Традиційне вбрання

Своєрідність   природних   та   історико-культурних   умов   життя   населення   окремих   регіонів   України, взаємозв'язки українців з іншими народами віддзеркалились у багатоманітності та різнобарвності українських строїв. Краса та щедрість природи чотирьох макрорегіонів України – Полісся, Лісостепу, Степу і Карпат – знайшли своє образне втілення і в народному вбранні: яскравості та поліхромності вишивок, щедрій орнаментальній палітрі плахт та опинок, золоті парчевих очіпків та запасок, разках коралового, бурштинового, венеційського намиста, дукатах і дукачах, шовкових стрічках та чобітках з писаними закаблуками. Кожен з елементів вбрання має не лише практичну або естетичну функцію, але й символічну. Власне, будь-яке традиційне народне вбрання виокремлює людину зі світу навко­лишньої природи, несе закодовану інформацію про свого власника та його місце в соціальній структурі суспільства. Традиційний одяг чітко розмежовує такі поняття, як свій/чужий, багатий /бідний, дів­чина/жінка.
Перше,  з  чим  асоціюється  українське  традиційне  вбрання,   це, безумовно,   вишита  сорочка, вишиванка.  Вишиванка  є одним із символів українства, складовою, без якої немислима національ­на ідентичність українського народу. Це  той   чи  не  єдиний  елемент,   який і   сьогодні  є достатньо  актуальним  у   гардеробі   українця.   Сміливо можна зауважити, що українська сорочка є перлиною духовності та діамантом українського мистецтва.
Кожен край, кожна область мають свої характерні особливості вишивки і свої техніки виконання. У кожній місцині найбільш поширені також свої візерунки і барви. Навіть кожне село від іншого відрізняється своєрідними мотивами. Вишивка – це мова світобачення, це пісня і висока нота любові чи туги, відтворені специфічними художніми засобами.

Символізм  вишиванки

Матеріалом виготовлення сорочок вишиванок в українців здавна служило конопляне та лляне полотно. Українська сорочка мала безліч локальних варіантів – як у назві («кошуля», «морщинка», «опліч»,  «підрамник»,  «призбирка»,  «рубатка», »сорочина»,  «хлоп'янка»,   «чумачка»),  так  і  в конструктивних особливостях крою.
Сорочка  вишиванка виступала символічним замінником людини. Траплялося, що сорочку вдягали навиворіт від зурочення. За повір'ям, продати свою сорочку означало продати своє щастя. До хрещення дитину не вдягали в сорочку вишиту і її тільки сповивали пелюшками. Сучасна традиція не купувати до народження дитини одяг має своє коріння у народних уявленнях про те, що одяг (сорочка)  є символічним  тілом людини і до народження нового тіла не можна виготовляти одяг для нього. За поліськім звичаєм Перед тим, як вперше одягти дитині сорочку вишиванку, в неї вдихали («хукали») повітря ніби душу. Безпліддя жінки вдягали сорочку вишиванку жінки, яка мала дітей; тобто відбувався акт заміни безплідного тіла плідним. І навпаки, для переривання вагітності жінки спалювали свою сорочку або її клаптик з вишитим на ньому іменем. Цікавими є також відомості про особливості крою першої сорочечки дитини, яка мала вигляд балахону без рукавів. Така «недошитість» сорочки відповідала уявленні про дитину як про недієздатну особу. Особливе місце займала весільна сорочка вишиванка,  що готувалася заздалегідь. Весільна сорочка вишиванка, яку шила молода для свого нареченого, символізувала його «нове народження» при зміні свого соціального статусу. Символіка вишивок весільних сорочок містить побажання блага на майбутнє подружнє життя, яке має бути довгим і щасливим. Весільні сорочки завжди додільні, кроєні з одного суцільного, на всю довжину жіночого росту («до самого долу») шматка полотна. Сорочка вишиванка такого крою мала найвищий ритуальний статус в  обрядовій культурі українців. Скринi повнилися дiвочими рушниками, їх дбайливо оберiгали, хизувалися – гостям i сусiдам показували, бо то дочка на виданнi готує собi посаг.
Добробут,  нерозлучність молодої родини могла забезпечити згідно з традиційними уявленнями українців саме додільна сорочка молодої на весіллі. Обмін елементами вбрання – сорочками (для молодого), чобітьми (для молодої) – на весіллі був запорукою міцного зв'язку між чоловіком та дружиною. Після першої шлюбної ночі молодий витирав руки сорочкою молодої, а вона – сорочкою молодого. Саме додільну  сорочку зберігала жінка собі на смерть. Ця сорочка одягалася небіжчиці як оберіг, що мав забезпечити їй спокій у потойбічному світі. Суцільний крій традиційної української сорочки вишиванки, тип широкого прямого рукава, стягнутого біля зап'ястя обшлагом-манжетом, фіксовані місця розташування орнаментального декору (комір,  вище ліктя та біля зап'ястя) сформувались в нашій культурі після прийняття християнства під впливом візантійської культури –  спадкоємиці давньоримських традицій.

Полтавська вишивка

Останнім часом відчувається підвищений інтерес в усьому світі до виробів народного мистецтва, які наче акумулюють тепло рук майстра. Сучасна художня вишивка – один з найбільш поширених і виразних видів декоративного мистецтва України. Полтавщина – один з найбільш своєрідних, яскраво виражених центрів народного декоративно-прикладного мистецтва України, сформований на основі багатих художніх традицій. Здавна набули тут свого розвитку різноманітні види народної творчості, і насамперед такі, як гончарство, килимарство, художня обробка дерева та вишивка.
Полтавська вишивка вражає своєю вишуканістю, витонченістю, елегантністю і вдаваною простотою: своєрідність полтавської вишивки, збереження її самобутнього регіонального художнього бачення проявляються у специфіці образно-виражальних засобів. Вони визначаються різноманітністю мотивів, їх композиційною побудовою, створенням кольорових та ритмічних композицій та збагачує наше предметне середовище глибоко емоційними творами. Про це зауважує Руслан Павлюк, чільник наукового підрозділу Майстерні автентичного костюма «Шляхетний одяг»:
 Мусимо розуміти, що узори мають певну належність до чогось… Знання майже втрачені, але розуміння ще залишається. «Традиційні» жінки знали: щоб краще народжувати, треба зашити плічко сорочки червоними ромбами. А сьогодні сучасна жінка дивується тій самій традиційній вишивці Полтавщини: «Чому не червоно-чорна, чому не хрестиком і що це за турецькі візерунки?» Шиття – це глибокі знання, які не є самі собою зрозумілими. 
Характер вишивки, вибір тих або інших орнаментальних мотивів, колірного вирішення залежали від призначення одягу. Композиція сорочки – це цільна, чітко продумана, логічна конструктивно-декоративна система взаємозв'язку площин вишивки, з'єднувальних ажурних швів і вільних частин білого тла виробу, які підкреслюють декоративність вишивки. Нею орнаментували оглядові частини сорочки – рукава, поділ, пазуху, тощо. Тому композиція вишивки будується на чергуванні горизонтальних і вертикальних ліній, що надає їй ритмічної різноманітності. Велике художнє значення мали лінії крою, що їх майстрині не намагались приховати. А навпаки, виявляли за допомогою ажурних швів. Принцип поєднання швів типовий для всіх районів України, однак колористичне ш технічне вирішення різне в кожній місцевості. Поєднання лиштви, ажурних мережок, наскрізних технік вирізування, виколювання і особливо таких ювелірних технік, як «солов'їні вічка», «довбанка», збагачують виразні засоби орнаментальних композицій, надають їм схожості з мініатюрою. Вишивки Полтавщини розраховані на довгий уважний розгляд зблизька. Тільки тоді розкривається все багатство і краса узорів, ювелірність їх виконання.

Решетилівська вишивка

Наприкінці ХІХ століття Решетилівка офіційно стала одним із центрів-осередків народного ткацтва, килимарства та вишивання в Україні. У 1905 році губернатор і земство заснували артіль з вишивання та гобеленства – Решетилівській ткацький навчально-показовий пункт. А у 20-х роках артіль приносить місту світову славу. Килими та унікальна вишивка решетилівських майстринь у 1923-25 роках були представлені на виставках українського мистецтва в Мюнхені, Парижі, Марселі, Брюсселі. Тоді чисельність робітників артілі складала більш ніж дві з половиною тисячі осіб. На її базі пізніше створили фабрику художніх виробів. У ХХІ столітті підприємство стоїть... А майстрині працюють удома.
  Так склалося, що саме у цьому селищі зародився унікальний і знаний у всьому світі вид вишивання – «білим по білому», або «біллю». Ця вишивка створює рисунок високого рельєфу з світлотіньовим моделюванням. Залежно від напрямку світла узор по-різному то відбиває, то поглинає світло, створюючи його багату гру. Вишивка «білим по білому» – своєрідний художній прийом. Вона асоціювалася у народі з красою морозних візерунків.  Унікальність цього мистецтва полягає у тому, що вишивати білими нитками по білому полотну – дуже важко, насамперед для очей. Тому й коштують такі вироби значно дорожче за кольорові вишиванки. Дивовижно, але досконало освоїти складну техніку такого вишивання чомусь не змогли представники інших регіонів. Важливий момент: орнамент ніколи не наносять на тканину. Спочатку майстриня малює свою «картинку» на папері, а потім, шляхом складного підрахунку, переносить малюнок на полотно. Та й підготовка ниток для вишивок «біллю» – складна, копітка праця. Для більшої контрастності додають суворі небілені нитки або ж підфарбовані в попелясті тони «куниці».
Особливістю полтавської вишивки є поєднання рослинного та геометричного орнаментів – «барвінок», «хмелик», «морока», «курячий брід», «зозулька». Улюбленим мотивом полтавських вишивальниць є «гілка», «ламане дерево». Основу геометричного орнаменту становлять найпростіші фігури: скісний і прямий хрест, квадрат, ромб, трикутник, зірчасті мотиви.  Щодо кольорів, то полтавчанам більше до вподоби світло-коричневий, сірий і блакитний. Славиться це містечко й своїми «червоними рушниками», які вишивають без вивороту.
У Решетилівці, певно, є якийсь таємничий магніт. Сюди приїздять люди з різних куточків, аби жити й творити геніальні речі саме у цьому селищі. Причому вишиванням займаються усією родиною – чоловік, дружина, діти. З дитинства малих привчають до голки і полотна, а, підрісши, дівчата стають справжніми майстринями.
Сьогодні у Решетилівці існує приблизно десять приватних майстерень. Переважно, це сімейний бізнес, який приносить більш-менш пристойні статки. Виготовляють жіночі блузи із тонких прозорих тканин, не тільки із льону, – маркізету, батисту, шовку.
Клієнтів у решетилівських вишивальниць вистачає. Найсерйознішими серед українських любителів національної вдяганки залишаються чиновники – депутати Верховної Ради України, працівники міністерств. Беруть часто рушники і вишиті сорочки для закордонних подарунків. Охоче купують такі вироби діаспоряни. Усі вишиванки, щоправда, виконуються під замовлення. І знаходять майстрів самі замовники через знайомих, на всеукраїнських виставках, у яких щороку беруть участь майстрині. Про переваги своїх виробів художниці можуть розповідати чимало: по-перше, це натуральні матеріали, які завжди цінувалися в усьому світі, по-друге, це унікальна авторська ручна робота, яка красиво виглядає і має якісне виконання. То – українська традиційна вдяганка. І потім – це колосальна енергетика, що передається від тієї людини, яка виконала роботу. До того ж вишивка білим по білому, запевняють майстрині, символізує чистоту людської душі, тому така сорочка допомагає очиститися від буденних негараздів.
Наприкінці XIX – на початку XX ст. українське традиційне вбрання було як життєво необхідним компонентом побуту, так і одним з об­рядових атрибутів.

Сьогодні воно відсутнє у щоденному використанні, але   вишиванка з кожним днем набирає все більшої популярності і стає не лише традиційним національним одягом українців, а й сучасним і модним.