ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Я довго думала, як назвати статтю з присвятами тим людям, з якими час від часу перегукується моя душа... Адже наші думки й відчуття на якомусь із етапів творчого життя не просто перетнулися в часопросторі – вони злилися в одне цілісне співзвуччя. Цей дотик освітив мою душу. Тож я й вирішила зафіксувати в собі насичені барвами життя образи – щоб існували завжди і пломеніли – як зорі...
Зачеплене слово миттєво спалахнуло в моїй уяві! Справді, зорі нікуди не зникають, осяваючи Вічність, – продовжувала свої міркування. – Кожна з них має свою назву, своє місце і призначення. Свою місію. Розгортаючи цю думку, можна спробувати віднайти небесне сяйво в собі. Адже зорі, зриваючись, падають не в долоні, як прийнято думати, – а в людські серця. Одні з них освітлюють, зігрівають, а бува, й спопеляють. Інші, ледь помітно торкнувшись душі, розпадаються й безслідно зникають у часі. Деякі залишають подряпину, схожу на помах пензля чи розчерк пера – як своєрідний автограф. Є зорі, дотик яких відчуваєш у собі постійно – як дихання... Так утворюються сузір’я – в небесному просторі, у Всесвіті людини. Звичайно, в кожного з нас вони свої – залежно від думок і переконань, надій і сподівань, бажань і потреб. Я перебираю імена, висвітлені в пам’яті мого серця... Кожне з них має свою вагу, своє внутрішнє наповнення й сяйво.
Скориставшись багатовіковою традицією предків, вивіряю плин думок по світлій смузі Чумацького Шляху. Швидше відчуваю, ніж фіксую в галактиці своєї душі власне сузір’я – з міріадами зірок, окремі з яких випромінюють незбагненну енергетику! Це світло споріднених душ, наповнене довірою й любов’ю. І ще – воно сповнене глибоким змістом: адже нас об’єднує творчість, спільна ідея, походження... Ми всі одного кореня-роду, однієї землі – України, в живописній назві якої звучать поезія, музика й пісня – одночасно. Рідна мова дала кожному з нас поштовх для розуміння й відчуття одне одного, земля наділила силою тяжіння, а подальшу долю вирішив час. Нашому поколінню випала унікальна нагода переступити рубіж третього тисячоліття, відчути себе причетними до грандіозних історичних перетворень, пройнятися атмосферою зміни епох і долучитися до творчого процесу – вписуючи в історію власні штрихи. Творчість є тією сферою, яка сприяє утвердженню духовної та етнічної самобутності нації. Мистецька плеяда нашої громади ось уже протягом двох десятиліть зберігає цілісність української культури в двомовному просторі. Переважно це вже зрілі майстри, що залишили помітний слід у відродженні мови, традицій і літературно-мистецьких цінностей – тим самим збагативши багатовікову культурну спадщину свого народу. “Українські митці вже не з’являються й не гаснуть, мов самітні метеорити, – вони виступають на нашому небосхилі, як цілісні сузір’я“, – висвітлюю в інтернетній мережі підтвердження своєї думки, виявляючи в ній і свою присутність... Я знаходжу в собі необхідну тональність, вплітаю її в розмальовану різнобарвами канву власної душі. Розгортаю вишиті хрестиком долі... Пробую зафіксувати самобутній орнамент – й увіковічнити в слові відкрите мною сузір’я...

Достойні імені свого…

- 1 -

Леся Українка, запрошуючи Ольгу Кобилянську
до Гадяча, не випадково назвала Полтавщину
«найукраїннішою землею»...
Великі українці.
Welcome to Poltava

Полтавщина – це люди й імена:
Олесь Гончар, Олійник, Симоненко...
Це зустріч, як нетлінна купина –
Чурай Марусі з Ліною Костенко.

Стежки, легенди, пам’ятки, пісні –
вкарбовані в історію народу...
Це «Енеїди» письмена рясні –
що мають свою суть, свою природу.

Роздолля думки, відчуття доби,
землі, традицій, побуту, культури.
Не просто творча спадщина – скарби!
Не письмена – взірці літератури!

Це визнання і слава світова
Сковороди, Старицького, Гребінки.
Це Гоголя епоха вікова,
Олени Пчілки й Лесі Українки.

Це Драгоманов... Драгоманова.
Бо ж я про неї – гілку того роду,
який несе в життя доба нова:
що у прозрінні – нації й народу...

Про неї – в якій пам’ять поколінь,
етнічний код – як дух, коріння, мова...
І вища суть, як істина сумлінь –
в зростанні духу і мистецтві слова.

- 2 -

Онуці видатного українського громадсько-політичного діяча Михайла Драгоманова
і внучатій племінниці славетної
української поетеси Лесі Українки
Наталі Драгомановій-Бартаї

Історія роду – не просто сторінка пра-пра... –
уже продатована, звірена, здана до друку...
За власним чуттям вивіряю розкрилля пера...
Ви, пані Наталю, мою відчуваєте руку –

на аркуші долі, у розчерку серцебиття,
в обійсті землі, до якої належали зроду?..
Занурююся – в історичні потоки життя,
в яких пробива джерело славнозвісного роду...
В ідею відродження – мови, держави, себе, –
закладену в генах, – яка проростає крізь терна...
Доба заборон загляда в шибку ночі, шкребе,
виштовхує з ґрунту іще не вкорінені зерна...

Над кимось замкнувся уже заґратований світ –
так і не вдалося уникнути жорен арешту.
А вибраних доля виштовхувала в чужосвіт –
до Відня, Женеви, Софії... Вас – до Будапешта.

І Ви прийняли, як належне, дорогу свою.
По ній ідете, вивіряючи серцем події...
Признаюся чесно: буває, в собі застряю –
та Ваше натхнення мене спонукає до дії.

Нести долю предків нелегко – це ж стільки доріг!
Не просто довіра і честь, а ще й – відповідальність.
Ви є – спадкоємниця роду, його оберіг...
І це вже не просто покладена місія – даність.

І це зобов’язує, так... Ви ж бо приклад того,
як у часослів’ї живити родинне багаття
І бути достойною прізвища діда свого,
і світло зорі пронести в добрім імені батька.

Ви – дерево роду, в якім розгалужена віть
того благородства, яке визнача людську сутність.
Я цими рядками просліджую в’язку століть...
Не просто пишу – а засвідчую Вашу присутність

у часі, в добі, в повсякденні стежок і доріг...
У плині життя, що від Псла – по Дніпру – до Дунаю...
Збираю докупи всі барви, що хтось приберіг,
і, наче портрет, – на палітрі душі розгортаю.

Ось древо життя – вкоріняються люди, віки...
У паростках часу – обряди, традиції, мова.
У кроні – душа, як суцвіття. Ще дати, роки...
І дотик до пам’яті серця – духовністю слова.

Обрамлюю римами, вписую статус, звання...
І прізвище – Ваше, якому ще жити і жити...
Ви є Драгоманова – в суті... А це визнання.
Його ще потрібно було донести й заслужити.

Життя – людський шлях...
Наші прізвища – дороговказ.
А лінія долі – як нитка з клубка родоводу...
Стискаю в долонях одну з найкрилатіших фраз,
один з афоризмів, який відпускала не раз:
що
славному роду насправді нема переводу...

На ниві Вашого життя

Ярославі Хортяні

У кожного свій лан, свої стежки-дороги,
свій рід, своя земля і свій життєвий шлях;
і пісня на межі, і втомлені пороги,
і житній сонця сніп – що визрів у літах...

У кожного свої: верба, калина в лузі,
несказані слова, невзяті рубежі
І рушники доріг... І на життєвім прузі –
та стежка, що веде до власної душі...

Але стежку в життя необхідно собі протоптати,
що дається не просто, не всім... Тільки гідні мети
у підручник історії, замість чужої цитати,
впишуть власну сторінку...
То ж треба маршрут свій пройти:
не зійти, не зламатись, уміти спочатку почати,
не ховатись у сутінках стертих епохою літ,
досягати мети, завойовувати чи втрачати...
Так ведеться давно: не сьогодні придумано світ.

І не нами... Та Ви вже вписали немеркнучі дати
в історичну епоху, а з ними – і власне ім’я,
і свій досвід, як скарб... А його зберегти й передати –
вже турбота ТУКУ. Це ж бо створена Вами сім’я –

в якій – корінь і плід,
сіль життя – від Дніпра до Дунаю,
покоління, віки... Тільки б не загасити зорю,
яка шлях осяває: з далекого рідного краю –
до тиханських порогів, до пам’ятника Кобзарю,

що дійшов Будапешта, присів відпочити у сквері
та й замріявся в часі – схиливши в задумі чоло...

Покоління ідуть – в уже Вами розчинені двері –
крізь які проривається в русло життя – джерело

історичної пам’яті, мови й культури народу,
що в новітньому часі гартується пам’яттю літ...
Адже сила і міць українського древнього роду
у відродженні духу: бо нація – то моноліт...

В ту епоху, де час альманахи й літописи пише –
залишаючи в них надбання і здобутки свої.
У двомовному просторі пам’ять історії дише –
імена, назви, дати... калина, тризуб, солов’ї...

Свічка пам’яті – знаковий символ страждань України
над стежками буття височить одиноко, як перст, –
у сльозі визнання... І в самісінькім серці країни
над собою тримає шмат неба – як хрест.

Воскресає духовність світлинами душ – у молитві,
Всенародне мистецтво вростає в далекі світи...
Українська поезія тче світлі рими в Єгипті,
Прокладає талант у Європі культурні мости.

Бубнявіє думками колиска Недільної школи,
На дитячих вустах розпускається слів первоцвіт...
У барвистому танці змикаються рук видноколи
в живописний вінок – у «Веселку», що радує світ.

Ви проклали дорогу – якою іти поколінню
і дітей у майбутнє по ній за собою вести...
Це найвище з умінь – довіряючи серце сумлінню,
із коріння у дерево роду – свого – прорости...

Ніби в решеті, час усі дати й події просіє
І зерном упаде те, чому проростати в життя...
У відлунні віків – Древня Русь, твоє, Анастасіє,
невмируще коріння, в якому – сліди вороття...

Історичні місця для нащадків – невичерпні теми:
адже наше життя – плідна праця, а не привілей...

Ваша нива на ній варта... ну, щонайменше , поеми –
та я пізно дізналась про зоряний Ваш ювілей...

Українські вечорниці

Людмилі Слюзко,
господині вечорниць у Будапешті

Крізь пам’ять – бруківка і вулиця Зічі,
ще сніг, ліхтарі... Я вдивляюсь у вічі
будівлі за рогом, у шибки-зіниці:
за ними збиралися на вечорниці.
Пригадую як повз ворота для в’їзду
пірнула в прочинені двері під’їзду...

...Дівча промайнуло повз мене – мов птиця,
кивнула бабуся чиясь – для годиться:
старенька... Для неї згодилась я впору:
поволі удвох піднімалися вгору,
в’язали розмову і, слово за слово,
добрались до крапки:
– Té édesem, hová?

...Висвітлюю поглядом орієнтири:
перил траєкторії, східців пунктири,
дверей прямокутники... Сумнів ховаю,
прямую до вивіски, вдячно киваю...
Дзвоню...
Розчиняються двері гостинно...
В пісенні покоси пірнаю дитинно –
які вкорінились у творчій еліті...
Горнуся до пісні, що визріла в літі:
Зеленеє жито, зелене –
Хорошії гості у мене...
Не згледілась, як у пісенні покоси
вплітала свої вже косники і коси –
і те почуття неповторне, єдине...
Я вдячна за пісню тобі, господине,
за щиру розмову, за слово привітне...
Тепліє душа... розпускається... квітне...

Розгойдану пісню ховаю – на згадку:
до серця вона прокладе в мені кладку,
живитиме, грітиме замість одежі...
В мені проросте... Може, вийде за межі
домівки, сім’ї, регіону, країни...
Бо в ній – самобутня краса України,
духовні джерела прадавнього роду –
з яких проростає коріння народу,
святі обереги... З отих осередків
доходять до нас голоси наших предків –
полян, уличів, сіверян... берегині –
в яку було втілено образ богині...
І плач Ярославни – в якому основа
билин і легенд... І відроджена мова.
...Ті скарби пісенні по битій дорозі
нащадкам везли на чумацькому возі –
крізь біль лихоліть, заборони, в’язниці –
співці, кобзарі... На струні колісниці
чи ліри:
Путивль, Переяслав, Карпати...
Крізь гори і доли... Від хати до хати...
Везли по Дніпру, по Дунаю...
Нарешті –
і вірю й не вірю: луна в Будапешті,
прорвавши віки, непокірна, крилата –
та пісня, що стала окрасою свята!

...Співали – про силу життя і про вроду –
хіба ми, мовляв, не козацького роду?!
Зітхали – про терна квітучі, про волю,
врятовану ліру, збережену долю...
І ткали мереживо – з шовку розмови –
на чистій канві української мови...
Черпали з наповненої вже криниці:
Великдень, Різдво, чергові вечорниці...
Колядки, народні обряди, щедрівки...
Все разом – відтворений образ домівки,
яку привезли в ці краї по краплині
дівчата, жінки, матері... Берегині...
Багата фольклором народна скарбниця –
в ній мова, традиції... Жито-пшениця...
...Чи чуєш: Зеленеє жито, зелене...
Це значить зійшло... Проростає...

...О нене!
Тримаю в руках уже зріле колосся -
в якому посріблене пасмо волосся.
...Хвилюється літо – пора жнивувати!
Та хочеться так, як тоді, заспівати:
про жито, яке ще росте – бо зелене,
про світло надії – у тебе і в мене...
Про наші невтомні й рясні – дев’яності...
Володарко літ,
запроси мене в гості!

Доле моя, пісне моя...

Анні Ляхович

У вінку моїх літ, як у пісні:
берег Тиси, дитинства поріг
і Карпати – зелені, первісні,
і підкова на щастя – з доріг...
На чеканні настояна доля,
ніби келих терпкого вина.
...На межі не чужого вже поля
зупинюся і вип’ю до дна!

За кохання і вроду,
за пісні мого роду...
За вінчання смереки,
і за хліб – від лелеки,
за сорочку святкову,
за нев’янучу мову,
за життя, що на прузі...
І за вас, любі друзі!

Журавлі в моїй осені тужать –
сняться їм срібнокосі верхи...
А магнолія з міста над Ужем
на зорі відпускає гріхи.
Зріє нота вечірньої ватри,
у перлині сльози – Синь і Вир.
Моя доля, вростаючи в Матри,
присягається Всесвіту гір.

Щиро дякує Богу
за пісенну дорогу,
за прекрасне і вічне,
сьогоденне й одвічне.
за розправлені крила
і небесні вітрила...
За душі щедру ліру,
за молитву і віру.

Я ще в осені (рано до звіту!),
та вже вкотре – від «а» і до «я» –
манівцями блукає по світу
моя пісня... чи доля моя.
Із провінції – знов у столицю
чи в Карпати... Але звідтіля
я давно відпустила синицю –
бо ловлю, ще ловлю журавля...

Над осіннім розмаєм,
за Дніпром і Дунаєм,
на межі небокраю –
я лечу, я літаю...
Світ заходиться клином,
а я лину, все лину –
і пісні-самоцвіти
розсипаю по світу...

А в е М а р і я

До творчого портрета подружжя-дуету
Олександр Щур – Жужанна Макаус

...Кинуте в землю зерно проростає,
вітер зелену канву розгортає...
плаче сповите життям немовля,
крутиться людства колиска – Земля...
всипане нотами, небо зоріє...

А в е, М а р і є...

Літо намисто дарує калині...
сон вишиває сорочку дитині,
хустка барвиста торкається пліч,
звуки акордами падають в ніч...
Гама життя колоситься і зріє...

А в е, М а р і є...

Бабине літо снує літні струни,
вузлики в’яже, і ноти – як руни...
Музику тчуть віртуози-майстри,
послані небом, як світло згори –
так, як дует, що від Бога, – уміє...

А в е, М а р і є...

Вічності нота відлунює в часі...
Сяють у ній дві душі на Парнасі...
Обрії доль, горизонту струна,
класика образу... Він і вона...
Звуками нот полотно майоріє...

А в е, М а р і є...

Ось вони – душ і сердець перегуки,
спалах емоцій, божественні звуки...
Фортепіано, кларнет і сурма,
щем саксофона, що наскрізь пройма...
І... висота – в якій серце німіє...

А в е, М а р і є...

Творча палітра – безмежна й бездонна:
в музиці Шуберта – Мати, Мадонна...
Лик Богородиці, що – як зоря...
Шлях від душі – до її вівтаря...
Сяйво молитви – що зцілює, гріє...

А в е, М а р і є...

В ноті причастя – відроджена віра.
Він – її соло, вона – його ліра.
В кожного є свої тон і півтон,
світло таланту, душі камертон.
Є джерело, що в літах не міліє...

А в е, М а р іє...

Музика, суджена їм небесами,
в серці воздасться всіма голосами –
висвітлить душ пресвяті образи,
скресне в молитві руки і сльози...
Месою в Храмі Господнім прозріє...

А в е, М а р і є...

Так, це про них – у гармонії жити...
Є чим пишатися, чим дорожити,
є що цінити (судити не нам) –
щоб передати онукам, синам
зоряну ноту, що в осені зріє...

Не помилившись у власнім чутті,
спільну тональність обрати в житті
і пронести в іпостасі земній
ноту духовності, сутність – що в ній...
аж до небес –
ту, що в серці зоріє...

А в е, М а р і є...
А в е, М а р і є!

Єві Ґрігаші

Так, осінь ще затримувала Вас...
Я чула, зупинившись на порозі,
ще за дверима – ткав акорди час,
і доля дарувала мені шанс
пізнати Вас –
в поезії, у прозі...

Я слухала... Вслухаючись у дні,
в літа, у рими... Впізнавала почерк.
Осіння драма... Танець на вогні...
І біль рядків на втомленій струні,
що дотліває...
Знак питання... Прочерк...

І... крапка. Таємницею ночей
крізь пам’ять. Уподовж людської долі.
Відплаче свічка і в печать стече
сльозою втрати... До моїх очей
Торкнеться вічність –
грудочкою солі...

І пропече, знайшовши опертя.
Адже глибини пошуків не стерті:
посіяні в поезії буття,
таланти проростають за життя,
а зріють, плодоносять –
у безсмерті...

Пробачте, Єво, за мої рядки,
Які застряли десь на півдорозі.
Ми так подаленіли... на віки.
Але ж були на відстані руки!
Та Ви...
Чи зрозуміли б мене – в прозі?

Услід кричу. Прорвавши почуття,
що зібгані в заклеєнім конверті.
Куди?.. Кому?..
Дорога в забуття...
Мить – одиниця виміру буття,
чи – вічність?..
Я боюсь життя...
І суть шукаю в таємниці смерті...

(Продовження - у наступному номері.)

Валентина Зінченко-Параска