№2(100)
березень - квітень
2009 року

РЕЦЕПТИ УКРАЇНСЬКОЇ КУХНІ

вивчаймо історію

Украдене ім'я

Якби місія Червоної армії завершилася не на Ельбі, а на Сені, Темзі чи Потомаку, то „русской" була б названа вся Европа чи й увесь світ.

Росія називалася Московія

Питання про історію назви (і само­назви) українського народу – одне з найгостріших не лише в історичній науці, айв етнології, церковному, ідео­логічному і, що найгірше, політичному житті Европи й світу упродовж кількох століть.
Безперечно, на першому місці – прагнення частини російських істориків, що займають великодержавницькі, шовіністичні позиції, будь-що монопо­лізувати на свою користь давні назви й самоназви українського народу (Русь, руси, руси­ни, анти) і навіть етнонім „слов’яни”. І якби місія Червоної армії заверши­лася не на Ельбі, а на Сені, Темзі чи Потомаку, то „русской” була б на­звана вся Европа чи й увесь світ.
Певна річ, що разом із назвою „Русь” імперські кола Росії намагалися і намагаються привласнити і всю іс­торію, матеріяльну і духовну культуру українців. А те, що зовсім неможливо привласнити – великоросійський офі­ціоз оголошує вигаданим, мітологічним, неіснуючим, у кращому разі таким, що не має ніякого стосунку до слов'янських коренів. У першому випадку це гелони, орії, пелазги, протопелазги, у другому – це скити (скіфи), кіммерійці.
Яскравий і характерний приклад: Деламарр у меморіялі під заголовком „Un people evropeen… oublie devant i’Historie” вказав французам, що Московити і Русини, або Руські, – це два цілком різні народи. Русини (чи Рутени) мали ім’я Русинів і Руських (Russeiens et Russes), але їх поневолено, і в XVIII ст. Москвини привласнили їхню назву, щоб надати собі видимі права на воло­діння цим народом. Отже, імена Руських і Московитів нині видаються синонімами, тоді як насправді це зовсім різні імена й народи. Це змішування дало можливість Москвинам привласнити історію Русинів. Але історія, зазначає Деламарр, не повинна забувати, що до Петра І той народ, який нині ми звемо Русскими, звався Московитами, а їхня земля – Московією.
Ще напри­кінці XVIII ст. усі у Франції та Европі вміли добре відрізняти Русь від Московії. Зміни сталися тільки через те, що петербурзький уряд ціле століття працював над тим, щоб утворити з цих назв повне злиття. Відновімо істину, яка дасть можливість передбачити небезпеки майбутнього. Облишмо свавільне змішування в од­нім суспільнім імені Руських, Русинів (без сумніву, Слов'ян) – і Московитів, слов’янство яких більш ніж сумнівне.

Русь етнічна та Русь самозванна

Від першої задокументованої згадки імени „Русь” (839 р., Бертинська хроніка) розпочалася більш як тисячолітня історія самоназви українського народу, що за­вершилася у кінці 1940-х років (28 серпня 1949 р. було ліквідовано Греко-Католицьку Церкву в Закарпатській області, а 28 квітня 1950 р. – на Пряшівщині, у тодішній Чехо-Словаччині). Після цих подій більшість русинів Закарпаття прийняла самоназву „українці”, а більшість русинів Пряшівщини записалася словаками).
У1169 р. князь Владимиро-Суздальський Андрій (Юрійович) Боголюбський (Боголуп-ський) вчинив погром і спустошення Києва – найбільшого та найбагатшого міста у Східній Европі. Такого руйнування Київ не зазнавав ні від монголо-татар у 1240 р., ні від кримських татар у 1482 р., ні від московських більшовиків у 1918 р., ні від німців у 1941 р. Причина – безкомпромісна конкурентна боротьба за лідерство у Східній Европі між старим імперським центром – Києвом (яким він став із часів правління Святослава Завойовника, 964 р.) та новим, аґресивним, що постав на землях Ростова й Суздаля. Ці землі до 1132 р. були відсталою, колоніяльною периферією Київської імперії.
Заявивши про свої далекосяжні імперські амбіції, молодий хижак не міг не спокуситися респектабельними найменуваннями новопосталої імперії. Спочатку це було „Велике князівство Владимирське”. А коли так, то і князь у ньому повинен мати титул „Великий князь” (до 1169 р. лише на київському престолі міг сидіти володар з титулом „Великий князь”).
Боротьба за назву почалася не одразу. Монголо-татарське найменування надовго притлумило імперські амбіції Суздальської землі (Залісся). Навіть більше – ця держава на тривалий час стала просто улусом іншої імперії – Золотої Орди. Але одразу ж після 1480 р. Суздальщина, вже під назвою „Велике князівство Московське”, виявила надзвичайну агресивність, що відбилося на початку XVI ст. у формулі „Москва – третій Рим”. Ця ідея була сформульована ієромонахом Філофеєм і передбачала встановлення світового панування Москви (актуальною для нашого північного сусіда вона є і понині). Тоді й було витягнуто з „архіву” давньокиївської імперії, а фактично поцуплено в тодішніх українців етнонім „Русь”. Це підтверджується численними документами та задокументованими подіями XII – XV століть. Між 1133 і 1200 роками, за приблизними підрахунками, у різних літописах (точніше, списках) етнонім „Русь”, „руський” вживається не менш як 20 разів, і у всіх без винятку випадках він стосувався території сучасної України. Між 1200 та 1300 роками в літописах вжито назву „Русь”, „руський” не менше 12 разів, і знову у всіх випадках – стосовно території України. Певна річ, що до неї ми зараховуємо й українське Закерзоння, бо територія могутнього тоді Волинсько-Галицького князівства (з 1253 р. – королівства) про­стягалася далеко на захід від сучасного західного кордону України.
На політичну арену Східної Европи ви­йшла Москва, яка за князювання Данила Олександровича (1276 – 1303) стала незалежним від Владимира-на-Клязьмі князівством, а за правління Івана Калити перетворилася у домінанту всього Залісся. До 1547 р. Московська держава офіційно називалася Великим князівством Московським, до 1721 р. – Московським царством, далі – Російською імперією. Етноніми „Москва”, „Масковія”, а в українців – Московщина, скоро поширилися та при­жилися аж до другої половини XIX ст.

Юлія ТЕРТИЧНА, студентка, м. Канів

„Українське слово" № 7 від 18 – 24 лютого 2009 року