ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

З Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка у Нью-Йорку (США) надійшов лист від пана Сергія ПАНЬКА, давнього студентського товариша спочилого в Бозі 30 березня 2010 року Івана Михайлика

Відійшов за обрій Іван Михайлик.
«Кожному з нас відпущено свій термін, нема на те ради...», – такими словами закінчив нашу телефонну розмову 24 січня 2010 року мій друг Іван, з яким з міста нашої юності Ужгороду приятелюємо чи не півстоліття. І хоча за місяці інтенсивної хіміотерапії Іван ні на мить не втрачав оптимістичної бадьорості та завжди властивої йому легкої самоіронії, цим разом на ясне небо неначе насунули хмари. Для мене Іван – у числі людей, які на все житя залишаються серед найближчих. До них, цих найближчих, і після багаторічної перерви можна будь-коли приїхати і хоч-коли телефонувати, без найменших попереджень чи сумнівів.
Та цим разом голос Івана слабнув, він твердиив, що доживає останні дні... Я, його друг, ніколи не міг в таке повірити, бо живемо на світі так, ніби запас часу безмежний, ніби й справді смерть – це те, що спостигає тільки інших. Та дарма, надій мало, бо хвороба на рак таки найбільш невблаганний погребенник.
... З Іваном ми познайомилися через наших батьків, які любили провадити товариські розмови. Хлопець, на три роки за нього молодший, як от я, не дуже міг бути йому цікавий. А сталося так, що Іван, випускник провінційної ужгородської школи, з першої ж спроби вступив на відомий ломоносівський мехмат факультет, вступив завдяки ретельній самоосвіті, а не якимось репетиторам чи протекціям. Іван тоді щедро ділився зі мною тим своїм досвідом. Хай у мене нічого такого не вийшло, але потоваришували ми міцно. Під час його вакаційних приїздів годинами ганяли копаного м’яча „на малі ворота”, пірнали у зеленасту воду відомого «каналу» поблизу Невицького, ходили на медфак до дівчат на, як тоді казали, танці, а ще більше – гірськими карпатськими маршрутами; уперше, пам’ятаю, – на хребет Синаторію. До слова, не було, справді, таких крутосхилів та стежок Карпат – українських, словацьких, румунських, угорських, – якими протягом подальшого життя Іван із наплічником на спині не пройшов би особисто. Разом із своїми синами він зробив це справою спортивного завзяття. Запам’яталися також сценічні здібності Івана: в університетських любительських спектаклях він яскраво виконував роль Ісаака Ньютона, тоді як у ролі Айнштайна на подіумі владарював популярний в Ужгороді фізик-теоретик Ю.М.Ломсадзе.
У часи, як пізніше казали, застою Іванова родина репатріювала до Угорщини, звідки родом його мама (у воєнні часи вона віддалася за закарпатця і пізніше поїхала за місцем праці чоловіка в Ужгороді). Та куди б Іван чи я не віддалялися від берегів Ужа, наші зв’язки ніколи не припинялися. Іван усе своє життя викладав математику і при цьому писав і видавав фундаментальні наукові статті та підручники. Його публікації прокладали шляхи нетрадиційних, найсучасніших методів у викладанні основ математики, а ще більше – у філософському осмисленні математичних начал у багатьох інших природничих і нематематичних науках. І з цього погляду математична наука зазнала великої, непоправної втрати.
Зразковий християнин, на родинному обійсті у Ваці під Будапештом Іван власноручно спорудив для своєї сім’ї простий, але дуже зручний будинок, виростив і дав чудову освіту трьом перекрасним синам, завжди ніжно піклувався про дружину Маргіту (після тривалої хвороби вона передчасно померла у нього на руках), чим міг, допомогав родичам, друзям і всім добрим людям. Сини: Петро, Юрій, Ґабор успадкували найкращі риси батька, довгими тижнями чергували біля смертельній постелі найдорожчої людини.
У його душі жив щирий український патріот, у цьому він твердо йшов слідами батька – Юрія Михайлика, гімназійного абсольвента часів Карпатської України. Українські почування здобули в його характері дальшого розвитку під упливом гуртка активної львівської молоді з числа студентів ломоносівського університету в Москві. Тоді вперше поетичні твори Ольжича я почув саме у декламаціях Івана, і це в часи, коли ні в яких шкільних програмах видатний український поет жодним словом не згадувався. Пізніше я мав змогу спостерігати живу участь Івана у діяльності української громади в Будапешті та Ваці, вітати його з обранням до державного органу українського самоврядування в Угорщині.
Правдиві християнські переконання, душевне багатство, вірність у дружбі – такі його чесноти назавжди закарбувалися в пам’яті. Чесноти ці всебічно характеризують історичну постать мого друга і сучасника – Івана Михайлика. Всевишній прийме його чисту душу і за всі земні звершення воздасть йому сторицею.

Сергій Панько