ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Так вважає диригент і педагог Людвиґ Чюрі, керівник камерного ансамблю «Антоніо Страдіварі» з Вацу. 23 січня цей колектив виступив з концертом на мистецькому вечорі, влаштованому українцями Уйпешта з нагоди православного свята Водохрещі. Після виступу керівник ансамблю відповів на запитання «Громади».
– З якого часу існує Ваш колектив?
– Камерний оркестр «Антоніо Вівальді» з Ваца створений у 1996 році. У його складі є музиканти струнних інструментів і вчителі музики з Будапешта і Ваца. Своїми концертами ми намагаємося піднести публіці настрій, викликати на обличчі людей посмішку, проте у нашому репертуарі є і серйозна музика. Ми граємо твори у стилі музичного бароко і не тільки. Часто у виконанні наших музикантів звучать твори Вівальді, Моцарта, Генделя, Корелі. Класична музика представлена на наших концертах композиціями Бетховена, Гайдна. Не обходимо увагою і романтичний стиль. Передусім, це численні твори Штрауса, Вебера. Час від часу розширюємо репертуар музикою сучасних композиторів. Упродовж року ми даємо приблизно 20-30 концертів. Звичайно, це не дуже багато, але ми з любов’ю це робимо. Радіємо, що є здібна молодь – молоді музиканти, яких ми вчили. Гадаю, вони продовжать наш почин і будуть робити свою справу ще краще. Бо без високої музичної культури у розвиненому суспільстві не проживеш.
– Що можете сказати у цьому сенсі про місто Вац?
– Мешканці нашого міста справді шанують культуру, всіляко підтримують її, віддають на втілення культурологічних проектів багато сил і душевної енергії. Це добрі традиції, які, я вважаю, виросли з потреби збагачуватися в мистецькому і духовному сенсі. Допомагають у цьому різноманітні фестивалі. Наприклад, ми радо очікуємо відкриття весіннього музичного фестивалю, осіннього. У Ваці є дуже популярний міський симфонічний оркестр, який спонсорує місцевий цементний завод. У Ваці мешкають і виступають музиканти, котрі є лауреатами престижних національних нагород ім. Лайоша Кошута, Ференца Ліста тощо.
– Не секрет, що у Вашій родині всі члени є професійними музикантами, маєте багато учнів, рахуючи і Ваших власних дітей. Фактом виключної ваги є те, що Ваш рідний син Едвін, віртуоз-скрипаль, досяг вершин світової слави. На своїх концертах він виступає, граючи на скрипці знаменитого майстра Антоніо Страдіварі із Кремони. Тому, гадаю, Ви як ніхто інший знаєте, скільки зусиль і часу, не кажучи про талант, треба докласти людині, щоб добитися справжнього Успіху у своїй справі. Що, на Вашу думку, для цього треба робити?
– Як вам сказати... Коли ми почали вчити музиці своїх дітей, то прекрасно усвідомлювали, що блискучі природні здібності треба розвивати, доводячи їх до високого рівня майстерності. І це велика, іноді неймовірно важка праця була часто-густо без вихідних і поблажок на вік чи через втому або поганий настрій. Адже будь-яка затримка у навчанні веде до втрати вже набутої кваліфікації. Кажу вам це як вчитель музики з багаторічним стажем роботи. Для нас заняття музикою з дітьми стали такою доконечною потребою, як дихати повітрям. Вчили їх ми своїми силами, не задовольняючись лише знаннями в обсязі програми музичної школи. Тому що знали: те, що вкладуть у свою дитину батько і мати, ті знання і фахові навички у них і залишаться. За таким принципом ми чинили навіть у період, коли Едвін навчався у центральній музичній школі при Московській консерваторії ім. П.І.Чайковського з 1983 до 1990 років. Син був здібним учнем, і за 3 роки вивчив семирічну програму. Не те, щоб хтось орієнтував його в цьому чи, збав Боже, підганяв. Але я сказав йому якось ще на початку навчання у московській школі при консерваторії, що варто тільки тоді братися за вивчення справи, коли твої вчителі й оточення вже через рік-два заговорять про тебе. Власне кажучи, так потім і сталося.
– Престижна американська премія Emmy Award, отримана Едвіном 2006 року у Нью-Йорку (телевізійний аналог «Оскара» - Ред.) таі інші високі міжнародні нагороди, на Вашу думку, це – дарунок долі чи живе втілення мрії молодої людини, яка обрала шлях музиканта?
– На щастя, син досить швидко зрозумів, що не треба чекати манни з небес, а слід працювати над собою. Його високі здобутки у музиці – це копіткий самостійний труд, результат, підсилений талантом і помножений на волю і цілеспрямовані зусилля. Міжнародне визнання прийшло до нього у 23 роки. Але навіть до цього часу у нього є кілька тисяч глядачів-уболівальників, які їздять на його концерти по всьому світу – до Канади, Нью-Йорка, Мексики, Китаю, Японії, на Канарські острови, Португалії... Це про щось та й говорить. Крім концертів, Едвін бере участь у численних музичних конкурсах як член журі або виконавець, присвячених Моцарту в Зальцбурзі, Паґаніні в Ґенуї, у Фінляндії на конкурсі ім. Яна Сібеліуса. Більше двох років працював солістом в одній з філармоній Канади.
– Все це йому вдається робити завдяки любові до мистецтва?
– Розумієте у чому справа: тут важить багато речей – крім самого таланту, має бути велике бажання працювати і творити, пристрасть, самодисципліна, виняткова працьовитість. Тому що втома або прояви небажання чи лінощів тільки йдуть на шкоду серйозному музиканту.
– Чи Вам не було шкода своєї дитини віддавати її у таку важку науку, до того ж у великому чужому місті?
– Звичайно, як батько, я дуже переймався цими речами, хоча й не подавав виду. А вже дружина і бабуся Едвіна не приховували емоцій і картали мене таки добряче, кажучи, що нашого восьмилітнього хлопчика я повинен негайно привезти додому з Москви до Хуста, де ми тоді мешкали, і – крапка! «Бо інакше, які ж ми тоді батьки?» - запитували вони. У дружини, справді, і сон пропав, і їсти вона не могла через хвилювання... Чесно кажучи, мені було дуже нелегко знаходитися між двох вогнів. Ми з тиждень сперечалися, і кожен з нас доводив свою правду. Нарешті я запропонував: хай син довчиться до кінця навчального року. Якщо він переборе труднощі і стане успішним учнем, тоді нема чого дискутувати. Звісно, ми розуміли, що хоча цей навчальний заклад і дуже престижний, але помилкою буде вважати, що віддавши до музичної школи здібну дитину, вона обов’язково стане там вундеркіндом. Отож навчальний рік Едвін завершив блискуче. Однак один з викладачів попередив мене, що дитині потрібно організувати додаткові заняття музикою, щоб не знижувати, а навпаки нарощувати рівень майстерності. Тому я поїхав до Москви восени на кілька тижнів і знайшов синові добрих репетиторів, водив до знаменитих професорів на прослухування. Ми підібрали доброго педагога, і вже через 2-3 роки прізвище Едвіна добре знали за межами школи і розглядали його як потенційного лауреата поважних музичних конкурсів.
– Отож, віват скрипалям, які так шанобливо ставляться до своєї праці і мистецтва назагал і не дають завмерти звучанню Її Величності Музиці. Бажаємо творчих успіхів Вашій родині і любові глядацької публіки!
– Я згідний з Вами в тому, що класична музика буде жити. Потрібно виховувати таких талановитих людей, щоб вони цей священний вогонь мистецтва носили в своїй душі дуже довго і далеко на радість людям. Я впевнений, що у недалекому майбутньому ми знову станемо свідками ренесансу класичної музики.
– Дякуємо за розмову!

Підготував Василь ПЛОСКІНА