За шибкою повсякденного буття влягається на ночівлю пізній зимовий вечір... Зима дбайливо притрушує злежаний за день сніг свіжою порошею. На землю незримо спускається таємнича тінь ночі. З-під її покрову звільняється розімліла тиша, і крадькома заповзаючи в людські оселі, поселяється в них – спонукаючи до відпочинку чи роздумів...У такі хвилини часто не вистачає поряд близької по духу людини... Необхідність у спілкуванні витісняє інші потреби, й рука підсвідомо тягнеться до комп'ютерних клавіш. Я в черговий раз піддаюся спокусі скористатися послугами скайпу... Морозна тиша, що німо застрягла у відстані Пасто – Будапешт, в одній миті брязнула й розкололась. Мій голос шубовснув у густу темряву ночі:
– Ало! Привіт, Люда... Не розбудила?
– Доброго вечора, Валю... – чую знайомий голос і налаштовуюся на спілкування.
Слова поспішають назустріч одне одному і, наштовхуючись на уламки розбитої тиші, спотикаються... А призвичаївшись, сповільнюють темп і розчиняються в затухаючому шарудінні зимового вечора. Тихо... В каміні зрідка потріскують дотліваючі дрова... дрімає кішка, припавши до моїх колін... безсило сповзають на підлогу втомлені тіні... А ми тчемо розмову, непомітно вплітаючи тему за темою... Розплутуємо думки, поспіхом збиті в тугі клубки, й, не поспішаючи, змотуємо заново. Удвох це робити – і легше, і приємніше. То велике щастя, коли є з ким розділити радість успіху чи смуток... Я довіряю подрузі свої розкуйовджені думки, які вона терпляче розгладжує і впорядковує, – після чого вони покірно влягаються, заново віднайшовши і своє місце, і свій час... Ми обмінюємося враженнями, ділимося досвідом, даємо поради і просто говоримо – забуваючи про плин часу...
Неодмінною темою, що засвідчує свою присутність у кожному з наших спілкувань, є поезія. Торкнувшись її тонкої струни, ми, не змовляючись, налаштовуємося на одну тональність. І тоді наша розмова схожа на зрозумілу для обох нескінченну симфонію ночі. Відпускаємо на волю поетичні рядки, що роками зберігалися в пам'яті, й, поповнюючи відбірними струнами, вплітаємо власні рими... Цього пізнього вечора Люда читає мені:

Я плакала...
І плакала в мені мала дитина,
яка в путі втомилась, заблукала
й шукає захистку.

Я плакала...
І плакала в мені самотня жінка,
яка стрічає осінь одиноко,
надії в літі полишивши...

Я плакала...
І плакала в мені підбита птиця,
якій уже несила злетіти в небо,
і вона із тугою увись сягає зором
і квилить...

Я плакала.
Поезія чиясь в мені відгукувалась
і бриніла...

Я довго мовчу, провалюючись у недосяжну глибину душі, в якій хвилююче-щиро бринить сльоза – дитини, жінки, птиці, поезії...
– Звідки це в тебе, Люда? З якого джерела ти зачерпнула стільки почуттів, щоб у єдиній миті пролилося через край?
– Ці рядки я написала колись під враженнями від поезії Надії Гуменюк, збіркою віршів якої «поділився» зі мною Саша Гембік (прим.: знаний, і не лише в українській громаді, художник). Вони з Надією земляки й добрі знайомі. Читала залпом, півночі. Її «Однокрил» став для мене потрясінням. Яка глибока і щедра поезія – щедра на образи, барви, думки, почуття...
...«Остання краплина літа / солодша за літо все...»
Я спрагло «проковтнула» ту краплю, мимоволі подумавши, що саме вона й переповнила душу моєї подруги. Люда пообіцяла переслати вірші, які зачепилися за край її літа, гальмуючи прихід осені...
Відкриваю поштову скриньку. Читаю... – забуваючи про плин часу. Занурююсь у світ поезії, який у цю мить знаходиться в мережі моєї доступності. Відчуваю і його ритм, і темп, і вимір... Я засвідчую свою присутність у ньому, розчиняючись у незбагненній магії слова, що заповнює все моє єство. Хто вона, поетеса, що за лічені хвилини полонила й мою душу? Мене цікавить про неї все: і де народилася, і чим живе, і якою дорогою йде по життю...
Надія Гуменюк – журналіст і за фахом, і за професією. Закінчила Хмельницьке педагогічне училище (1970) та факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Я. Франка. По закінченні працювала в редакціях періодичних видань Херсонщини та Луцька, кореспондентом Рівненського обласного радіо, завідуючою відділом Луцької районної газети, заступником головного редактора луцької міської газети «Народна трибуна», редактором відділу культури Волинської обласної газети «Віче»...
Вона відзначена почесним знаком  національної спілки журналістів України, членом якої є з 1977 року.
Народилася Надія Павлівна Гуменюк 1950 року на Хмельниччині. Вірші почала писати в ранньому дитинстві, дебютувавши переможцем літературного конкурсу, оголошеного всеукраїнською газетою «Зірка». Подальший життєвий шлях української поетеси пов'язаний з обраною професією та літературною творчістю. Вона публікується в журналах «Радянська жінка», «Україна», «Жовтень», «Прапор», в інших колективних збірниках та періодичних виданнях. Автор поетичних збірок «Країна світла» (1992), «Каріатиди» (1994) та «Однокрил» (2000), які зробили її популярною на Україні. За останню збірку філософської поезії «Тайнопис тиші» (2006) Н. Гуменюк відзначено щорічною всеукраїнською літературною премією «Благовіст». Вона – неодноразовий переможець у конкурсах дитячих творів, відзначений автор радіоп'єс. Дитяча творчість поетеси багата й різноманітна. Це – вірші, казки, оповідання й легенди – вміщені в двох десятках книжок, які видаються щорічно. Деякі з них (як, до прикладу, «Де гуляє крокотал») відзначені дипломами на літературних форумах. Збірка «Веселка для Веселика» була представлена на книжковій виставці в Національній спілці письменників України як одне з кращих видань 2001 року. Серед уже помічених і визнаних читачем – остання книжка для юнацтва «Білий вовк на чорному шляху» (2010), в якій Україна з її багатовіковою історією перенесена авторкою в інший вимір часу... Надія Гуменюк – талановита, визнана, знана... Її поезія – багатогранна й різноманітна. Вона – лауреат Всеукраїнської літературної премії «Благовіст» та літературно-мистецької премії Агатангела Кримського. Член національної спілки письменників України з 1995 року.
Крім усього сказаного слід відмітити, що вірші Н. Гуменюк стали неодноразовою темою нашого спілкування й обговорення. А ще... причиною тривалого безсоння і задоволення від пропонованої нею «м'яти з віршами»...

Ангел, що продавав крила

Покрова. З дерев покров спадав.
Покотила в хвилях літо Лета.
Ангел білі крила продавав,
Білий ангел із чолом поета.
Справа сяяв куполами храм,
Зліва йшла базарна веремія –
Хтось хлібину виміняв на крам,
Хтось продав і душу, і надію.
Карнавал марнот циганкував:
Галас, гасла, втечі і погоні...
Ангел білі крила продавав,
Притиснувши до грудей долоні.
Як йому пекло там! Як пекло...
Як йому там болісно щеміло...
Щось солоне по щоці текло,
І крило налякано тремтіло.
Мовчкували мури кам'яні.
Прошкувала осінь в заметілі.
Хтось помацав крила: «Неміцні.»
Хтось скривився: «Аж занадто білі».
Хтось спинивсь: «Куплю собі, а там...
Янголятам, певно ж, їсти треба...»
Він сахнувсь... «Ні, –- крикнув.
– Не продам!»
І піднявся у поблідле небо.
Хто сказав, що в світі все – товар?..
Та допоки в ньому є поети,
Не штовхайте крила на базар!
Не крадіте небо у планети!

Скрипаль

Скрипалеві, який грудневого дня 1999-го,
у перерві між двома холодними дощами,
грав біля церкви в Луцьку. Кажуть,
дружина його померла, друзі виїхали
за океан, куди запрошують і його...

Одних немає. Інші вже далеко,
Де дощ тепліший і рясніший гріш.
Прости їх, Боже, й відпусти до Мекки
Ту ностальгію, що пече, мов гріх.
А в нього – ні рідні, ні ностальгії
І Франечку сьогодні – ні гроша.
Лиш струни незрадливої надії
І, мов струна, натягнута, – душа.
Та як він грає! Боже, як він грає!..
Аж дощ принишкнув, і сльоза зійшла.
Немов не з скрипки звуки добуває –
Смичком їх рве із власного крила.
А вулиця не скрикне і не скрипне,
А клен над ним лиш тихо накрапав.
– Земля моя, – сказав скрипаль, – не скрипка,
Щоб я її узяв і поміняв.

Одних немає. Інші вже далеко.
А треті в путь зібралися уже.
Стоїть скрипаль, самотній, мов лелека,
Й старому храму душу стереже.

Сікстинська мадонна

Земля якась неначе й не земля –
Лиш каміняччя й предковічна глина –
Так магнетично світиться здаля.
Ну як на неї випустити сина?
Воно ж поранить ніженьки малі.
У нього ж там – ні вогнища, ні дому.
Воно ж на тій незвіданій землі
Не зможе і поплакатись нікому.
Той люд... Лиш Божа глина і не більш.
І як в тій глині, Боже, запалити
Ні, не офірну свічечку тобі –
Потребу світ цей грішний полюбити.
Мовчить дитя в мадонни на руках.
Мовчить перед розлукою мадонна.
Чи то сіяє зірка в небесах?
Чи то сльоза під віями холоне?..
Чекає світ, що вже не раз розп'яв.
Розп'ятий сам не раз, чогось чекає...
Іде з небес задумане хлоп'я,
На землю йде – мадонна відпускає.

***
Чи є причина цій причинності
На місячному повідку?
У небо двері лиш причинені,
Годинник блимає в кутку.
У келих ночі м'яту з віршами
Хтось доливає, як вино.
І, мов пришелець з царства вічності,
Метелик стукає в вікно.

***
Це й справді так: всі істини старі,
Вони лише у вдяганках сезонних,
Як предковічне небо угорі –
У свитках хмар та у дірках озонних.
Всі острови відкрито вже давно,
Розграфлено на карті, наче клумби.
Та кожен раз рушають все одно
У невідомість молоді колумби.
І сняться їм небачені світи,
І океан кортить їм підкорити.
У чому сенс? У тому, щоб іти?
Чи все-таки у тому, щоб відкрити?

Я хочу додому Де в білому вулику хати – літо з медами,
Де маминим хлібом лагідна дихає піч
І дідух вусатий на покуті під образами
Вартує нам тишу й розказує сни цілу ніч.
Там тихий мій рай, і там кривди
     не чинять нікому,
Там дух чорнобривців не вистудить
навіть зима.
Я хочу додому. Я хочу нестерпно до-до-му.
До дому, якого давно вже нема...

***
Упало літо у літа,
Як в озеро луна.
Яка висока самота!
Яка печаль ясна!
Упало літо у літа,
Як вишні в спориші...
Лиш смак вишневий на вустах.
Лиш спогад у душі...

***
І замкнулась душа на ключі журавлині.
Й покотились ключі за холодний туман.
Тільки протяг прощання тремтить
на гардині,
Тільки в двері шкребеться
   приблуда-обман.
Не впущу. Ні хулу, ні хвалу, ні пораду,
Ні постійних лукавств, ні мінливих вітрів.
День помірних дощів.
День безмірної зради.
День згорання надій.
День кленових вогнів.
Не впущу! Хай сніги за вікном замітають
Синій крик далини, сяйво саду земне.
Журавлині ключі небеса замикають.
Небеса – до весни. А мене... А мене?..

...Цього вечора, а, точніше, цієї ночі ми гостювали у світлиці Надії Гуменюк, вщерть наповненій вишуканими словами й досконалими римами, що перегукувалися в часі. Галерея її душі налічувала безліч тем, що пронизували простір, віддаль, долі, серця...
Ми пригощалися поезією – досконалою, виваженою, відбірною... Від запашного «напою», настояному на слові, хмеліла голова й перехоплювало подих. А ми з насолодою смакували, передаючи одна одній «келих ночі», в який господиня щедро доливала «м'яту з віршами». Наповнювались – немеркнучою енергією поетичного слова, яка довгий час живитиме наші душі... Раділи – можливості долучитися до неповторного світу, який знаходиться поза межами повсякденного буття... Сумували – зачиняючи за собою двері.
...Але життя продовжується – не міняючи форм існування й одиниць відліку часу. По той бік зимової ночі вже розвидняється. Малиновий диск сонця, не збавляючи темпу, просувається у вузьку шпарину туманної завіси. Метушливий ранок уже з порогу починає господарювати й розпоряджатися, спонукаючи до дії...
– Люда, привіт! Ти де ?
– Доброго ранку, Валюшо... Біжу у справах...А ти ?
Біжу і я – час від часу вибиваючись із прискореного ритму, в якому розподілена кожна хвилина життя. Перед очима миготять обличчя незнайомих людей, вітрини магазинів, офіс, аптека, школа... Переповнені вулиці, захоплені течією дня, розчиняються в безкінечному потоці міського транспорту. Видиме й невидиме довкілля наскрізь пронизує шалений вир повсякдення. В очах неба віддзеркалює полудень і поступово віддаляється... Міняються декорації, переносяться зустрічі, вкладаються в портфелі незакінчені справи, встають у чергу несказані слова... На землю несміливо спускаються сутінки, запалюючи ліхтарі зорь. У зіницях віч висвічується переміряна вздовж і впоперек дорога додому. Наближається вечір, який колекціонує зібрані протягом робочого дня враження, справи, вчинки, погляди, відчуття... Висвітлений екран телевізора заповнює собою залишки нереалізованого простору й часу... Видовжені тіні сповзають зі стін і знесилено влягаються на підлогу. У прочинені двері крадькома просувається зіщулена тиша, в якій – несказані слова, невисловлені почуття, невтішний сум... Згасаючі сутінки, довга цівка обважнілого вечора... І телефонний дзвінок – як запрошення на Святвечір людських душ.
 – Ало!..
Випереджаючи один одного й долаючи несприятливі для зв'язку погодні умови, слова пробиваються в мережу інтернету. Я збираю докупи заплутані в павутині часу думки, щоб якомога скоріше відгукнутися на клич душі, з якою зріднилася. Можливо, мої слова долетять і до твого слуху, мій читачу... Якщо ти не знаходишся поза межами доступності, відгукнися...

На лінії – Людмила Ластомері і я, Валентина Зінченко.