ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Досі немає результатів у написанні методологічного посібника для вчителів, створити який до листопада минулого року обіцяв Дмитро Табачник.
Причини конфузу в написанні «спільного підручника» нещодавно пояснив директор російського Інституту загальної історії академік Олександр Чубар’ян. За його словами, досі усі спроби зі створення підручників, де б викладалася усереднена компромісна історія, «з тріском провалилися»: «Написати підручник неможливо – поляки з німцями вже 20 років намагаються це зробити».
Річ у тім, що історія як наука прив‘язана до точки зору цінностей та інтересів спільнот. Це – загальноприйняте уявлення історичної науки, яка розуміє об‘єктивну приналежність істориків до спільнот та систем цінностей.
Якби історики були не французами, німцями, представниками інших національностей чи конфесій, а, приміром, кокер-спанієлями, вони б написали зовсім іншу історію світу.
Найприроднішим чином історія України пишеться з точки зору українського народу. Погляд на українську історію з Росії буде зовсім іншим. Те ж саме й навпаки.
Приміром, для українців, які знають свою історію, московський цар Петро І є тираном, садистом, винищувачем мирного населення Батурина, Лебедина та десятків інших міст і сіл України, нищителем Запорізької Січі, підступним вбивцею української старшини, синовбивцею, руйнівником церкви і блюзнірським блазнем на троні.
Для росіян Петро І, навпаки, може виглядати царем, що перетворив Московію на державу з серйозним міжнародним значенням у Європі, переможцем шведів, людиною, яка щиро й енергійно намагалася подолати відсталість Московії, прорубувачем вікна у Європу, борцем з архаїчними звичаями.
Найцікавіше, що й українська, і російська точки зору є правдивими. І для історичної науки, яка вимагає достеменності фактів але припускає свободу інтерпретацій, це нормально.
Так само й на гетьмана Івана Мазепу російська історіографія переважно дивиться як на людину, що зрадила своїм зобов‘язанням перед царем. А українська – як на людину, яка, проте, у вирішальний момент поставила свою відданість Україні і її народу вище за все інше.
Для української ідентичності звинувачувати Мазепу в зраді – це приблизно те ж саме, що вважати Штирліца зрадником Німеччині.
Примирити ці точки зору можливо лише за умови, якщо або українці, або росіяни відмовляться від своєї ідентичності, або спільно візьмуть якусь третю точку зору.
Нині модно дивитися на історію з точки зору загальнолюдських цінностей, які дехто називає західними. Тобто вважати, що «прагнення до свободи і щастя» є природним станом людини.
Але росіян, як правило, такий підхід не влаштовує. Адже так історично склалося, що їхня держава досить часто виступала в ролі тирана, а загальнолюдські цінності тиранів не жалують. Тому прихильників останніх в Росії часто зневажливо таврують «общечєловєкамі».
Це є ще одною причиною неможливості не те що спільного, а навіть близького погляду на історію.
Для значної частини російської еліти принципово не можливо уявити, що інші народи мають право на власні інтереси і власних героїв, які ці інтереси захищали.
В такій системі координат героїзм вимірюється не звитягою, а виключно корисністю для Кремля – без згоди якого героїв не буває.
За такої системи слова потрібні не для того, щоб прояснити ситуацію чи налагодити взаєморозуміння, а задля того, щоб затаврувати супротивника.
Тому щоб написати спільний посібник з історії з Росією необхідно відмовитися від права України на власну точку зору. Що, в остаточному рахунку означає – від права України на існування.
Звичайно, зробити це без скандалу не вийде – нинішній владі необхідно буде або виставляти себе в якості динозаврів з підручником історії ВКП(б) за пазухою, або сором‘язливо згорнути затію.
До останнього влада явно не готова, тому пішла тихцем – викреслюючи із підручників для дітей вкрай важливі для України події – Крути, Голодомор, Мазепу, Батурин тощо.
Примітно, що все це відбувається під заяви президента про те, що «історію повинні писати не політики, а історики» та цілком протилежні зізнання самого Табачника, що він "сам особисто вичитуватиме підручники".
Цікаво, що сам Табачник раніше публічно зізнався, що фальсифікував соціологічні дані. Тепер він займається освітою дітей.
Виключення з історії важливих тем – випробуваний віками метод фальсифікації історії. Як сказав «провісник російської революції» Олександр Герцен «російський уряд, немов зворотне провидіння, влаштовує до кращого не майбутнє, а минуле».
Натомість своєму щоденнику український кінорежисер Олександр Довженко писав: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема …
Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, що таке історія, що історія — це паспорт на загибель. Але що ж таке історія? Історія є рівнодіюча всіх духовних сил і здібностей народу».
За радянських часів з підручників з історії України не можна було зрозуміти нічого, що ж насправді відбувалося в Україні, крім кількості випущених тракторів і дат партійних з‘їздів.
Щороку в УРСР випускалися десятки тисяч випускників з дипломом «Історія», які не мали найменшого уявлення про історію землі, на якій вчилися.
Історія СРСР була сумішшю самовихваляння з «білими плямами». Бо про мертвих – «або добре, або нічого»? Це були не посібники з історії, а посібники з приховування історії. Такими їх намагаються зробити й сьогодні.
Проте, є зброя, сильніша за історичні наклепи – це історична правда. А мова правди проста.
Окремі іноземці, невідомо з якої радості, безпардонно присвоїли собі право вказувати Україні, як їй ставитися до самої себе.
Колись візантійський імператор спробував вказати князеві Святославу, що для князя корисно і що ні, за що був піднятий ним на відвертий глум. Схоже, це єдино правильне ставлення до такого нахабства.
Не потрібно мати жодних ілюзій щодо мети вилучення з підручників. Для того, щоб знищити народ, першою вбивалася його пам’ять.
Один з лідерів фашистської Німеччини Геббельс стверджував, що варто позбавити одне покоління знань про історію, і народ перетвориться на натовп, з яким можна робити все, що завгодно.
Усе це робиться сьогодні задля того, щоб підвищити вразливість України до зовнішніх впливів, зменшити готовність громадян захищати свою країну і цим підірвати її життєздатність у стратегічній перспективі. Метою є перетворення українців у безвільних «хлопчиків для биття» для всіх, кому не лінь.
Оскільки прямо заявити мільйонам українських дітей і їхніх батьків, що українську історію слід розглядати з башт Кремля нова влада не може, вона вдається до вигадування «обхідних маневрів».
Зокрема, пропонується викинути з підручників поняття «спільного інтересу нації» й урівняти у моральній оцінці героїв визвольних змагань зі зрадниками і відступниками. По суті, це означає вибивання ґрунту з-під ніг будь-якої історії.
У свідомість українців закладають ціннісну установку, що можна обійтися без власної держави, а політичні й економічні поступки на користь сусідів заради чиїхось меркантильних інтересів цілком вписуються у «багатовимірну правду».
Міносвіти у своїх концепціях проштовхує «антропологічний» підхід до висвітлення історії. Ось, наприклад, як пише про нього один наближений до влади історик: «На мій погляд, шкільна історія могла б бути більш антропологізованою, ніж героїзованою. Тоді вона стане однаково цікавою і в Луганську, і в Івано-Франківську, як в Одесі, так і в Сумах.
А поки у вітчизняних підручниках ви побачите суцільну боротьбу українців за державу і нічого, крім історії «державотворення».
В підсумку поза Валуєвським циркуляром та козацькими звитягами під Хотином діти не знають, ані коли українським степом пройшов перший паротяг, ані коли на столі киян з'явився цукор».
Тобто унікальні уроки історії, за які народ заплатив потоками крові, намагаються підмінити інформацією, корисною для розв‘язання кросвордів.
Історія – це значно більше ніж дати. Як кажуть англійці, сторінка історії коштує підручника логіки. Історія не дає зникнути урокам, які бере для себе кожне нове покоління, вона по суті є союзом між живими, мертвими і ненародженими.
Пам’ять про минуле допомагає людям глибше зрозуміти сучасність, усвідомити своє місце у світі, більш ясно прогнозувати своє майбутнє.
Історія вчить одне схвалювати й ставити собі за зразок, а іншого – уникати. У той же час, безпам’ятство – чи не головна причина історичних бід та невдач.
Історія любить повторюватися, особливо якщо не вивчені її уроки.
Людині (чи народові) дається досвід, здобутий тяжкою працею і кров’ю його предків, з тим, аби можна було не повторювати своїх та чужих помилок. Як каже англійська приказка, людина, яка знає історію своєї країни, не може бути дурною.
Натомість українцям пропонують штучно позбавити себе в майбутньому героїв. Адже учень, вихований на таких принципах, ставши дорослим громадянином своєї країни, буде безвільно пасувати перед зовнішнім тиском, не стане захищати рідну землю. Тому що завжди можна знайти виправдання: мовляв, я теж «люблю Україну, але по-своєму, по-зраднцьки».
При цьому історія, безумовно, має розповідати, а не доводити.
Вигадування героїв є так само шкідливим, як і їхнє замовчування. Воно додає присмаку фальші всій історії. Поширення історичних домислів дискредитує унікальну цінність історичної правди, її величезну конструктивну силу.
Російська імперія і СРСР навигадували собі історії, а тепер її нащадки не знають, що з тим усім робити в інформаційному суспільстві, де кожна брехня мов під рентгеном.
Нині Росія окремими публікаціями та заявами високопосадовців про близькість з Фінляндією «намацує» ґрунт для зміни слов‘янофільської історичної парадигми.
Остання, крім того, що не дає відповідей на питання ідентичності Росії, ще й політично вичерпала себе – бо ж слов‘янські народи переважно в НАТО і ЄС.
Ось, наприклад, як пише про це фінський дослідник Кай Муррос: «Меня очень сильно волнует тот факт, что финны и русские фактически являются одной огромной нацией…
Признание финно-угорского происхождения могло бы помочь русским по-другому посмотреть на свою идентичность, но я надеюсь, что это будет сделано естественно и органично, потому что я действительно понимаю, что искусственные идентичности, вроде HOMO SOVIETICUS, не могут существовать долго и ведут в результате к моральному краху.
Признание финно-угорского происхождения могло бы усилить русскую идентичность самым положительным способом и вместо того, чтобы быть искусственной конструкцией, созданной иностранными интеллектуалами, оно могло бы стать естественной реализацией и привести к согласию с самим собой».
Як людина без пам’яті є цілком безпорадною, так і народ без історичної пам’яті є приреченим на повторення історичних помилок.
Тим часом, першоджерела з української історії досі не перечитані навіть у вітчизняних архівах, не кажучи про європейські, російські, турецькі...
Водночас. нині українські історики, на щастя, не мають проблем, які спіткали «писателів» «спільної історії». Їм немає потреби намагатися одночасно вирішувати невирішуване: сподобатися іноземним урядам, і не виглядати при цьому дурнями, брехунами і ворогами в очах свого народу.
Щоб написати українську історію треба всього лише ретельно вивчити всі можливі джерела, «не минати ані титли, ніже тії коми». І подивитися, що все це означало з точки зору учасників тих подій та означає з точки зору України і її народу.

Олександр Палій,
історик, автор книги "Ключ до історії України" (2005),
посібника для студентів та викладачів загальноосвітніх шкіл "Історія України" (2010), для УП