ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Через кілька днів у місті можна було бачити підводи, на які навантажували мішки, – це були продзагони по хлібозаготівлі, так звані червоні валки в супроводі червоноармійців.
Але чомусь уповноважені працівники цих «хлібозаготівельних валок» забирали не тільки зерно, а й усе продовольство, та навіть речі. По місту поповзли чутки, що вони так стараються через те, що отримують якусь частину продуктів відібраних у людей. Зі школи вигнали вчителя української мови та вчителя географії, тому що вони виявилися класовими ворогами. Говорили, що вони приховали своє походження: один був сином священика, інший – сином поміщика. Вчителям старших класів принесли списки мешканців і наказ, щоб вони організували рейди комсомольців по домівках. Було організовано змагання, яка бригада збере більше продуктів. Вчителька розділила учнів на бригади та сповістила, кому на яку вулицю треба йти. Ліля, Люся Шикова та Ніна Мельникова потрапили в одну комсомольську бригаду.
Ось комсомольці зайшли в перший будинок за списком. Тут вони побачили хвору жінку, яка лежала на печі. Люся Шикова зробила поважний вигляд, немов вона головувала на комсомольських зборах і відчеканила:
– Тітко, ми – комсомольці-активісти! Нас послали по домівках, щоб ми обшукували і забирали всі продукти, які у вас тільки є.
Від такої новини тітка оніміла. Шикова повторила свою вимогу ще голосніше, неначе відкарбувала:
– Тітко, чуєте мене? Зараз же вставайте та віддавайте всі продукти, які у вас є!
Жінка відчула, що діється щось дуже лиховісне й заплакала.
– А що в нас є? Увесь хліб витрусили з комор і відвезли на станцію. Із колгоспу все забрали, все до зернини! Людям зовсім нічого не дали... навіть зароблене на трудодні зерно та й те не дали... жодної копійки не заплатили. Не залишили жодного зернятка, навіть на сівбу. А тут ще й поперек розболівся так, що піднятися не можу, – скаржилася на своє безнадійне життя жінка. Але пильні комсомольці виконували відповідальне доручення державної ваги. Сльозою їх так просто не проб’єш. Шикова не відступала і залпом випалила наказ:
– Тоді давайте мак або горох! Все, що є, те й віддавайте!
– Що ж ви, нелюди, робите? Адже люди з голоду помруть! Ви теж помрете! – несподівано обурилася жінка.
– А я з батьками до Харкова поїду! Там хліба багато, там пайки дають! – діловито відказала Люська-активістка.
– Ви ще молоді й дурні, тому нічого й не розумієте. Ви не відаєте, що творите! – зауважила тітка.
– Тітко, а знаєте, де ваш Іванко? Адже він теж ходить по домівках, хліб витрушує, – в’їдливо запитала тітку Ніна Мельникова.
– Він теж дурний! Побачите, що навесні всі помремо! – гірко журилася мати Івана Хижняка.
Ліля вся спалахнула і сльози покотилися по щоках.
– Дівчата, йдемо звідси! – скомандувала Ліля і вискочила на вулицю, а за нею вийшли й однокласниці.
– Лілько, ти покладеш свого комсомольського квитка на стіл! Тебе виключать із комсомолу! – гарячкувала Люся, яка була старостою класу.
– Ну й нехай! Я йду додому! Я не можу віднімати останній шматок хліба в жебраків. Нехай це робить той, хто хоче, а я цього робити не можу й не буду, – твердо сказала Ліля й залишила подруг.
Вона швидко йшла по дерев’яному тротуару і думала: «Нічого я не можу зрозуміти. Якщо хліб необхідний робітникам, то потрібно забирати в тих, у кого багато. Як можна забирати останні крихти в бідняків. Отакої... а тітка ще говорила, що їм навіть зароблене не віддали. Як же можна так жити?» Від такої несправедливості в душі кипіло обурення, а серце стискалося від жалю до цієї знедоленої жінки. Ліля уважно дивилась під ноги, щоб не зачепитися за покручені від дощу дошки і не впасти.
Несподівано вона відчула чийсь холодний погляд і вмить зупинилася. В кількох метрах, прямо перед нею знаходилася велика гадюка. Ще мить, і змія прудко перетнула тротуар і спустилася в кропиву. Ліля провела її поглядом і з острахом здригнулася: в кропиві кишіло від гадюк. Великі й маленькі, вони збилися у великий клубок, який безперервно рухався. Лілі стало моторошно, і вона кинулася навтікача.
Біля свого двору вона зустріла Женю Макарову.
– Лілю, мені зараз так погано... а знаєш, нашого дідуся розкуркулили, – із болем видушила Женя.
– Як це, розкуркулили? Дідуся Федора розкуркулили? Як розкуркулили? – не вірячи своїм вухам, торохтіла Ліля. В її розумінні, дід Федір ніяк не міг належати до класу куркулів.
– Ось так... бджіл із вуликів змили водою, а рамки з медом забрали. Кабанчика зарізали й теж забрали. Навіть кожуха та й того забрали, – тремтячим злим голосом розповідала Женя.
– Ох... ах... ох... де ж тепер твій дідусь? Куди ж його сердешного відправили? – охала Ліля і все ніяк не могла усвідомити те, що сталося. їй було дуже шкода доброго дідуся Федора, який завжди пригощав їх медом.
– Ми поки що не знаємо, де він. Напевно, кудись на Північ вислали, – приреченим голосом відповіла Женя.
– Ось які справи... як же так, – розгублено шепотіла Ліля. У неї на серці було тривожно і тоскно від усього пережитого за сьогоднішній день.
Густо-червоне сонце сідало за чорну хмару, і здавалося, що все навколо залито криваво-тривожним світлом.

Настала зима. У холодній школі уроки проходили як завжди, ось тільки учні були на диво смиренними й млявими. Завжди голодні діти безрадісно дивилися на світ скорботними очима. Похмурі, сутужні дні тяглися нескінченною чередою. Удома теж було холодно, тільки надвечір батьки кидали в піч кілька дубових пеньків. Діти ще завидна намагалися зробити уроки і зразу лягали спати.
Таким чином голодні люди заощаджували свої сили, та мали змогу менше думати про їжу. Але навіть уві сні вони мучилися від голоду, бо їм снилася недосяжна їжа...
Із кожним днем ставало все важче й важче дістати хоч які-небудь харчі, тільки іноді вдавалося купити картоплю. Пайок, який тато отримував на роботі, помітно зменшився: в добрий час цього пайка насилу вистачило б тільки для одного, а зараз його потрібно було ділити на шістьох. Одного удачливого дня Ганна виміняла за своє зимове пальто дійну козу. Вона дуже раділа, що тепер дітки матимуть кожен день склянку молока, яке було для них конче необхідне. Вони ще мали рости... Годувальницю сім’ї діти любили та леліяли, вони годували свою кізоньку соломою, яку знімали з даху старого сараю.
У пошуках якої-небудь їжі люди йшли на базар. Вони приносили на це торжище все найцінніше, що в них було: сімейні реліквії, вишиті скатертини, рушники, останній одяг – все це віддавали за безцінь або міняли на що-небудь їстивне. Вулицями бродило безліч обірваних виснажених жебраків-колгоспників із малими дітьми й просили милостиню. Спочатку Ганна, шкодуючи дітей та відводячи від жалю свої очі, похапцем тицяла їм у рученята потрошку чогось їстивного, частіше всього невеличкі варені картоплинки. Та пізніше в Гадячі та районі почала орудувати банда й почастішали випадки вбивств і пограбувань. Тепер Ганна ретельно стежила, щоб вдень і вночі були закриті двері на замок.
Люди чекали весну, як останню надію на порятунок. Але не всі змогли дочекатися її приходу. Кожного ранку можна було бачити запорошені снігом задубілі трупи, що лежали прямо на дорозі. Іван Хижняк теж не дожив до весни, у класі він помер першим, вслід за своєю мамою й сестрою.

Настала рання весна, в місті почали вимирати цілі сім’ї. Ті, у кого були коштовні речі, мали можливість якщо не врятуватися від голодної смерті, то хоча б трохи затримати її прихід. Не зважаючи на запеклу боротьбу між владою та спекулянтами, вони примудрялися провозити хліб навіть у трунах. На базарі за золоту річ можна було виміняти буханець хліба, випеченого з ячменю чи жита наполовину з деревною корою.
У Торгзіні, спеціалізованому магазині для іноземців, за золоті та срібні прикраси та інші цінні речі можна було виміняти трохи продуктів. Правда, й цих щасливців чатувало багато небезпек. Могли, наприклад, бандити все відібрати в охлялого покупця неподалік від дверей Торгзіну. А могли й на облік в ОДПУ взяти. Розповідали, що чоловіків, які частенько здавали цінності в обмін на продукти, заарештовували вночі та відвозили в ОДПУ. А там «просили подарувати», нібито для будівництва соціалізму. Якщо володар цінностей погоджувався, їхали до нього і він «дарував» усі коштовності. Якщо не погоджувався по-доброму, то пізніше все одно погоджувався, не витримавши тортур.
Як стверджують статистики, за п’ять років роботи Торгзінів, у населення було вилучено майже всі цінності. Зібрані таким чином мільйони кабованців, були використані, так би мовити, для індустріалізації країни. Звичайно, не обійшлося без крадіжок у самій мережі Торгзіну.
Намагаючись передбачити всі негаразди, Ганна обережно міняла золоті речі на продукти або на базарі, або в Торгзіні. Навіть у цьому осередку розкоші не завжди був хліб, найчастіше можна було тут дістати тільки гречку та олію. Кожного дня Ганна варила каструльку ріденького супу, там плавала тільки гречка. Стакан гречки на цілий день – оце була вся їжа для цілої родини. Два рази на день всі отримували по тарілочці цього живодайного сірого варива... Струнка Ліля стала худющою й легкою, мов пір’їнка. Глибоко запалі очі обрамляли чорні круги, а ноги стали покриватися ранами. Незважаючи на це, вона все ж продовжувала ходити до школи. Слово ходити навряд чи підходить, тепер голодні люди не ходили, а пересувалися. По дорозі зустрічалися спотворені голодом людські постаті – одні були неосяжно розпухлими, інші – немов мумії.
Діти стали схожими на маленьких старичків, це були ходячі скелети, обтягнуті сіро-жовтою шкірою, з тонкими, немов палиці, руками й ногами. Багато дітей взагалі вже не могло рухатися – з кожним днем у школі залишалося все менше й менше учнів. У Жені померли дві менші сестрички. Згасла гордість школи – Інна Сабодаш, відійшли в небуття Люда Розенталь та Зіна Коломієць. І хоча голод забрав багатьох дітей, у класі продовжувало кипіти суспільне життя. Школа брала участь у всіх громадських заходах і святах країни. Вкрай знесилені учні повинні були із щасливими посмішками на обличчях співати патріотичних пісень та декламувати вірші. Весь український народ і діти повинні були дякувати і прославляти комуністичну партію й Сталіна за його батьківську турботу та своє щасливе сите життя. У всіх газетах та по радіо розповідалося про злигодні та голод у капіталістичних країнах світу, під бравурні марші повідомлялося про великі здобутки в сільському господарстві. Академік Затонський на Всеукраїнському злеті вчителів у доповіді зазначив досягнення в українській культурі, а серед них, – заможне колгоспне село.
Яке лицемірство, яке блюзнірство по відношенню до цінності людського життя!
... А люди з останніх сил боролися з голодом. Хто ще мав сили пересуватися, той виходив на пошуки їжі. Люди ходили по вулицях і шукали хоч що-небудь, чим можна було б поживитися. Немов тіні, вони збирали всяку їстивну рослинність і обдирали кору з дерев, потім її товкли і пекли так званий «хліб». Деякі примудрялися варити суп навіть зі столярного клею, додавши туди якої-небудь трави. А суп із картопляними очистками або крупою – це були вже справжні ласощі! Пагони кропиви й лободи не встигали, як слід відрости, як їх знову обдирали. У пташиних гніздах, якщо пощастить, іноді можна було знайти яйця. Люди ловили всяку живність, на яку б раніше навіть собака не подивилася... їли все, що можна було хоча б умовно назвати їстивним. Але всі ці хитрощі мало чим допомагали, – на найкращих у світі українських чорноземах умирали голодною смертю працьовиті хлібороби...
Кожного дня по вулицях проїжджала підвода, на яку два чоловіки за руки-ноги скидали мертвих, щоб потім поховати. Ні, навряд чи тут підходить слово – «поховати», тому що людей просто закопували в одній великій ямі, без трун, а іноді й без одягу, немов худобу в могильнику під час пошесті. Траплялося, що на цей «похоронний віз» закидали й живих, хто вже не міг рухатися і лежав тихо, немов закам’янілий, на вулиці чи вдома. Ці службовці сумлінно відробляли свій кандьор, боячись втратити подачку, бо хоча й бачили, що людина ще жива, але можливо думали приблизно так: «Все ж одно сконає. Заберемо зараз, щоб ще раз сюди не вертатися». А чи може працівники в темних халатах ревно виконували накази по щоденних лімітах мерців?
На вулицях зовсім не було бездомних котів та собак, вони кудись зникли. Напевно, й вони не витримали голоду, який згодом назвуть Великим Голодом. Було нестерпно тяжко жити, бачачи щодня таку кількість мерців. Найбільше всього було шкода беззахисних дітей, їх ніжний організм зазнавав нищівного удару, і вони помирали в першу чергу.

Одного разу Ліля повільно сунула до школи, як завжди в неї крутилося в голові. У дворі біля паркану сиділа п’ятирічна Наташа Мусієнко. Вона вовтузилася в землі, шукаючи щось їстівне та годувала землею свого маленького братика. З-під брудної сорочечки Петруся стирчав великий опухлий живіт, а все висохле зморщене личко було вимащене чорною землею. Від побаченого в Лілі пробіг мороз по шкірі, вона співчутливо запитала:
– Наташо, а де твоя мама?
Висохле нанівець тільце здригнулося від несподіванки, брівки поповзли вгору, а очі стали великими від страху. Дівчинка ледь чутно прошепотіла:
– Мама померла... завтра й нас шпурнуть у яму... Зазнавши стільки страждань, дівчинка настільки ослабла, що не могла навіть плакати. Ковтаючи сльози, Ліля побрела геть.
Після школи всі сіли за стіл, і мама стала насипати в тарілки суп. Обвівши дітей довгим уважним поглядом, мама злегка перемішала в каструльці. Спершу насипала собі черпак рідкого супу, потім, ретельно перемішавши решту, стала насипати дітям. Прикусивши нижню губу, щоб не розридатися, вона насипала найслабшому молодшому сину густенького супу. Ліля довго клопоталася біля свого портфеля, потім довго мила руки, і до столу сіла тоді, коли вже всі поїли. Вибравши підходящий момент, коли всі розійшлися, Ліля висипала суп у кухоль і заховала під рушником. Важко зітхнувши, вона облизала тарілку й вислизнула з кухні. Ліля поспішала вийти з дому, щоб ніхто не помітив, і боялася, щоб із кухля нічого не вилилося.
Притулившись одне до одного, заціпенілі діти сиділи на підлозі в кухні. Ліля підійшла і, присівши навпочіпки, стала легенько гладити дітей. Наташа відкрила очі, й Ліля стала їх годувати, набираючи суп по половині ложки. Знесилені діти повільно ковтали гречаний суп. Ліля крізь сльози підбадьорювала дітлахів:
– Ось зараз поїсте, наберетеся сил і будете жити довго-довго. Ви тільки до завтрашнього дня потерпіть, не вмирайте. А завтра я вам знову супу принесу. Погодувавши дітей, Ліля перенесла їх на ліжко і вкрила ковдрою. Умиротворені, вони лежали в напівзабутті. Наступного дня в обід Ліля знову принесла їм свій суп і погодувала з ложечки.
А наступного ранку... їх закинули на воза з небіжчиками, і вже нічим не можна було допомогти цим безталанним сиротам...

Неможливо ніякими словами описати весь той жах, який довелося пережити людям. Недосяжні розумінню нормальної людини дії уряду, який винищив мільйони людей, створивши штучний голод на Україні, на тій землі, яка вважалася житницею всієї Європи. У жодному літописі цього благодатного краю, навіть у неврожайні роки, не згадується такий жорстокий голод. Тому що, в кожному селі існували громадські фонди зерна, а за поповненням цих непорушних запасів суворо стежила громада. У підручниках з історії ми не знайдемо подібних випадків, щоб якийсь правитель спеціально влаштовував голод для знищення своїх підданих.
Немає і не може бути ніякого виправдання керівників держави, незалежно від того, як нелюди «неосталіністи» намагаються зараз пояснити мотиви та логіку злочинної діяльності серійних убивць-маніяків. Нинішні, з дозволу сказати, історики називають Сталіна «ефективним управлінцем» і «форсованим модернізатором»; вони намагаються всіма силами виправдати тоталітарний режим і жахливі злодіяння «ефективних управлінців», тим самим показуючи, як морально деградує хворе суспільство.
Керівниками СРСР поетапно проводився геноцид всього радянського народу в цілому, а насамперед українського. За роки радянської влади країна втратила десятки мільйонів своїх синів і дочок.
Таки дійсно, як написано в Біблії: «... бог віку цього (Сатана) засліпив розум людей...» у такій мірі, що вони втратили людську подобу, і за жорстокістю з ними не може зрівнятися жоден дикий звір.

У «Райспілці», де працював тато, вже давно перестали давати пайки, і голод своєю кістлявою клешнею все сильніше стискав шлунки нестерпним болем. Привид голодної смерті знову стояв на порозі. Петро був змушений податися на пошуки іншої роботи, на цей раз вже до Харкова. Із коштовних речей у них залишилися тільки сережки й татова обручка. Ганна гарячково підраховувала: на скільки днів їм цього вистачить. А що робити потім?
Зажурений Юрко сидів за столом, обхопивши голову руками. Його товариш подався до Росії, йому поталанило завербуватися на будівництво. Юрка не взяли, і він був у розпачі. Неповнолітні діти шукали хоч якусь, нехай навіть найважчу роботу, аби не померти з голоду. Гірше за всіх було наймолодшому Сашку. Вкрай знесилений, він цілими днями лежав на ліжку, болісно стогнав і плакав. Від голоду в Сашка були пекучі спазми і нестерпно болів живіт. Із Гадяча поїхали Дунаєвський, Шикова, Мельникова та інші. Багато Лілиних знайомих померло від голоду. Ліля гнала від себе думку, що в один із цих страшних днів голодна смерть прийде й за нею, або забере когось із рідних. Наперекір усьому, потрібно було щодня боротися за своє життя і продовжувати ходити до школи вчитися.
Одного разу Ліля повільно йшла до школи повз порослі бур’яном зруйновані дворища і здалека побачила міліціонерів, які вели якусь жінку. Підійшовши ближче, Ліля впізнала в цій розпатланій напіводягненій жінці Галину Павлівну, яка жила на сусідній вулиці. Іноді мама шила для неї гарні сукні. Галина Павлівна завжди приходила зі своєю єдиною донечкою Надійкою. Лілина мама називала її янголятком, така вона була кучерява та біленька, з величезними блакитними оченятами. Запам’яталася сусідка веселою й доброзичливою, бо завжди приходила до них із гостинцями.
Зараз її було важко впізнати. Дивлячись порожніми, засклянілими очима кудись убік, жінка дістала з-за пазухи малесеньку ручку й почала її гризти. Було чутно, як під зубами захрумтіли маленькі пальчики. У першу мить Лілю охопив такий жах, що їй захотілося несамовито кричати, потім стало зовсім зле й солодкувато-терпкий клубок тремтів і піднімався зсередини, потім застряг у горлі. Несподівано все навколо закружляло в шаленому танці, і непритомна Ліля впала на дорогу...
Зустрічні проводжали конвой байдужими тупими поглядами, і лише деякі із жахом шепотіли: «Ось іще одна, із сотень бідолашних матерів, які збожеволіли». Молода жінка разом із донькою щодня повільно гаснули від голоду. Спочатку смерть забрала її кровинку, а згорьована мати нічим не могла зарадити своїй єдиній донечці. Зовсім збожеволівши від горя, Галина бродила по вулицях та співала Надійці колискову. Вона часто зупинялась попід тинами й парканами та прикладала мертве дитятко до висохлих грудей, щоб нагодувати...
Потім зварила...

* * *

Уряд навмисно довів свій народ до звірячого стану, так що деякі, збожеволівши від пекучого болю, ставали канібалами й трупоїдами. Голод не тітка! Вперше подолавши огиду, деякі люди крали в трупів печінки, сподіваючись таким чином урятувати себе й своїх дітей від голодної смерті. Були й ще страшніші випадки, коли заманювали жінок або дітей та вбивали їх. У доведених до божевілля людей починалися галюцинації – вони замість дітей бачили якихось тварин. Було небезпечно купувати на базарі м’ясо, можна було купити людське... Люди перестали ходити одне до одного в гості, стали замикатися на всі замки та засуви. Треба було бути обачливим, бо всюди могла чатувати небезпека: збожеволіли від голоду, деякі переставали бути людьми.
У черговий раз люди перевірялися на людяність, але поряд із такими поодинокими випадками були й інші. Коли щодня в кожній сім’ї виявлялися милосердя й жертовна любов. Люди віддавали свої останні крихти, щоб ціною свого життя врятувати рідних, а часом і зовсім чужих людей.
У душах людей, які перенесли Голодомор, назавжди оселиться страх. Громадяни, не сподіваючись більше на захист своєї держави, будуть купувати продукти про запас, по змозі цілими мішками. На щастя, час має чудову властивість – заліковувати фізичні, психічні й душевні рани. Але, на жаль, не у всіх. У деяких людей, які пережили голод, у генах назавжди сформується комплекс приреченості, комплекс жертви, почуття безнадійності й байдужості до свого життя. Вночі їх будуть мучити жахливі сновидіння. У підсвідомості людей, які були тільки на мить від загибелі, запишуться відповідні команди, які передадуться у спадок нащадкам. Страх голодної смерті назавжди відкладеться в генах, їх діти та онуки будуть страждати надмірною вагою навіть при малому споживанні їжі, бо їхній організм буде теж запасатися на випадок голоду.
Наслідки Голодомору жахливі, ця трагедія фатально відбилася на всьому генофонді мешканців України.

Опритомніла Ліля вже в лікарні. Над нею схилився знайомий лікар Грабілін, він тримав її за руку, відстежуючи пульс. Побачивши, що Ліля відкрила очі, запитав:
– Ну що, дочко, нерви не витримують? До того ж іще й виснаження організму. Але ти все витримаєш, бо в тебе організм молодий і міцний. Правильно я кажу?
Ліля пригадала божевільну і знову впала на подушку.
– Глюкозу! Швидко! – крикнув доктор.
– Їй би хліба досхочу хоч раз наїстися... зараз це найкращі ліки, – ослаблим голосом промовив блідий чоловічок, тато однокласника Матвія. Дядько був дуже розпухлий, і йому прокололи ноги, щоб трохи зійшла вода. Лікарня була вщерть забита хворими й виснаженими голодом людьми.
Від уколу глюкози Ліля прийшла до тями і на мить розплющила очі.
– Хлібця, шматочок хлібця, – ледве чутно шепотіла Ліля і, знову, вже надовго провалилася в чорну безодню...

Від несподіваного відчуття Ліля відкрила очі й побачила, що вона все ще була в лікарні. Був ранок наступного дня, а біля неї стояла любима бабуня.
– Прокинулась, моя рибко, а я тобі хлібця принесла, – сказала Марфа і поклала перед Лілею гречану пампушечку. Сумні бабусині очі випромінювали таку доброту, що Ліля вже й забула, як вона тут опинилася.
– Хочеш, Лілечко, сходимо у Веприк та відвідаємо нашу рідню? Я давно нічого не чула про сестру та малих, – запитала Марфа. Ліля вдивлялася в рідне бабусине обличчя, а в душі піднімалася тепла хвиля. З кожним подихом вона зростала, і вже переповнила дівчину любов’ю і гострим болем: бабуня до невпізнання постаріла й зовсім висохла. Марфа легенько погладила Лілю по голові своєю сухорлявої, зморщеною ручкою. Ліля піднялася з ліжка, її худі ноги були важкими та чужими, але поступово стали слухатися. Обнявшись, вони вийшли на вулицю.
Був погожий, сонячний день і Лілині тонкі ніздрі жадібно вдихали свіже повітря. Містечко знаходилося недалеко, але вони дуже повільно наближалися до нього і прийшли тільки після обіду.
У Веприку стояла смертельна тиша...
– Бабуню, чому ніде людей не видно, сьогодні ж неділя? – здивувалася Ліля.
– Напевно, всі працюють у полі, – розгублено відповіла Марфа. Її заполонило погане передчуття, і тривожно стиснулося серце.
Нарешті дійшли до Оксаниної хати, вона знаходилася третьою від краю. На стукіт ніхто не відгукнувся і не вийшов. Марфа сама відкрила двері – й різкий сморід ударив у ніздрі. Посеред кімнати на підлозі лежала почорніла Оксана, з рота в неї текла цівка смердючої рідини, в очницях копошилися хробаки. Поруч лежав дід Андрій, вишкіривши свої чорні гнилі зуби, сива борода впиралася в брудну полотняну сорочку. Лице було обліплене великими зеленими мухами.
Ліля несамовито закричала, страшні спазми здавили груди, а тіло затремтіло. Вона, як підкошена, стала падати. Марфа підхопила онуку, вивела на вулицю і посадила на спориші під розлогою грушею.
– Лілю, ти посидь тут, а я піду до Орисі. Мабуть вона ще не знає, що тут таке горе з батьками сталося, – ледь чутно прошепотіла Марфа. Ліля лежала на прохолодній землі й поступово приходила в себе.
Підійшла Марфа, повільно опустилася поруч і втупилася в одну точку незрячими очима. Ліля торкнула бабуню за руку й запитала:
– Ну, що там?
Марфа, наче вві сні, прошепотіла:
– Моя голубко, підемо додому. Орися лежить хвора, зовсім знесилена... в них тільки трохи здохлої конини, яку дали на трудодні... Матвій на роботі в полі... вони всіх своїх діточок поховали... усіх... Сусіди теж майже всі вимерли... старі й малі... скрізь стоять хати-пустки... залишилося дуже мало. Навіть нікому по-людськи поховати моїх дорогих...
Марфа недоговорила і беззвучно заплакала. Стара жінка плакала без зітхань і сліз, тільки одним обвугленим від горя серцем. А Ліля не йняла віри, що нема більше ні Андрійка... ні Сергійка – нікого-нікого, що жодного з дев’ятьох Орисиних дітей вона ніколи більше не побачить. Вона сиділа, якась зовсім збайдужіла до цього горя, до себе, до життя – взагалі до всього...
Немов оглушило...