З 25 лютого по 25 березня у будинку культури ІХ району Будапешта, в рамках Днів української культури в Угорщині, проходить персональна виставка українського художника Олександра Гембіка. Відкриваючи її графік і художник Дьєрдь Лалук, який одночасно викладає образотворче мистецтво у загальноосвітній школі та гімназії ім. Сентдьєрді, сказав:
– З Олександром Гембіком ми є особистими знайомі, адже упродовж останніх років ми багато разів зустрічалися на мистецьких пленерах та виставках на Балатоні. Вже тоді Сашко показував мені свої роботи, розказуючи про те, над чим працює, що любить малювати. Але вчора, безпосередньо перед початком виставки Олександра, роздивляючись його роботи, я був приємно вражений тим, якою напрочуд колоритною і багатою є його творчість.

Дозвольте ж мені представити самого художника, не користуючись папірцем, а так, як плинуть думки у вільній імпровізації, подібно до того, як лягають кольори на художнє полотно. Я хотів би розказати про багатогранність цього художника і про те, як він добре розуміється на своїй справі.

Олександр Гембік народився 1949 року на Волині, в невеличкому українському містечку Камені-Каширському, де й здобув освіту, закінчивши Львівський поліграфічний інституті ім. Івана Федорова – нині Українська Академія друкарства. Там він опанував фах ілюстрування книжок, розвивши свій мистецький хист, свідками якого ми можемо нині бути тут, подивившись на стінах його роботи. По закінченню ВУЗу народжується багато графічних ілюстрацій. Деякі з них ми можемо побачити і на цій виставці, як от чудову графічну роботу «Вершник» або характерні типажі з грецьких міфів, ілюстрації та обкладинки до віршованих видань Тараса Шевченка та Лесі Українки, екслібриси. Дивлячись на ці малюнки, розумієш, що Олександр є справді пошукова натура, експериментатор, який завжди хоче випробувати нову техніку. Подібно до нього, я також мав графіку за відправну точку в творчості і так само, як Сашко, зрозумів, що однієї лише графіки не достатньо, бо потрібні кольори, настрої і почуття, що, можливо, краще виражаються за допомогою фарб. Тому постійно і мінялися  в нього прийоми і мистецькі методи, аби повніше виразити себе у мистецтві. Для мене самого виявилося несподіванкою, яка примусила сильніше битися серце, коли побачив перше полотно з цієї виставки – пейзаж Гейвізського озера. Це я  назвав для себе випадковою синхронізацією, адже хоча сам народився в Будапешті, дитинство і юність провів у Гейвізі. Ще й сьогодні я себе почуваю там трохи так, як удома. Отож маємо оці малі батьківщини – Ференцварош і Гейвіз із Кестгеєм... Дуже шкодую, що на цій виставці не зможемо подивитися дуже гарні портретні роботи та карикатури, намальовані Олександром. Бо тут є лише кілька його таких робіт, а хотілося б бачити куди більше. Але скаржитися все-таки гріх, бо тут знаходимо багатенько інших його робіт. Пейзажі Гейвіза ми бачимо часто, намальовані масляними фарбами, аквареллю та пастеллю.
Серія біблійних сюжетів відноситься до моїх улюблених. Тут навдивовижу знаходимо чисті образотворчі форми, в яких вгадуються іноді українські мотиви як у вбранні, так і в пейзажних елементах. І це надає ще більшої містичного настрою біблійним сюжетам. Гадаю, це також варто побачити.

Ідемо далі, розглядаючи по ходу нашої розмови виставку. От я б неодмінно зупинився біля замальовок звірят, тому що всі ми дуже любимо братів наших менших – кицьок, собачок, коней. Таке враження, що вони ніби вітаються нам  з картин.
Можна багато чого ще розповідати про роботи Олександра. Дозволю собі процитувати вислів Йожефа Еґрі, оскільки ми обоє закохані у Балатон і Гейвіз; він також жив у Бодочоні й Кестгеї. Еґрі сказав: «Справжня вартість творіння може проявитися тільки через саме творіння. Інші можуть тільки вести розмову про нього».

Отож я зараз саме це постарався зробити на відкритті цієї виставки, розказуючи не як стороння людина, а дивлячись в очі свого колеги з огляду на чудову техніку і колорит його робіт. Я тільки розповідав про Олександра. Але якщо гості мають намір насправді ближче познайомитися з його роботами, то все-таки треба зупинитись перед ними, хвильку помовчати, звільнити серце від суєтного і буденного, треба все це забути, відсунути вбік упередження і дозволити, щоб картина сама заговорила до нас. І тоді точно ці настрої, почуття передадуться і нам, як і в хвилину, коли художник закінчив свою роботу. Для того, щоб полотно стало трохи ніби нашим і мало на нас вплив, треба докласти певної праці подібно до того, коли спускаєшся на лижах із живописної засніженої гори. Але щоб пережити це захоплююче відчуття краси  й емоційного піднесення, треба обов'язково зійти вгору! У випадку з образотворчим мистецтвом це також певна духовна потуга. Піднімімось трохи уверх, і тоді картина промовлятиме до нас сама. До цього я бажаю всім гостям справжньої мистецької насолоди, а самому художнику – міцного здоров'я і творчої наснаги в роботі.