№3(139)
липень - вересень
2017 року

ЛІТОПИС УГОРСЬКОГО УКРАЇНСТВА
ПАМ'ЯТНІ ДАТИ І ПОДІЇ
РЕЦЕПТИ УКРАЇНСЬКОЇ КУХНІ

ДМИТРО ЛЕВИЦЬКИЙ

Доволі несправедливо, що єдині дві картини в колекції паризького Лувру, які репрезентують «російське мистецтво» XVIII ст., - це твори двох українських малярів: Дмитра Григоровича Левицького та Володимира Лукича Боровиковського.

Галерея портретів, народжених геніальним пензлем Дмитра Левицького дуже велика. Його твори належать до найкращих подвигів європейського портретного мистецтва 18 століття. У своїх творах художник з’єднав серьозність і вдумливість із засліплюючою технікою.І коли в останньому він ще мав суперників на Заході, то в переданні інтимного, невловимого чару обличчя, що не виблискували красою, не відрізнялося оригінальністю, в зображенні простого, пересічного, непомітного обличчя – не мав він собі пари.


Рід, до якого належав Дмитро Левицький, відомий із XVII ст.: приблизно в 1675—1680 pp. з Правобережної України на Полтавщину переселився його «патріарх», священик Василь Ніс. Переселився — й одержав парафію Михайлівської церкви в селі Маячка, на самому півдні Полтавщини. Нащадки Василя Носа упродовж кількох поколінь були парафіяльними священиками в Маячці. Священиком був і Григорій Кирилович, згодом відомий маляр та гравер, а також батько майбутньго художника. І саме він згодом змінив родове призвіще Ніс на Левицький, одружившись з дворянкою Агафією Левицькою. Причина такого рішення, напевно, були дитячі переживання. Будучи дрібненьким хлопчиком не завжди міг дати здачі своїм кривдникам, які дражнили його обігруючи призвіще.

Але освіту батько майбутнього художника отримав у Києво-Могилянській академії, упродовж 13 років жив і навчався за кордоном, переважно у Вроцлаві (Польща) та Німеччині, де виконав низку мідьоритів та ілюстрацій.

Повернувшись до Києва у 1735, Григорій Ніс побудував будиночок на Подолі; одружився і в родині Ніс-Левицькі народилося четверо синів і донька. Для старших Дмитра й Івана батько став першим учителем.

Григорій Ніс працював «справником Києво-Печерської друкарні». У 1735 р. митець створив пишну барокову рамку для оголошень про урочисті театралізовані диспути, що влаштовувалися у академії – це перший відомий зразок реклами: плаката-афіші на східнослов’янських теренах. Також ним було створино гравюри до видання Євангеліє 1737 р., „Філософії Арістотелевої” — диспуту в Києво-Могилянській академії на честь братів Розумовських, виданого у Львові (1745 р.). Книга ілюстрована гербом і родовідним деревом графів Розумовських, заставками.

У 1752 р. до Києва прибуває із Петербурга художник Олексій Антропов, керівник оздоблювальних робіт у церкві Андрія Первозванного, вибудуваній за проектом архітектора Бартоломео Растреллі. Упродовж трьох років Григорій Левицький разом із сином Дмитром розписували стіни в Андріївській церкві. Вони є авторами «Панно з сіячем». Коли ж Антропов від’їздив, запросив Левицького-молодшого, талановитого юнака, своїм помічником до столиці імперії.

Отже Дмитро Левицький вирушив до Петербурга, як учень і помічник. Але вже у 1762 році він входить до «команди», якою керували «живописної науки майстри» Олексій Антропов, брати Бєльські та Іван Якович Вишняков. Вони займалися, зокрема, оздобленням Тріумфальних воріт, вибудуваних у Москві з нагоди коронації Катерини II. У цей період Дмитро Левицький спілкувався не тільки з російськими, а і з італійськими та французькими художниками — Джузеппе Валеріані, Луі Жан-Франсуа Легрене-старшим та іншими. Учнівство тривало до 1762-го року. Мабуть, молодий «вільний українець « почувався на той час уже досить упевнено, бо незабаром він почав виступати як самостійний художник. У 1769 році за портрет живописця Григорія Козлова з дружиною Левицький одержав своє перше академічне звання — «призначеного». Ще через рік у 1770 на великій академічній виставці він покаже шість портретів, серед них — блискучий «живописний портрет пана ректора Академії Олександра Пилиповича Кокорінова». Слава до молодого українського живописця прийшла миттєво й була приголомшливою. Він стає наймоднішим та й наймоднішим портретистом Петербурга, одержує безліч замовлень. І саме за портрет архітектора Кокорінова Дмитро Левицький був зарахований до числа академіків. У 1771 р. він стає керівником портретного класу Академії мистецтв.

Кар’єра Дмитра Левицького загалом складалася дуже успішно. У 1776р. він після балотування, проведеного за загальною згодою зборів, затверджений радником Академії, у 1780-му — призначений членом Академічної Ради, а в 1785-му — «з огляду на його довгострокову службу і згідно з користю, зробленою ним портретному класові, заслуговує нагородженим бути, іншим не в приклад, окладом у чотириста карбованців».

Дрібненький (150 см), худорлявий, гостроносий, із стрічкою в косиці, веселий мудрець Левицький у всіх викликав симпатію. Художник мав чергу із замовників, але жив просто, скромно. Мав гарну родину, обожнював єдину доньку, якій дав ім’я своєї матері – Агафія.

Дмитро Левицький – автор портретів Катерини ІІ, великих російських вельмож, великих княгинь і князів — дітей спадкоємця престолу Павла І. Серед його робіт — портрети гетьмана К. Розумовського, співака М. Полторацького, сенатора О. А. Безбородька, який йому протегував.

У вересні 1773 р. Дмитро Левицький працював над портретом Марії Наришкіної, дружини російського дипломата.

Він приходив у палац замовника, навпроти Ісаакієвського собору. Там дипломат познайомив художника з французьким письменником Дені Дідро, який гостював у родині Наришкіних. Коли Левицький закінчив портрет дружини господаря, Дідро сказав, що цей твір вартий Лувру. Так воно й сталося.


А свій портрет роботи Дмитра Григоровича французький філософ вважав найкращим. Портрет Дідро залишався в Петербурзі до 1813 р., згодом був вивезений у Швейцарію, де й зберігається донині.

Та час спливав, зір втрачався, замовники зникали. Померла дружина, донька Агаша лишилася вдовою і разом із дітьми переселилася до батька. Єдиний годувальник отримував пенсію (двісті карбованців на рік).

Останній твір Левицького 1812 p. – портрет брата Петра (Прокопія), священика приходу Михайлівської церкви у селі Маячка, на Полтавщині.

Існує переказ, ніби останні свої роки Дмитро Левицький доживав в Україні. На жаль, це тільки легенда — художник тихо й майже непомітно помер у Петербурзі 16 квітня 1822 р., в будинку на Василівському острові, на З’їздівській лінії, 23, де він прожив півстоліття. Поховали Левицького на петербурзькому Смоленському цвинтарі, могила його не збереглася.

Прямі нащадки брата Івана і сьогодні живуть у Києві.

… До кінця своїх днів Дмитро Левицькій не полишав животворного зв’язку з рідним краєм. Приїздив в Україну, писав портрети державних діячів-вихідців з України – К. Розумовського, О. Безбородька, П. Заводського та інших. Протягом тривалого часу Левицький утримував себе і вчив двох учнів з Харкова – С. Маяцького та Л. Калиновського.

Дмитро Левицький пишався своїм походженням, виявляв інтерес до української культури, дбав, аби і його праця була їй на користь.

Олеся Гембік