№2(100)
березень - квітень
2009 року

РЕЦЕПТИ УКРАЇНСЬКОЇ КУХНІ

Осіння ватра –
        спогадом зими...

(Закінчення. Початок – у № 1/2009)

  • Ст. 1
  • Ст. 2
  • Ст. 3
  • Ст. 4
  • Ст. 5
  • Ст. 6
Осіння ватра – спогадом зими,
з якої вийшли зрілішими ми,
багатшими: на душі, на серця,
на зорі, на дороги без кінця,
на пісню, на поезію, на сніг,
що танув, припадаючи до ніг;
на ще одну, прийдешню вже, весну –
в якій я ні на хвильку не засну,
допоки ще бентежитиме зір
«Карпатська ватра», в якій –
Всесвіт гір.

Я заплющую очі, прокручуючи в пам’яті плівку споминів і фіксуючи проявлені в ній кадри минулорічного літературного фестивалю «Карпатська ватра». Пожовклі кольори дещо зблідли під снігом, розмивши чітко окреслені в осені силуети. Спробую відновити їх, скориставшись щедрою послугою весни, яка пропонує свіжі, ще не розбавлені фарби... Бо ж надзвичайно багата творча палітра літераторів, запрошених із сусідніх областей і країн, заслуговує на почесне місце в часі. Незабутня зустріч із головою Львівської організації НСП України Марією Якубовською та поетесою Ярославою Павличко залишила окрему сторінку в книзі моєї душі. Яскраві постаті двох, на перший погляд різних, але однаково талановитих жінок, красномовно вписалися в живописне полотно фестивальної осені. І хоча в кожної з них – свій художній стиль, свої поетичні форми, своя творча лінія – вони близькі по духу й кореню.

Марія Якубовська
* * *
Востаннє приходиш – неначе зоря за межею.
Востаннє, як небо, над морем летять журавлі,
Вертати куди? Відмиваючи душі від глею –
Немов перед битвою ржаві гострити мечі.

Так довго і важко боролася й мерзла епоха,
Беззахисно щиро огранено плавлячи лють.
А ми – розуміли, а ми зігрівались потрохи,
І душі воскреслі ніколи уже не зігнуть.

Розвернена ладо, і птах, що розврунює крила.
І крила, як доля, якої уже не минуть.
І праведно жити – це значить, не жити впівсили,
І значить – нікому не здати священний редут.

Осталена ніжність, і міць загартована слова –
Вона не минає, у душах вона не мина.
І птахом найменшим вертається праведна мова,
У душах нащадків розгойдана плаче струна.

Ярослава Павличко
***
...Площинами спалахують жита.
І ми – в площинах миттю розчинились.
О, істино життя, яка ти є проста,
Та зрозуміть тебе ми не навчились.

***
Місяцю злоторогий,
як зустрінеш мою дорогу –
заверни її
до мене
з півдороги –
хай не блукає...

     ***
У синьому кольорі цвіту
прочитаєш книгу осені,
побачиш,
як зелене
стає печально-червоним
і відлітає той колір
твоїм ім’ям
назавжди.

    ***
Вода – це невидимий будинок
у стилі ренесансу над ранок.
Надвечір – у стилі бароко,
вночі – таке чорне полотнище
із ясними звіздами,
що ніколи не гаснуть...

Буковину представили письменник Іван Нагірняк, книга новел і оповідань якого «Озирнися з Гострої Скали» збагатила  мою домашню бібліотеку, розширивши коло знайомств. А в поетичному образі Василя Місевича я  несподівано для себе відкрила   загублену в часі рідну душу. Світ його поезії виявився настільки близьким і затишним для мене, що хотілося якомога довше залишитися в ньому. Крізь туге сплетіння  виважених досвідом рим пробивалася по-юначому ніжна поетична душа. Вона випромінювала незаймано-чисте світло, вплітаючи весняне проміння в мою вечорово-осінню втому.

Ллють дощі, немов з відра...
 з корита...
Білий день до кісточки промок.
Щоб зігрітись, просить осінь в літа
Хоч трави, хоч гілочку... листок...
А до літа... літа, ой далеко,
Тільки вітер... спомин...
тільки дим...
Ходить сумно по ріллі лелека
І себе шукає молодим.

Дівчина на Пруті

І зняла з плечей своїх сорочку...
(Боже мій, лілеєчко тремка!)
По піску...
По білому пісочку
Молода, цнотлива, аж гірка,
Йшла собі...
Горіло пахко тіло,
Наче спрага, наче перший гріх.
Гомоніло берегом, летіло,
Чебрецево лащилось до ніг.
Йшла собі. Двадцятивесне диво.
Синь води аж хлюпала в очах...
На грудях пручались полохливо
Двійко непокірливих зайчат.
Йшла собі.
Незаймана, відкрита,
Нічия ще... мамчина іще...
Пляж вмирав чеканням, мов корида,
Тамував солодкий в серці щем.
Йшла собі.
По молоденькій хвилі,
По густих розмовах, наче ртуть.
Прут зітхав у млосному безсиллі:
«Украдуть. Їй-богу, украдуть».

Румунію на фестивалі представляли заступник голови Союзу українців, радник Міністерства культури і культів Румунії Ярослава Колотило, творча місія якої вимірюється в площині, ширшій за літературну, – відрізняючись і формою, і змістом, та український поет Юрій Павліш, який пише не тільки вірші – а й музику, і дитячі пісні, і... листи до друзів. Його духовний світ – насичений, багатий і різнобарвний, поезія – чиста, немов гірський потік у Карпатах, а душа – вільна й крилата. «Як солодко блукати просторами ідеї і висіти безкордонно...» – писав він.

Весно, – щербино в ромашці,
Березню, – криго на корені,
Бачите? Люди не скорені
Маком-отрутою в чашці.

Крила не дані лиш пташці,
Крила для лету сотворені.
Весно, – щербино в ромашці,
Березню, – криго на корені.

В чорній побули ми пащі
Й хвилею тьми ще не зборені.
Березню, – криго на корені,
Весно, – щербино в ромашці.

     Наречена
Руки яблуні –
Віти, –
Весільні. Весна
Перейшла поріг моєї долі
Нареченою.

    Випадок
Зупинився
Білий вітер
Сам
Між персами статуї.
Й овдовіла
Біла квітка вдалині.

Наступне знайомство – на рівні дивовижного стану душі, зануритись у який виявилось не просто. Польська поетеса Міля Лучак – із ряду особливих, зовсім не схожих ні на кого з досі мені відомих. Її думки виходять за межі звичного виміру й розуміння часу, символізуючи невичерпну силу Всесвіту. Висловлюючи своєрідне сприйняття  світобудови, апелює до стихій, символів, Космосу, Бога – чітко асоціюючи свої відчуття зі Старим і Новим Завітами Біблії: «А я іду одна простягаючи пекучохолодні долоні дивослухим Богам...». Проте, крім метафізичного світу, вона не  забуває про земний, вбираючи «очима душі» практично весь спектр подій. Її поезія служила збереженню рідної мови на шляху становлення української нації в Польщі: «О мово моя! Ти сонце моє у безмісячні ночі і дні захмарені болем...» У збірці «Розмова з Богом» авторка відкриває надпотужну енергію Космосу, невидимі простори Галактик, давновимерлі ери й епохи – поєднуючи початок і кінець людства на Землі.

Читаю мінею віків небачених
І не читаних ніким
Хоча літери заплакані часом
Хоча окровавлені слова
І події погашені
І речення деякі
Лягли покосом
Немов віки
Читаю мінею віків небачених
У самоті
Бо ніхто не вірить мені
Тайних Таїн
Ери
Від Творіння Творцем Творінь
По сьогодні

***
Галактика мого тіла часом без сонця сходу і заходу
Без ранків рожево-червоних
Плащаниці Неба зоряного
З місяцем роздертим
У часоповні
Як моє серце назовні
Ковчегу...
Землі

...Фестивальна хвиля котилася просторами Закарпаття, проникаючи у прочинені вікна людських душ. А полум’я «Карпатської ватри» висвітлювало все нові й нові імена шанованих у літературних колах поетів і письменників. Я відкривала по той бік Тиси і невтомні гірські ручаї, і швидкоплинні ріки, і цілі бездонні джерела невичерпних  пізнань у дослідженні й відтворенні  красномовного слова. Була вдячна долі за кожну зустріч на перехресті доріг і доль, які розмежовує Карпатський хребет. Одна з таких – з відомим літератором і громадським діячем, який прибув з Івано-Франківщини. Його знають і шанують не тільки в Карпатському регіоні, а й далеко за межами краю. Степан Пушик – іменитий поет, прозаїк, публіцист, фольклорист, драматург, літературознавець. Автор численних поетичних збірок, романів, поем, есе, документальних праць, досліджень з міфології й історії краєзнавства... Лауреат цілого ряду культурно-мистецьких конкурсів, літературних премій імені В. Стефаника, П. Чубинського, М. Ірчана, О. Копиленка та Державної премії імені Тараса Шевченка. Кандидат філологічних наук, професор Прикарпатського університету ім. В. Стефаника та Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Крім того, він – заслужений працівник культури України, член Національної Спілки письменників та українського ПЕН-клубу, Ради Спілки письменників, Наукового Товариства імені Тараса Шевченка, Міжнародної асоціації україністики та багатьох інших літературно-громадських організацій... Від себе додам, що Степан Пушик – надзвичайно цікавий співрозмовник, неперевершений оратор, талановитий майстер образного слова – який володіє нескінченною мережею інформації й знань. Одне з таких джерел, про які я згадувала вище, пульсує саме в ньому: багате, різноплинне, бурхливе...Сповнене життєвого оптимізму, молодого завзяття й незбагненної позитивної енергетики, що проникає в найпотаємніші куточки людської душі. Його творчі здобутки такі ж вагомі, як і біографія, – не вмістити навіть в окремому виданні. Тому я піду діаметрально-протилежним шляхом, пропонуючи читачу всього кілька поетичних рядків з багатогранної творчої скарбниці автора. Бо саме в них, на мою думку, криється нетлінне зерно його багатоплідної поезії. Крім того, більш вдалих рядків, які б красномовно підсумували сказане мною, годі й шукати:

І навіть там, де не цвіте калина,
Де слово зневажається моє...
Всі знають: є на світі Україна –
Не грудка, а земля на світі є.

...Я направляю ці рядки на одну з іще не заповнених поличок моєї пам’яті. В її архіві вже вляглися події кількох яскравих днів, проведених у Закарпатті. Знайшли своє місце і незабутні зустрічі, і нові знайомства. Відпломеніла в серці «Карпатська ватра», запалена учасниками фестивалю, – але не згасла. Її жевріюче тепло ще довго грітиме спомини, висвітлюючи незабутні враження й поповнюючи ними нові літературно-поетичні твори.

 

Валентина Зінченко-Параска