ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

29 червня 2017 року в рамках закриття Українського місяця «Україна у фокусі» Посольством Канади в Будапешті у взаємодії з Посольствами України, Великої Британії та США був організований ексклюзивний показ фільму «Гіркі жнива» в Національному кінотеатрі Будапешта «Уранія».

Перед початком фільму до глядачів звернулися Посли України та Канади в Угорщині.
Посол України в Угорщині Любов Непоп, зокрема, наголосила, що у 1932-33 роках радянський режим зміг замовчати і ввести в оману західну думку щодо злочину, який здійснювався в Україні, що призвело до мільйонів смертей. Сьогодні світова громадськість знає про російську агресію та про незаконну анексію Криму. «Дивлячись фільм, закликаю Вас подумати про невинних українців, які загинули в часи Голодомору, і про тих українців, що сьогодні боронять Україну від російської агресії, зупинити яку ми можемо разом, відновивши територіальну цілісність і мир в Україні та запобігши подальшим жертвам», - закликала Посол.

Ось уже чверть століття ані в Україні, ані за її межами ніхто не наважувався зняти повнометражній художній фільм про трагічні події голоду 1932–1933 років. Не сталося цього навіть за часів Віктора Ющенка, одного з головних лобістів цієї теми.

І тільки цьогоріч канадець Джордж Менделюк наважився надати подіям драматичної форми. «Гіркі жнива» – це співпраця групи канадців українського походження: режисера Джорджа Менделюка, сценариста-новачка Ричарда Бачинського-Гувера та продюсера Яна Ігнатовича.

У центрі сюжету – історична епопея і водночас зворушлива історія кохання у розпал Голодомору 1932-1933 років. Створений на основі реальних подій, фільм презентує справжню історію геноциду, вчиненого сталінською рукою. Його наслідком стала мученицька смерть мільйонів українців.

На головні ролі вдалося запросити молодих британських акторів Макса Айронса і Саманту Баркс, що зіграли молодого художника Юрія та його наречену Наталку. Навколо цієї любовної лінії і вибудовується сюжет фільму. Рятуючись від голоду, Юрій рушає до Києва, переживає арешт і ув’язнення, тікає з-під варти, бере участь у повстанні та, зрештою, возз’єднується зі своєю коханою. На цьому складному шляху Юрія надихає його войовничий дід.

І режисер Менделюк, і продюсер Ігнатович підкреслюють, що основною інтенцією фільму стало бажання розповісти глобальній аудиторії історію про «страшний геноцид, що трапився в Україні». Саме з цією метою, вочевидь, у фільм введено фігуру оповідача і, власне, свідка, що пережив голодомор – художника Юрія.

Намагаючись розібратися з механізмами, що дозволяють людині не втрачати зв’язок із реальністю та зберігати «людяність» у нелюдських ситуаціях, коли існування втрачає всяку людську подобу та перетворюється на проживання «голого життя» (фігура замордованого у ГУЛАГу, в’язня концтабору), дослідники дійшли досить цікавого висновку. У випадках, коли зона контрольованих людиною речей (дозвілля, їжа) стискається до точки, конче потрібно структурувати повсякдення, хай навіть у незначних на перший погляд дрібницях. Наприклад, якщо особа контролює послідовність та порядок трапези, закономірності пересування – вона, швидше за все, зможе зберегти психічну когерентність, незважаючи на нелюдські умови існування. Тож виживати дозволяли саме ці передумови й подеколи аж ніяк не благородні вчинки, а не фетишистська фіксованість на предметах релігійного культу. Людина на межі голодної смерті, хай навіть і українець, – не завжди приклад благочестя та інших чеснот.

Незважаючи на таку гру з кольором, фільм залишився чорно-білим з ідеологічної перспективи. Коли вже на 20-й хвилині стрічки «Гіркі жнива» розумієш, хто є джерелом та носієм абсолютного зла, а хто невинною жертвою, події стають прогнозованими та подеколи нудними.

Складна й часом дискомфортна для національного его історична реальність вихолощується в банальну опозицію «свій» – «чужий». А фільм перетворюється на калейдоскоп не надто виправданих сюжетом звірств радянської влади (витирання ніг волоссям) та ідеологічних парадоксів (наприклад, тези, що український рай на землі – це Канада). І тут слід пам’ятати, що подібна демонізація ворога – один із найуспішніших методів радянської пропаганди.

Хоча Менделюк і намагався продемонструвати багатонаціональний характер Радянського Союзу, запросивши на роль «маленького Сталіна» Сєргєя турецького актора Тамера Хасана, ці зусилля нівелював український дубляж, в якому всі хороші хлопці розмовляють українською мовою, а погані – російською.

А якщо раптом у фільмі з’являється український комуніст, то він мусить накласти на себе руки. Інакше подолати конфліктні ідентичності «українець-жертва» і «більшовик-кат» творцям фільму не видається можливим.

У «Гірких жнивах» буколічному шароварному елементу віддано істотну частину екранного часу. Наприклад, на початку фільму, що зображає утопічний світ українського села до колективізації, герої танцюють і співають буквально без упину, часто у святковому вбранні. І якщо цю драматургійну компоненту можна виправдати грою на контрасті із подальшою трагедією, то епізод в генделі, коли замість того, щоб дати кривдникам фізичну відсіч, герої починають співати українських пісень та пританцьовувати, скидається на кращі зразки колхозного мюзиклу.

Іронія в тім, що неможливо зняти антисталінський фільм, вдаючись при цьому до сталінської моделі репрезентації української культури – боротися зі сталінізмом потрібно також і на рівні форми.

У цьому контексті найхимернішим епізодом фільму видається трансгресивна сцена невдалого отруєння Сєргєя борщем із мухоморами. Таким візуальним галюцинаціям, присутності репресивної фігури матері і очевидній дитячій травмі психоаналітичного ґатунку позаздрив би навіть гічкоківський Норман Бейтс. А борщ із мухоморами взагалі видається найпрекраснішою метафорою самого фільму, еклектичного і галюцинаторного водночас.

Утім, у фільмі Менделюка є одна особливість, що відрізняє його від неоднозначних спроб репрезентувати травму Янчуком. І ця деталь настільки важлива для сучасної української культури, що фільм наполегливо рекомендується до перегляду.

«Гіркі жнива», попри присутність схожих мотивів, фіксує певний зсув у цій жертовній семантиці. Ідеться про зміну культури пам’яті, про перехід від соціального ідеалу невинного жертовного страждання до етики героїчної самопожертви. На додачу до епізодів пасивних страждань у фільмі присутня хай невиразна, але важлива сюжетна лінія, яка висвітлює історію активного спротиву колективізації, історію боротьби та низової організації.

Найбільш яскраво ця відмінність помітна в одному з фінальних епізодів обох фільмів. Зголоднілі селяни намагаються пробратися до складу з зерном; радянські солдати починають розстрілювати їх з кулемета. Апатичні персонажі фільму Янчука, серед яких і батько сімейства Мирон Катраник, ідуть на смерть розслабленою ходою зомбі, тоді як Юрій зі своїми товаришами (серед яких є навіть російський солдат) примудряються знищити чи не всіх ворогів, нехай навіть ціною не одного життя.

Найбільша перемога «Гірких жнив» – це намагання порвати з жертовним каноном української культури. Фільм пропонує більш актуальну і терапевтично прийнятну стратегію роботи з колективною травмою, ніж «Голод-33». Адже лише вийшовши за рамки замкненого кола національної віктимізації та ексклюзивної колективної травми, можна інтегруватися в ширший міжнаціональний контекст.

Фото із офіційного сайту фільму