинків. Подекуди заквітчана і прибрана віконницями, які час від часу переходять на металопластикові вікна. Якраз була жара, тому людей нема, віконниці майже у всіх прикриті з метою економії холоду…
Траплялися і просвіти між будинками. То новобудови, або ж будови на місці старих будинків. Робітники у формах… отже, то якась фірма комусь будує… Деталі я не дізнавався. А потім, ідучи дорогою вниз, помітив білі потоки. Здогадався, що це вапно, пісок, цемент, може, ще щось з будівельного марафету текло вниз і залишило на асфальті свої сліди. До речі, бруківки нема. На тих вулицях, які ідуть догори, принаймні, на тих, які я щойно вказав, немає жодної бруківочки, аніжодного тобі бруківенятка… Хіба що коло окремих будиночків. А так – асфальт… Вічний асфальт…

Угорці, напевно, закохані у квіти. На багатьох підвіконниках – герань. Не уявляю, як вона виживає на цій спеці! Зате людей немає – так само, як і в нас, ховаються в обід від спеки. Лише поодинокі туристи маячать, та й то лише в самому центрі, обмеженому вулицею з красивою назвою «Кальварія». Далі, де згористо і красиво у первозданності, переважно не йдуть. Та й чого там іти, там жоден король, паша чи єпископ не жив, не ходив. Їм далеко цікавіше в центрі – на церкву чи мечеть поглянути. Пам’ятаєш, сонце, анекдот? Про нових росіян, які ходили Лувром з картою в руках і маркером: «так, тут ми були», – ставить пташку. «А тут ми ще не були… йдемо відмічатися».

Спускаємося нижче… Кальварія, Каптольон… “Káptalan – то вулиця музеїв”, – гласить знак угорською і англійською. Там справді музей на музеєві, музеєм поганяє… Але я не заходжу, почекаю пару днів, може буде з ким піти, бо самому там нічого, в принципі, робити. Ні послухати, ні почитати. Хіба подивитися. А дивитися наразі маю на що.

…І доходжу до самої площі (Széchenyi tér). Тут на мене дивиться стара будівля незрозумілого покрою… (потім я дізнаюся, що це Inner City Parish Church = Внутрішнього Міста Парафіяльна Церква). Бачу, що туди заходять туристи – значить простим смертним можна. Заходжу. Три жіночки при вході з туристським крамом, квадратний простір залу, цегла, лавки. Повільно, ніби по пляжу, йду до лавки, сідаю. Відчувається турецький дух, час і сприйняття. Тут же помічаю на стіні графіті турецькою.
Напевно, тут енергетика по-особливому курсує залом… якщо зал квадратний… згадую, що я вчив у академії біоенерготехнологій… додаю свою інтуїцію… виходить непоганий мікс енергетикознавства. Отже: стіни відбивають будь-які потоки (світло, звук, вібрація, енергія, рухи повітря), відбивають їх просто одна на одну… енергія накладається, помножується… як електрони бігають в атомі – по колу… а нам тільки стояти, чи сидіти, чи літати… і ловити енергію, яка витає тут.
Грає орган. Може, це він провокує такі думки?

І назад – до моєї Фельшьоумальом. Дорогою ще купую морозиво в тієї самої дівчини, що і позавчора. Замовляю те саме: citrom. Вона перепитує: egy? Я стверджую: egy! І, напевно, посміхаюся, бо вона теж підносить догори кутики вуст.
Сідаю під Magyar Nemzetí Színház (Угорський національний театр), облизую. Навколо жодного папірця (морозиво продавець дбайливо загортає в серветочку). Можливо, на тлі таких думок я виглядаю дикуном… Але це мені подобається… Це морозиво, дівчина з посмішкою, люди на сходах театру і спекотний угорський день.

Якраз у мене закінчується заряд у батарейках до фотокамери, і я, маючи привід, тешу додому.

О 20:00 чую, як б’є годинник, вибиває час. Тільки де він б’є…?

5.07, субота
я тут зовсім втратив лік дням, не відчуваю плину часу... напевно, так завжди, коли відпочиваєш далеко від дому і роботи?
я тут ще й Баха слухаю, орган, десь години три буде. Він теж мене заводить у внутрішню монголію...

Уявляєш, сонечко, купив замість кефіру – сметани... Хто ж міг подумати, що сметана угорською “tejföl”, а кефір угорською – таки “kefir”, як і в нас?! А оскільки я кефір п’ю багато, то в мене зараз в холодильнику повна поличка сметанки)))
І купив бананів. Упізнав їх по чорних цяточках

У місті багато туристів. Напевно, більшість людей, яких бачу на вулицях – це вони, непосидючі бабці з великою європейською пенсією. Кожного дня вони фотографують місто, кожен одні й ті самі речі… Дивно, як речам це ще не набридло! А може, набридло, і вони зовсім не раді, що народилися на світ? Проклинають той день, коли архітектор придумав їхнє планування, а робітники заклали перший наріжний камінь? Бідкаються, що ці людиська вже всю ауру споганили, духом людським камінну душу заповнили? Озираються в минуле і з посмішкою на вустах (а де в будинків вуста...) поминають старі добрі дні свого існування без штучного освітлення, водогону і голосів? Поклоняються ураганові? Накликають трус на себе земний? Стиха зітхають і непритомніють від цієї експресії? Неприємно жмуряться від спалахів фотокамер? Я їх так розумію…
Ці туристи… Вони фотографують ніби й дивину, щось нове, цікаве й ексцентричне. А насправді – все тут повторюється з дня у день. Ті ж ракурси, ті ж емоції (замилування, цікавість, миле зітхання, рука тягнеться до камери на шиї, пальці тиснуть на клавішу – готово!), щодня – ті самі речі відбуваються. Усі туристи – як школярі – несвідомо сприймають одні речі, завчено, мавпують одне одного. А речі у їхній свідомості клонуються – один із клонів забирається додому. Там його розіпнуть на рамочці або втиснуть у стос паперу. Хай живе і дякує, що йому вдихнули життя!
Ох, як це важко, бути і туристом, і не туристом водночас! Тобі треба шукати відчуттів, а ти поперся фотографувати туристичні місця! Хоча… Коли проходиш через центральну площу, тобі раптом пахне медом… І згадуєш дачу з бджолами, тата, який обдивляється рамки, шукає там матку або комірки з запечатаним медом, брата, котрий тікає від бджіл, вимахує саморобним факелом і запалює на собі капелюх з чарунками, маму, котра ділить на нас чотирьох грушку – останню з торішнього врожаю. Таки є щось рустикальне у цій балкансько-угорській урбаністиці…

Заходити в нове для себе місто і знаходити в ньому частини себе…

Ввечері тут ще тихіше і приємніше. Це місто варто полюбити.
Поки пройшовся вуличками, стемніло і засвітилися ліхтарі. Вийшов на площу перед національним театром. Морозиво. Грає музикант. Не знаю, що за інструмент, схожий звучанням на мандоліну, але трохи інша форма, щось іспанське. Він у капелюсі. Грає без упину, то єврейські мотиви, то іспанські, то шотландські, то класику італійську, то щось невідоме мені. Можливо, якісь угорські народні пісні. Хоча… Не думаю, щоб тут угорські народні пісні сприймалися як екзотика… Але тут – все може бути (немає нічого неможливого)!
На площі два фонтани, низькі такі, не такі, як всюди. Стилізовані під театр. З одного боку актор, з другого – актриса. Вони сидять ніби навпроти і з-під їхніх ніг вистрибує музика… Перепрошую, вода. Але це вона вдень вистрибує, а зараз – ввечері – ні. Зараз вона тихо лежить біля їхніх ніг, слухає дихання своїх господарів, веде вухами, коли чує якийсь шелест… Пора спати…
Робиться холодніше. Вітерець. Вітер. Але туристів не менше. Може, навіть і більше, ніж в обід, бо тоді спека. Чути суміш мов. Не чути конкретної. А я й не намагаюся прислухатися. Бо, по-моєму, приємніше слухати мікс музики, хлюпоту води і різних слів. Може, незрозумілу мову я сприймаю тією самою півкулею мозку, що і музику?
Пора додому. Завтра буде сонце. Поки я пишу на коліні своїми каракулями, їх розуміє, крім мене, хіба що вітер.

То не хмари небо закривають,
Не ріки з берегів виливаються,
То Остапко сідає за лептопа
Піснь писати.
Розтікашеся мислію по древу,
Сірим волком по земли,
Шизим орлом под облаки.
Се аз мадяром славу рокотаху,
През Інтернет словеса свої висилаху,
І возрадуухуся,
І возвеселишася,
І осміхнулася,
Небога,
Оглянулась – нема нічого,
Лиш ой на горі два дубки.

6.07, неділя

Трапилася одна афіша. Угорською, звичайно. Про події в липні. Культурні, очевидно. Сиджу і перекладаю вже півгодини. Зі словником, ясна річ.
Виявляється – то будуть угорські народні старовинні танці.
Але найцікавіше не танці, а мова… мова! І відмінки ці… як музика… наближувальний... верхнєнаблиЖУВАЛЬНИЙ… біляпредметний… назовнішній, вношувальний, всерединний, домежовий, віддалювальний, верхнєвіддалювальний і, нарешті, мій улюблений – вихідний. Хух.
У тебе є вихід, сонечко?!
Підкажи мені шлях до світла в тунелі ім. Кафки!
00))))))))

це мене наздоганяє потяг

7.07, понеділок
Розказував уже тобі про тутешні будиночки… Але ще розкажу. Бо все тут настільки красиве, казкове, чудесне і миле, що…
Кожен дім має своє подвір’я, закрите для перехожих високими ворітьми. А на воротах – дзвоники (електричні, правда... якби були натуральними дзвониками, було би взагалі, як у казці).
Згадую мимоволі той старий фонд, який маємо в Чернівцях… Нехай це не патріотично зовсім… Але я його згадую з огидою! Старі пердуни і чахлики невмирущі змішано-єврейського походження живуть у тих високих чернівецьких стінах, нічого не ремонтують, тримають на соплях, на молі все архітектурне достоїнство! Воно скоро завалиться разом з ними!
А тут же, в Угорщині, старий фонд – це гордість! Усі будинки, переходи, входи і виходи, спільні гаражні приміщення, під’їзди – усе тут чисте, обійдене, освітлене, з поруччями блискучими. Тут приємно…

А банкноти їхні такі великі, сонце, як румунські бані! Для чого такі великі гроші робити? І монети тут є – від 5 до 100 форинтів, дуже важкі. П’ятифоринтова монета важить приблизно так, як наша гривня металева...
Зате коли на вулиці вітер, я вже не боюся виходити з дому!))))))))))))))))))))))))))

Дивно, як я ще встигаю між ходінням у супермаркет, готуванням їжі, пранням і миттям ще й розмовляти з тобою і писати щоденник…

Єдині фрази, які я нині промовив уголос (якщо не враховувати того, що говорив сам з собою в кімнаті, чого упевнено не пам’ятаю, бо не хочу такі важливі і самособоюзрозумілі речі запам’ятовувати), це «ага» закритим ротом у супермаркеті на касі і кілька слів при купівлі морозива увечері біля Народного Театру.
«Ага» сказав так невимушено, ніби все життя розмовляв цією мовою, стверджувальною, «ага»ською (чи «ага»нною – треба буде якось укласти словник власних слів, чи бодай тезаурус). На касі жіночка порахувала продукти своїм детектором і сказала суму. Я кивнув головою так чуть-чуть і сказав «ага», не відкриваючи рота. А потім дав гроші, відрахувавши точну-точнісіньку суму. Як жаль, що вона так і не дізналася, що я чудово вмію красномовити, особливо з допомогою клавіш або ручки…
Якби мама чула цю розповідь, то запитала би, звідки я зрозумів, яку саме суму треба заплатити. Хіба я так добре вже розумію цю угорську? А я б гордо, як дитина для своєї мами, відповів би, що подивився на табло. Мама тоді б сказала: «Ой, яке ти мудре-е-е-е…». Але не з подивом, не з кпином, а зі звичайною маминою гордістю за власну дитину, що вона таке і таке вже вміє… а ми вже вміємо так казати… і так робити… а ми вже дорослі… спимо в ліжечку окремо від тата з мамою… і не пісяємось… Ай-яй-яй, яка чемна дитина – скажуть ті, для кого ця вся батьківська тирада прозвучала б.
Зрештою. Я не про те.
Друга частина мого сьогоднішнього мовлення – це розмова біля лотка з продавцем морозива. Ця дівчина, напевно, мене вже впізнала. Бо коли я підійшов (а підійшов я майже по прямій, від лавочки, де сидів хвилин десять до того), то вона зразу сказала «Hallo!» Що тут робити, як не усміхнутися?.. Коли я запитав, який смак у морозива, яке звати «Кола», то вона відповіла, що не знає, бо не любить взагалі коли. Тоді я обіцяв розказати їй потім, коли сам спробую. Взяв морозиво і пішов далі на лавочку. На іншу, бо ту вже стигли зайняти.
Отож. До чого я веду. Це єдині два моменти, при яких я нині розмовляв. Якщо так і далі піде, то я розучуся говорити українською, англійською, так і не навчуся угорської… Напевно, так почувався Тарзан, коли приїхав між свійські люди… Але то таке. Можливо, у моєму випадку ще не все втрачено…)))

Знаєш, сонечко, я так за тобою скучив… Ходжу всюди, де захочу, роблю все, що захочу… Мову вчу. Англійську… Бо її швидше вивчу (відновлю те, що було в гімназії і в університеті). А угорську поки вивчу, то вже давно буду за межам тутешньості…
Побачити встиг багато… Але то, знаєш… Якесь таке відчуття незрозуміле… Ніби і подобається мені тут… Але воно ж звично… Ці всі маленькі будиночки… Під черепицею… Суцільні фасади різних кольорів з мушкателькою на підвіконниках… Орнаменти подекуди… Боюся, що до кінця терміну, який я тут відбуваю, мене знудить…

А я ж і раніше отримував кайф від цього (ну зізнайся собі, нарешті, зізнайся!), від такого життя, від життя взагалі… Пощо мені були всі ті бюрократичні пострадянські замашки, якими мене шпигували в університеті? Пощо мені були свідчення інших, чужі вподобання, коли я, справжній Телець, робив те, що сам вважав за потрібне???
І тепер я отримую нагороду за це своє саможиття – я живу сам.
Довкола повно людей, але між мною і ними кілька стін. Перша – і найгрубша – особистісна (я зовсім не хочу, аби хтось невідомий мені залізав у моє життя; а оскільки тут я нікого не знаю, то ніхто і не повинен залізати туди, куди їм зась). Друга стіна, яка інколи легко розбивається, – стіна мовна (якщо захочу – так і залишусь німим тут, серед людей). Третя стіна – культурна. Вона ніби й не стіна, а площина, бо через неї (на відміну від попередніх стін) – не перелізеш! Неможливо перелізти на чужий бік, можна тільки дивитися на нього або чути розповіді про нього (свідчення інших, які я ніколи не слухав). Народився тут – отут і залишишся.

Площа перед національним театром. Грає той же музикант. Ті ж люди. Можливо, й інші. Але як люди – ті самі homo sapiens. Їдять те ж морозиво (коло лотка черга то росте, то зникає взагалі, навіть не знаю, що зумовлює її потоки і напливи…). Той же вечір. Коли зайшов у Королівську вулицю, то на початку, біля самої площі Сиченьі, помітив теж музиканта, але не зі струнним, а з губним інструментом. Він награвав щось із подорожницько-ковбойського. А цей, струнний музика, – справжнє гультяйсько-іспанське. І там був ще день, а тут вже вечір.
Я тут, біля фонтанів, пишу собі на коліні, і ніхто мені не заважає.
Босий хлопчик, який ганяє площею на маленькому триколісному велосипеді. Його мама і подруга мами, які сидять на лавці.
Вода, яка не хлюпоче, а лежить біля ніг актора і актриси.
Музика, що змінюється.
Йду їсти морозиво.
Завіса.