Після першого курсу мене направили на мовну практику у Дебреценський університет на так звані літні курси угорської мови. Це було перше моє відвідання Угорщини. Жив я у готелі «Золотий бик» – на той час кращому готелі міста. Півтора місяця навчання дали мені багато у плані вивчення мови. Головне, що я вже не боявся говорити угорською мовою.
Угорщина мені дуже сподобалася. Ввічливі, чемні люди, чистота на вулицях, повні полиці у магазинах – це був цілковитий контраст із Москвою. Вже тоді я вирішив, що мені пощастило і що все життя, яке у мене залишилося, я присвячу цій  країні.
Тодішній генеральний консул залучав мене і до консульської роботи, яку я виконував після навчання в університеті. Генконсулом був Балясінський Ізяслав Генріхович, колишній заступник міністра сільського господарства РФ. Він блідого поняття не мав про дипломатичну роботу, але керував впевнено і настирливо. Одного разу він запросив мене та консула Женю взяти участь у святкуванні днів Естонії у м. Ніредьхаза. Ми поїхали «Волгою» втрьох. Спочатку, як завжди, була офіційна частина, потім концерт, а завершалося все урочистим обідом. Стіл був накритий досить скромно. І ось слово надали генконсулу. Звичайно, по-угорськи він не знав жодного слова, і тому говорив російською з перекладачем. Угорці, як відомо, тостів не люблять, але це не завадило Ізяславу Генріховичу говорити сорок хвилин, а тут ще і переклад, спека. Ми сиділи з Женею і з напругою чекали, коли ж це скінчиться. Єдиною розвагою було стежити за мухою, котра літала між тостуючим і нами. І тут бідна муха не витримала довгого тосту і впала замертво. Ми почали вдвох сміятися, генконсул одразу ж закінчив тост і подивився на нас із такою ненавистю, що я вирішив – будемо до Дебрецена добиратися пішки.
Уже коли ми їхали в машині назад, він запитав, що такого смішного сказав, що ми реготали як дурні. Я насмілився йому все детально розповісти. І, на диво, він також почав сміятися. Закінчилося це гостиною у мене в номері з українським салом та горілкою з перцем.
Під час цього відрядження вдалося відвідати Будапешт. Женя поїхав до столиці у своїх справах і взяв мене за компанію. Будапешт мене вразив своєю архітектурою, площами, проспектами та пам'ятниками. Особливо величний вигляд мала та й сьогодні має будівля угорського парламенту. Вже згодом, коли я почав працювати в Будапешті, мені неодноразово доводилося бувати у приміщенні парламенту, і я ніколи не переставав милуватися його красою та величчю.
Вдруге я приїхав на практику до Будапешта восени 1988 року вже у посольство Радянського Союзу. Три місяці я вивчав роботу посольства та готував дипломну роботу, темою якої були радянсько-угорські взаємовідносини у світлі нового мислення. Словосполучення «нове мислення» ввів у політичну лексику Горбачов, і воно було досить модним. Таємно я писав не дипломну роботу, а кандидатську дисертацію. Річ у тім, що в академії була своя вчена рада і за бажання можна було захистити не диплом, а кандидатську дисертацію.
Потім була кадрова комісія. Нам всім надали роботу в МЗС СРСР. Я став першим секретарем відділу Угорської Соціалістичної Республіки та отримав дипломатичний ранг першого секретаря першого класу. Вийшов на роботу на початку серпня, а вже наприкінці вересня поїхав у Будапешт працювати у посольство.
На той час у посольстві СРСР в УСР Надзвичайним та Повноважним послом працював талановитий радянський журналіст, колишній заввідділом пропаганди та агітації ЦК КПРС Стукалін Борис Іванович. Він мене прийняв досить тепло та привітно та запропонував посаду першого секретаря у групі, яка займалася культурними зв'язками. Я дав згоду.
У жовтні 1989 року сталася історична подія. Вперше Угорщину відвідала делегація Міністерства культури України на чолі з Міністром Юрієм Олександровичем Олененком. Українських посадовців приймали як представників незалежної держави. Провели з ними повномасштабні переговори, у результаті яких був підписаний перший в історії українсько-угорських відносин протокол про співробітництво у сфері культури. Це був перший міжнародний двосторонній документ новітньої доби, який підписала Україна без погодження із Москвою.
Не обійшлось і без непорозумінь. Уранці, на другий день після приїзду делегації до мене у готелі підійшла відповідальна за роботу з українцями від угорського міністерства Рита Маєр та повідомила, що практично усі члени делегації вночі дивилися платні канали по теле­баченню і відповідно заборгували готелю велику суму грошей. Окрім цього, випили всі напої, які знаходилися у холодильниках, а це також великі гроші. Рита була у розпачі, тому що вона повинна була попе­редити членів делегації про ці платні послуги. Бо все інше сплачувала угорська сторона.

Єдиним виходом було попросити угорського міністра культури Ференца Глаца сплатити ці кошти, але Рита, зрозуміло, це зробити боялася. У мене не залишалося вибору, і я пішов до міністра. Він мене уважно вислухав і сказав російською: «Хорошо, заплатим». Увечері в усіх номерах, де проживали наші, було вимкнуте платне телебачення і порожні міні-бари.
У серпні 1990 року Будапешт відвідала делегація МЗС України на чолі із міністром А. М. Зленком. Цей візит випало готувати мені, а в Києві моїм партнером був Борис Іванович Тарасюк, який очолював управління політичного аналізу МЗС. Українську делегацію в Угорщині прийняли на вищому рівні. Відбулися зустрічі з президентом А.Гьонцом, прем'єр-міністром Й.Анталом, міністром закордонних справ Ґ.Єсенскі. Угорці вже тоді прагнули показати, що вони підтримують бажання України стати незалежною, суверенною державою, готові надати їй всіляку допомогу на цьому шляху.
У вересні 1990 р. Україну з офіційним візитом відвідав президент Угорщини А.Гьонц. Це був цільовий візит глави сусідньої держави в Україну. Переговори з керівництвом України, парламентаріями відбувалися в теплій, конструктивній атмосфері.
Проривом у двосторонніх відносинах України з Угорщиною став візит Голови Верховної Ради УРСР Л. М. Кравчука до Угорщини (30 травня – 1 червня 1991 р.), під час якого було підписано дев'ять двосторонніх документів, які заклали фундамент договірно-правової бази українсько-угорського співробітництва. Це, зокрема, Декларація про основи відносин між Україною та Угорською Республікою, Консульська конвенція, Декларація про принципи співробітництва щодо забезпечення прав національних меншин. Перші два документи практично де-юре визнавали Україну як незалежну державу.
Цікавим було те, що угорський дипломатичний протокол у перший та й, мабуть, останній раз зіштовхнувся з проблемою прийому делегації вищого рівня на чолі з головою парламенту. Не президента, не прем'єр-міністра, а саме спікера парламенту. Був ще один делікатний момент: реакція Радянського Союзу на рівень прийому української делегації, адже тут лідер був один – М. Горбачов, і тільки його потрібно було приймати з усіма відповідними почестями.
Угорці вийшли з цього становища, створивши особливий протокол для зустрічі Л. Кравчука. Замість парадної загальноприйнятої зустрічі на площі ім. Л. Кошута перед парламентом війська були вишикувані на летовищі, а над резиденцією і на автомобілі були вста­новлені прапори УРСР, але в місті їх не було. Українців влаштував і такий варіант, тому що їх уперше приймали за кордоном як представників самостійної держави.
Першому в історії новітньої України офіційному візиту голови Верховної Ради передував складний переговорний процес. З українського боку делегацію очолював Б. І. Тарасюк – на той час начальник управління політичного аналізу та планування МЗС України, а з угорського – І. Монорі, начальник територіального управління, яке займалося співробітництвом з СРСР. Проблема поляга­ла в тому, що хоч УРСР, згідно з Конституцією, мала право на ведення зовнішньополітичної діяльності, але більшості ознак суверенної дер­жави – а саме міжнародно визнаних кордонів, громадянства, власного паспорта, дипломатичних представництв, армії тощо – не мала. Це надзвичайно ускладнювало хід переговорів, особливо коли йшлося про Консульську конвенцію та Декларацію про основи відносин між Україною та Угорською Республікою. Окрім того, шалений тиск на українську делегацію здійснював посол СРСР в УР І. П. Абоїмов. Цей досить відомий своєю жорсткістю як до радянських дипломатів, так і до угорців керівник дипломатичної місії робив усе для того, щоб у жодному з прийнятих документів не було зафіксовано хоча б найменших ознак визнання України де-факто незалежною державою.

Так, у пункті 9 декларації йшлося про співробітництво в галузі безпеки. Це особливо розлютило посла, і він у запалі кричав на автора цих рядків: «Ви що там, хохли дурні, не розумієте, що робите? Яка безпека? Ви що вже, незалежні... (далі йшла ненормативна лексика). Геть викиньте цей пункт».
Відповідний демарш Абоїмов зробив і в МЗС Угорщини.
Але всі спроби завадити започаткуванню українсько-угорських відносин були марними. Саме факт візиту в Угорщину делегації на найвищому рівні з України, переговори з президентом, прем'єр-міністром, головою Державних Зборів, підписані документи засвідчили визнання де-факто угорцями незалежності нашої держави ще за часів існування Радянського Союзу. Під час урочистої вечері, яку давав на честь нашої делегації А. Гьонц, Л. М. Кравчук об'явив мене повноважним представником України в Угорській Республіці. Але це були лише слова, тому що на той час все вирішувала Москва.
Не можу не згадати одного цікавого факту. Напередодні прильоту української делегації декілька документів ще не були узгоджені. I ми прийшли до I. Монорі у кабінет і цілу ніч їх узгоджували та друкували. Із угорського боку за комп'ютером сидів Ференц Контра, а з нашого – Б. Тарасюк. Роботу закінчили о шостій ранку. Вікна кабінету Іштвана виходили на Дунай, і я побачив, як сходить сонце над цією чудовою рікою. Не думаю, що хоч один іноземний дипломат може сказати, що він провів ніч у МЗС Угорщини.
Зі свого боку Л. М. Кравчук також дав прийом для угорців. Він відбувся у приміщенні радянського посольства. Українці привезли свою горілку, коньяк, хліб, сало, ковбаси. Повар президента разом із дружинами українців, які працювали у посольстві, наліпили вареників. Прийом вийшов на славу, вперше за ті роки, коли я брав участь у радянських прийомах, вистачило і випивки, і наїдків.
…
Восени 1991 року Будапешт знову відвідав ще один міністр культури України – Лариса Іванівна Хоролець. Бона провела переговори зі своїм угорським колегою, підписала протокол про співробітництво, а також привезла в Угорщину моновиставу А.Гьонца «Угорська Медея». На виставі, яка проходила у Радянському будинку науки та культури, був присутній президент Угорщини, угорський міністр культури. Роль Медеї грала акторка Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки Лідія Яремчик. Бона була неперевершена. Моновистава – це найскладніша робота у житті актора. Ліда вкладає у виконання ролі стільки душі, болю, людських почуттів, що повний зал глядачів сидів повністю заворожений її талантом, а коли все закінчилося, зірвався оваціями. А. Гьонц підійшов до актриси, поцілував її і сказав, що коли він писав цю п'єсу, то перед його очима стояла саме така жінка, як Ліда.
Не можу не розповісти кілька курйозів, без яких не обходиться у таких випадках. Перший відбувся під час підписання протоколу. Л. Хоролець після підписання, коли внесли келехи з шампанським, без попередження свого угорського колеги голосно заспівала якусь українську пісню. Угорський міністр з переляку ледь не випустив келех, а потім мені казав із усмішкою, що вперше у житті зустрів такого міністра, який із радощів, що підписав протокол, так голосно заспівав.

(Далі буде)