АРХІВ
ГРОМАДИ

№4(124)
жовтень - грудень
2013 року

Олександр Крамаренко:
                        «Правда про Голодомор  лише одна»

Відомий публіцист, автор сценарію та режисер фільму «Закляття безпам’ятства. Голодомор 1932-1933 років на Луганщині» О.Крамаренко розповів про роботу над своїм фільмом

– Пане Олександре, як з’явилася ідея зняти фільм про Голодомор?
– На цю справу мене надихнула моя дружина Ірина Магрицька, відома в Україні дослідниця Голодомору. На основі її фактажу я написав сценарій, перечитавши перед тим багато науково-публіцистичної літератури про цей геноцид та його наслідки. Ми підключили до праці оператора державної обласної телерадіокомпанії Олексія Мовсесяна, а також професійного монтажера. Режисуру фільму робив я сам. Ірина взяла на себе обов’язки продюсера, починаючи з забезпечення кошторису фільму, прокату картини тощо. Нашу кінороботу в Луганській облдержадміністрації 2007 року піддали жорсткій, я б сказав, посткомуністичній цензурі. Дійшло до того, що члени державної комісії навіть ставили під сумнів мій професійний статус, жанрову приналежність нашого фільму, наполягаючи на тому, що не варто показувати деякі його правдиві фрагменти. Нам сказали, що не можна ображати комуністів, Росію, давати під критичним кутом зору місцеву пресу, яка заперечує Голодомор... Вони створили свій паралельний препарований фільм, але його доля, звісно, не склалася.
– Якою була реакція героїв вашого фільму, коли ви їх опитували ?
– Люди по-різному ставилися до наших запитань про голод 1933-го року: деякі відмовляються говорити через тиск задавненого в них совєтського страху. Інші діляться, як на сповіді, у них немов внутрішній вулкан прокидається, і сила цього внутрішнього емоційного виверження дуже і дуже велика. Вони нам дякують, кажучи, що в них усе життя ніби сиділа всередині стиснута пружина якась, і раптом вона випросталася! Плакало багато людей у перебігу зйомок і на показах фільму, адже людські спогади – жорстока річ. Звичайно, і нам було нелегко знімати свідчення, бо йдеться не про акторів; це ж живі люди, біля них стояли їхні діти, сусіди, для яких почуте теж виявилося страшним одкровенням. Одна бабуся в кадрі зізналася, що рідний брат розказав їй, як її дитиною рідні батьки хотіли зарізати і ... з’їсти та врятувати таким чином старших дітей у сім’ї. Довідатися про таке людині на дев’ятому десятку літ, погодьтеся, дуже неприємно. Її брат це лише перед своєю смертю сказав сестрі. Отак наші люди тяжко виходять із того геноцидного стану...
– Яку частину відзнятого матеріалу Вам вдалося змонтувати у студії?
– Звичайно, якби все зафільмоване на операторську камеру показати, то картина йшла б годин із п’ять. А наш фільм за часом вийшов на одну годину дванадцять хвилин. Ми накреслили певну сюжетну лінію, і під неї добирали яскраві епізоди, де в героїв є більш-менш чітка дикція. Ви ж розумієте, що літні люди розмовляють уже не так чітко і виразно, як молоді, голос у них уже тремтить, збивається... Тому ми відбирали матеріал вельми ретельно, пустивши в кадр лише п’яту частину від знятого відеоряду.
– Особисто у Вас які почуття виникали під час роботи над фільмом?
– З усіх людських смертей голодна є найстрашнішою, бо триває найдовше, по-перше; а по-друге, вона вбиває людину не тільки фізично, а й морально. Дехто з пересічних людей деградує остаточно і може з’їсти свою рідну дитину. Але мене вразив зовсім інший епізод. Один хлопчик перед своєю голодною смертю обклався з усіх боків книгами, і його останні слова були такі: «Як мало я пожив, як мало прочитав і знаю...». Вочевидь помирав майбутній геній – такий, як Сікорський чи Вернадський. Геній і живе не так, як інші люди, і помирає інакше. Цей дар геніальності дуже зрідка дається людині Богом, саме тому Голодомор-геноцид – це злочин не тільки проти українців, а й проти всього людства. Ми згадуємо у своїй книзі про Голодомор Григорія Бевза – інтелігентну людину, яка пережила геноцид в українському селі. Він мав моральну силу подивитись на себе збоку під час тієї комуністичної екзекуції: у нього відмирало від довготривалого голоду почуття християнської віри, слабшала любов до близьких, зникав патріотизм. Він усе це пережив і відчув, але не мав жодного потягу після Голодомору до відновлення втраченого, та завдяки своєму інтелектові Бевз повернув собі все, що втратив у 1933-му. Пересічним же селянам то було не під силу. І їхні діти та онуки, звісно, теж уже не мають утрачених їхніми батьками та дідами чеснот. Саме тому в нас на Луганщині пам’ять про Голодомор серед людей відсутня майже повністю, хоча практично в кожній родині там були померлі від голоду близькі родичі. Це приблизно таке ставлення, як і в лідера українських комуністів Петра Симоненка, який заявив на телекамери, що в нього померли у 1933-му від голоду дві тітки в дитячому віці, але тим не менше він не вважає Голодомор геноцидом українців, мовляв, це всього-на-всього загальносоюзна трагедія, і не більше.
– Можливо, тому Ваш фільм і не вдається пустити в широкий прокат в Україні?
– Не знаю, але беруть його здебільшого регіональні студії – ідеться про три телекомпанії в Галичині, одну в Харкові та дві в Луганську. Центральні телеканали не беруть його, побоюючись проблем через реакцію з боку Росії та уникаючи сварок із комуністами, які сьогодні, як відомо є сателітами режиму Януковича. Бо в нашому фільмі майже з математичною логікою доводиться, що Голодомор – це злочин комуністичного режиму, який був скоєний виключно проти українського селянства. Бо ми ж показали селян, які до 1933-го року не хотіли вступати в колгоспи, тому до них і застосували штучний Голодомор з метою їхнього «перевиховання». А зараз, коли збирали свідчення про цю трагедію, відчували в людей похилого віку тугу за колгоспами (це показано у фільмі). Взагалі, в постгеноцидній Україні спостерігається такий парадокс: селянам роздали земельні паї, а люди не працюють на своїх полях, а радше віддають їх в оренду за безцінь сучасним українським скоробагатькам. Тому і проблеми сьогодні на селі в нас такі великі. Хоча поодинокі фермери трапляються – по одному-два на село, і все. Нині ці люди становлять рідкісні винятки з загальної маси селянства. До Голодомору члени багатодітних українських сільських родин уставали вдосвіта, чоловіки йшли в поле і перли плуга всі, хто міг. Землі було в селян приблизно так само, як і сьогодні, але за рахунок тієї багатодітності її встигали обробляти і без великої механізації. Звичайно, якби не було Голодомору, зараз українські лани обробляла б сучасна сільськогосподарська техніка, і поля б не заростали бур’янами. Я знаю, що на Луганщині деякі поодинокі люди хочуть повернути свою землю, щоб працювати на ній самостійно. Коли ці люди йдуть до так званих земельних баронів на кшталт Лозинського, які тримають у своїх руках до 95 відсотків української землі, забирати свої паї, ті їм кажуть: нема проблем, шановний, тільки добирайся до свого поля на вертольоті, бо я тобі не дам протоптати до нього стежки-межі.
– Політико-економічна стагнація в Україні, на Вашу думку, має ознаки суб’єктивні чи об’єктивні?
– Головна причина тут полягає в тому, що внаслідок Голодомору за роки радянської влади українському селянству геть чисто змінили ментальність. Із хліборобів-хазяїв їх перетворили на колгоспних рабів. Більшовицький Кремль своєї мети таким чином успішно досяг. Річ у тому, що в Україні землю роздали селянам років із п’ятнадцять тому. У поляків такі ж наділи в середньому, як і в наших селян, – до 7 гектарів. Але в Україні значно кращі ґрунти, та й самої землі більше, однак годує зараз Європу все-таки Польща, а не Україна. Зараз нам треба мати розуміння того, що Голодомор – не щось таке, що сталось давно, і нам слід про нього лише пам’ятати, запалювати свічки і служити панахиди, хоча й це треба робити. Голодомор насправді – явище, яке не дає нам розвиватися сьогодні, і тому нам треба боротися з його наслідками і рецидивами, адже правда завжди одна – у нас і національна еліта внаслідок того геноциду дуже неякісна, постголодоморна, і населення вражене цим вірусом, і дика українська корупція росте звідти, і в неї значно глибше коріння, ніж в інших країнах. Бо там корупція – це незаконне збагачення, з одного боку, і протиправне вирішення питань – із боку іншого. В Україні ці ознаки також присутні, але в основі психологічної суті української корупції лежить непереборний страх очікування голодної смерті і недопущення її засобом хабара. Виживали ж люди та родини в Голодомор поодинці – і дітей сусідських їли, і кумів, сусідів здавали комнезамівцям, показуючи їм схованки з зерном і продуктами. І коли мор минувся, ця психологічна модель існування вовків-одинаків на селі залишилася, ставлення до сусідів як до чужих чи ворогів залишилося, тобто вони були ніби матеріалом для досягнення своїх особистих благ, і в такому дусі виховувалися діти, які з молоком матері всотали, що хай сусіді за законом не дістанеться нічого, а я, мовляв, дам хабара, кому слід, і це буде краще для мене і моєї родини. Тому в Україні така майже стовідсоткова корупція.
– А як луганське духовенство ставиться до теми Голодомору?
– Священика Московського патріархату ми бачили тільки одного разу на вшануванні жертв Голодомору 2008 року (75-ті роковини), який узяв участь разом із отцями інших конфесій в екуменічній панахиді. Але більше він не приходив. Є, щоправда, один київський архієрей Забуга, який сказав, що Голодомор був спробою знищити українську націю та її культуру. Але це не позиція Московського патріархату – просто в людини є совість. У постгеноцидному суспільстві до влади приходять бандюковичі, тому що на виборах більшість людей думає не про майбутнє України, а лише про свою особисту користь під час передвиборчої кампанії. Єдине, що може виправити цей стан – зміна свідомості в людей, але це можливо зробити не разовими громадськими чи політичними акціями. До людської підсвідомості може достукатися тільки високохудожнє мистецтво. Треба створювати гарні фільми, але як це при чинній владі зробити, коли Янукович на весь світ заявляє, що в Україні не було геноциду? Треба було б по центральних телеканалах пустити високохудожній серіал про Голодомор за участю видатних популярних акторів України, Польщі, Росії та навіть Голівуду. Бо Мел Гібсон, судячи з його висловлювань про Голодомор, міг би знятися в тій стрічці за чисто умовний гонорар і зробити режисуру цього фільму. Девід Духовни, як він стверджує, теж має українське коріння, Леонардо ді Капріо також заявляв про це. Треба шукати здібних продюсерів за допомогою лідерів української діаспори. Потрібно переконувати їх, об’єднувати і створити той високохудожній телесеріал, щоб показати життя кількох поколінь українців – селян, яких розкуркулювали в роки голодоморів, комсомольських активістів, ідеологів Голодомору кремлівських та харківських, енкаведистів. Тоді всім стане очевидно, звідки взялася оця велика брехня про нашу національну трагедію. Коли люди побачать своїх улюблених акторів, яким вірять, це обов’язково зачепить глядача. Зараз адекватне ставлення до Голодомору існує тільки на Західній Україні, де його не було. Чому? Бо там збережена консолідована частина української нації, але, на жаль, більша частина України тисне на меншу і змушує її жити за своїми законами. А от коли народ України солідаризується, тоді саме й почнуться цікаві незворотні процеси в нашому суспільстві. Я в цьому впевнений.

Розпитував Василь Плоскіна