Цього року колись найбільша за територією наша Митрополія - Київська - святкує 1020-ліття з часу свого офіційного хрещення. Це свято не тільки Києва, але й Вселенської Константинопольської Патріархії. Довгою і досить складною та неоднозначною з історичного погляду є історія українського Християнства, нерідко все йшло не так, як хотіли Константинополь та Київ. Були моменти непорозуміння, але ніколи за всю понад тисячолітню історію наша духовна дочка - Київська митрополія - не зрікалась свого зв'язку зі своєю Матір'ю - Константинопольською Патріархією.
А сьогодні є нагода озирнутись у минуле, з висоти віків подивитись на історію наших стосунків і зробити з них висновки для майбутнього життя у Вселенській Християнській спільноті.
Церковний переказ подає, що після Зіслання Святого Духа на Апостолів Святому Апостолові Андрієві Первозванному за жеребом випало нести світло Христової віри у північні землі. Одним з міст на його шляху був Візантій - майбутній Константинополь, де учень нашого Спасителя проповідував і заснував єпископську кафедру, ставши її першим Архиєреєм. Напевно, утвердивши народ у вірі і залишивши свого наступника, Апостол Андрій вирушив у дорогу на північ. На південному березі Руського (Чорного) моря була Синопа, у якій, за літописом «Повість временних [минулих] літ» він знову затримався на довше: «Побіля нього ж учив Святий Апостол Андрій, брат Петрів». Із Синопи морем шлях проліг до Корсуня (Херсонеса) у Криму, де Апостол довідався, що близько лежить Дніпрове гирло. Вверх по Дніпру першопокликаний учень Христа вирушив у дорогу «до Риму». І тут ми маємо цікавий момент, над яким особливо не задумуються історики: навіщо робити таке велике коло, йти у невідомі краї, щоби дістатись до Риму з північного боку? Світло на поставлене питання проливають грецькі і візантійські джерела: землі у Північному Причорномор'ї - аж до Балтійського моря, тобто терени сучасної України і Білорусі, населяли відомі грекам народи, що в різні історичні періоди виступали під різними назвами, але в очах греків і візантійців були одним і тим самим народом: кіммерійці, таври, скіфи (скити), сармати, венеди, анти, склавини, гуни, слов'яни. За основу такого підходу вони брали мову цих народів, яка для названих народів була одна і та сама. Найновіші дослідження прадавньої історії України підтверджують правдивість таких поглядів. Згадані народи для античних греків були радше «ксеной» (чужинці), аніж «барбарой» (варвари в сучасному розумінні), зі своєю культурою, звичаями і віруваннями, відомими еллінам. Обломки, фрагменти давньослов'янських вірувань дають нам підставу допустити, що у них є багато подібного до християнського вчення. І, напевно, тому Апостол Андрій «рушив по Дніпру вгору, і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі», де тепер столиця України Київ. Історичні джерела свідчать, що у той час там вже було відоме грекам, вірменам і персам місто. Поблагословивши гори, Апостол Андрій провістив, що на цих горах засяє «благодать Божа, і буде місто велике, і церков багато воздвигне Бог» та поставив хреста.

Зупинились ми так докладно на розповіді про Святого Апостола Андрія і його приході на землі сучасної України ще й тому, що Київ, як і Єрусалим, Константинополь і Рим - найважливіші духовні центри світового Християнства - стоїть на семи горбах, і це єднає Київ з давніми апостольськими столицями.
Про поширення у свідомості давніх українців-русів імені (хоч прямо і не названо) Святого Апостола Андрія як одного з перших місіонерів свідчить лист візантійського імператора Михайла Дуки до сина київського князя Ярослава Мудрого Всеволода Ярославовича (близько 1073/74 року): «Духовні книги та достовірні історії вчать мене, що наші обидві держави мають одне джерело та корінь і що одне і те саме слово спасіння поширене в обох (державах), одні і ті ж самовидці божественного таїнства і його вістуни проголосили у них слово Євангелія».
Відомий український історик Михайло Брайчевський вважав, що «перебування апостола Андрія в Криму (в Керчі та Херсонесі) цілком правдоподібне». Вчений зробив висновок: «Незалежно від часу введення цього [про Апостола Андрія] переказу до київського літописання маємо розглядати його як <...> документ епохи, набагато давнішої за часи Нестора і Сильвестра».
Найранніша згадка про поширення Християнства на українських землях належить Тертулліянові. Згодом про прийняття Християнства скіфами повідомляють Святі Афанасій Олександрійський, Іван Золотоустий та Євсевій Єронім Блаженний. Про те, що Християнство було прийнято «давно» пишуть в «Церковній історії» Гермій Созомен і Євсевій Кесарійський в «Короткій хронографії».
В історії залишилось ім'я князя слов'янської держави антів (територія Південної України) Божа, якого разом із синами і сімдесятьма воєводами, як християн, розп'яли ґоти на хрестах.
Візантійські джерела повідомляють, що полянський князь Кий (в оригіналі Кувер) в юнацькі роки виховувався при дворі імператора Юстиніяна І, у Константинополі прийняв Християнство, тут же здобув освіту. «Мав велику честь від царя», одержав бенефіцій у Нижньому Подунав'ї, де заснував «градок Києвець», але через спротив місцевих племен не зміг там закріпитися. Тому Кий повертається додому, де «заклав» (напевно, розбудував або переніс з іншого міста) свою столицю Київ. За іншими свідченнями візантійців, Кий був сучасником імператора Іраклія. Як докладно пише його сучасник Іоан з Нікіу, силою Святого і Животворного Хрещення, ним прийнятого, він перемагав усіх варварів і язичників». Про дружні зв'язки давньоукраїнського князя з візантійським імператорським двором свідчить і «Повість временних літ», хоч і мовчить про прийняття Києм Християнства. Тому свідчення візантійських джерел є важливими для нас: у той час слов'яни воювали з імперією, і добре слово про полянського князя було б неможливим, якщо він був би язичником.

Друга половина VII-VIII століття, коли на імператорському престолі сиділи імператори-іконоборці, були важкими для Східної Церкви. Північно-Східний Крим став місцем заслання або схованки для шанувальників ікон. Із Криму завдяки місіонерській діяльності таких постатей, як Стефан Сурозький Ісповідник та інші, поширювалось Християнство у його православній формі серед навколишніх язичників. Збережений давньоруський переклад поширеної редакції «Житія Стефана Сурозького» (грецький оригінал втрачено) свідчить про хрещення князя Бравлина наприкінці VIII - на початку IX ст. Найцікавіше те, що правдивість свідчень «Житія» про несподівану хворобу і чудесне зцілення новгородського князя Бравлина довели саме радянські вчені, як і те, що на час описаних подій було кілька міст, що називались «Новгород», але Великого Новгорода над Волховом (на території Росії) ще не було.
Такою стисло була картина початкового періоду християнізації українських земель. І знову звернемось до проф. М. Брайчевського: «Поширення християнства у Східній Слов'янщині на рубежу VIII-IX ст. набувало значення найгострішої та найактуальнішої проблеми. Нова віра упевнено і активно торувала собі шлях, здобувши в Русі солідну підтримку. На порядку денному стояла офіційна християнізація Русі».
У середині - другій половині IX ст. на київському престолі, напевно, як співправителі, сиділи князі Аскольд і Дир, про яких є думка, що вони були останніми нащадками князя Кия. Саме князь Аскольд запровадив на Русі Християнство як офіційну релігію. Про це хрещення (за 128 р. до Володимирового хрещення!) маємо свідчення у візантійських, арабських і західноєвропейських джерелах. Про хрещення українців-русів пишуть Патріархи Фотій та Ігнатій, імператор Константин Порфироґенет. Тогочасні документи засвідчують бурхливу діяльність князя Аскольда, часто підкріплювану силою зброї. Багато разів Русь воювала з Візантійською імперією. Під час правління імператора Михайла III у 860 р. Аскольд несподівано напав на Константинополь і здобув перемогу. Наступні походи на Візантію відбувалися у 863, 866 та 874 роках. Ці походи засвідчили, що Київська Русь стала поважним суперником Візантійської імперії і зайняла значну позицію у тогочасній Ойкумені. А в релігійному житті для християнської держави це був період гострого протистояння із Західною Церквою та взаємної активної місіонерської діяльності. До нас дійшли окружне послання (енцикліка) і дві проповіді Патріарха Фотія, у яких виразно стверджено процес хрещення України-Русі саме цим Патріархом. Звертаючись своєю енциклікою до Східних Церков, Патріарх Фотій писав: «Не тільки болгари навернулися до Християнства, а й той народ, про якого багато і часто говориться, і який перевершує інших брутальністю і звірством, тобто так звані руси. Підкоривши сусідні народи і через те надто запишавшися, вони підняли руку на Ромейську імперію. Але тепер вони перемінили еллінську й безбожну віру, якої раніше дотримувалися, на чисте християнське вчення, увійшовши до числа відданих нам друзів, хоча коротко перед тим грабували нас і виявляли нестриману зухвалість. І в них запалала така жадоба віри і ревність, що вони прийняли пастиря і з великою ретельністю виконують християнські обряди». Отже, Русь не тільки офіційно прийняла Християнство з Константинополя, але також прийняла церковну ієрархію - Митрополита (у Константина Порфирогенета - Архієпископа) Михайла (за іншими джерелами - Леона) та єпископів. Ми не знаємо достеменно, бо свідки мовчать, як відбувався процес християнізації Русі-України, тобто чи було Хрещення насильним, чи спокійним, але достеменно відомо, що певна язичницька опозиція існувала. Напевно, язичники покликали зі Славії (північних земель) Олега, який підступно вбив київських князів Аскольда і Дира та захопив княжий стіл. 882 року на зміну Києвій династії прийшла династія Рюриковичів і почався період язичницької реакції. Забігаючи вперед, скажемо, що навіть в ХІ-ХІІ ст. у Візантії визнавали, що Київська Русь хрестилась саме у третій чверті IX століття.

Та повернемось до часів князя Аскольда, імператора Михайла і Патріарха Фотія і звернемось до «Паннонської легенди» - поширеної редакції «Житія святого Кирила». Як відомо, імператор Михайло III 861 року відрядив у так звану «хозарську місію» Костянтина Філософа. Найоптимальніше для місіонера було б плисти безпосередньо до Меотиди (Азовського моря), але майбутній Учитель слов'ян чомусь їде до Корсуня (Херсонеса) у Криму, де знаходить монаха-русича, у якого «обріте» (знайшов? придбав?) релігійні книги, «руськими письменами писані». А потім, 863 року, була моравська місія, для якої святі брати Кирило (Костянтин) і Мефодій переклали слов'янською мовою Новий Заповіт і богослужбові книги. Навіть при сучасному розвитку можливостей перекладу і наявності величезної кількості граматик і словників праця перекладача є подвижництвом. А що тоді говорити про час, коли цього всього ще не було, коли треба було виробити власну слов'янську термінологію для передання специфічних понять, подібних до слова «рай» (до речі, у західноєвропейських мовах для цього поняття вживається запозичене слово, а не власне). Отже, напевно, Костянтин Філософ придбав потрібні книги, дещо їх відредагував, але ще довгий час після нього у римських джерелах їх називають «руськими», а не загально «слов'янськими». І ще одне: логічно з Криму було б їхати на Русь для місійного служіння, оскільки в той час Київ був важливіший з політичного боку, ніж Моравія і Паннонія. Та Русь на той час вже була християнською державою, отже, нема жодного смислу нести Християнство християнам.
Після язичницької реакції у Києві утверджується династія Рюриковичів, яка ставиться вороже до християн. Але сама Християнська Церква не пропала. Під час укладення договорів між Києвом і Константинополем за князя Ігоря ми бачимо русичів-християн, які присягають на Євангелії, у час княгині Ольги на Подолі - одній з частин Києва - діє соборна церква Святого Пророка Іллі. Та й сама княгиня Ольга і її син Уліб є християнами.
Новий період у розвитку християнського життя Київської Русі настав за онука княгині Ольги Володимира. 988 чи 989 року Великий князь Київський Володимир Святославович приймає віру своєї бабки і відновлює офіційний статус Християнства як державної релігії. Тільки «Повість временних літ» оповідає про хрещення князя Володимира, його сім'ї та киян. Оголошуючи про майбутній акт хрещення підданих, володар говорить, що хто не охреститься, той не буде його приятелем. З чужинців про хрещення князя Володимира говорить тільки німець Титмар Мерзебурґзький, але й він виразно говорить про особисте хрещення руського володаря. Після відновлення Християнства у Києві були охрещені «вогнем і мечем» Новгород (990 р.), Ростовська (991 р.) та Суздальська (992 р.) землі. Прикметно, що про схрещення тих земель, на яких проживають сучасні українці і білоруси, ніде нема згадки. Отже, на них збереглось Аскольдове хрещення.

Спочатку київськими митрополитами були греки, але вже дуже скоро великі князі Київські за прикладом Константинополя роблять спроби поставити митрополитів з числа русичів. Єпископи українських земель таку практику підтримували, зате північні єпископи, у першу чергу новгородські, чинили спротив, але не так з церковно-канонічних мотивів, як амбіцій своїх місцевих князів та власних.
Україна попадає під владу Великого князівства Литовського, а далі - Польського королівства. Але зв'язків з Константинополем не втрачає. Навіть у несприятливих політичних і релігійних умовах розвивається церковне і культурне життя. Засновуються церковні братства, найважливіші з яких (наприклад Львівське Успенське) з благословення Патріарха Константинопольського дістають ставропігію. Братства через школи поширюють серед народу освіту, стараються про церковні реліквії. Документи з тих часів можна ще й сьогодні знайти у українських храмах, як наприклад, писану на пергаменті грецькою мовою з власноручним підписом і висячою печаткою грамоту Константинопольського Патріарха, що підтверджує правдивість частини мощів Святого Івана Хрестителя, подарованих православному храмові Святого Івана у Бережанах на Тернопільщині (зараз реліквія знаходиться у Свято-Троїцькому храмі).
Російський першодрукар Іван Федоров тікає з Москви в Україну і тут «друкарство занедбале відновив», видавши 1581 року в Острозі за грецькими і слов'янськими книгами перший повний текст Святого Письма - славнозвісну Острозьку Біблію, що стала канонічним зразком для наступних видань слов'янської Біблії.
За грецькими оригінальними текстами видає Служебник Львівський Єпископ Гедеон Балабан, а після нього богослужбові книги випускає Київський Митрополит Петро Могила. Його Требник був прийнятий Вселенським Православ'ям як зразок Требника, а «Визнання віри» стало символічною книгою Православної Церкви.
Завершуючи огляд церковних взаємин між киріакальною Вселенською Патріархією та її дочкою Київською Церквою, ще раз нагадаємо, що за всю понад тисячолітню історію Української Церкви Київ завжди виявляв належний послух Патріаршому престолові, прислухався до його думки, не чинив нічого, що пошкодило б Вселенській православній спільноті. Навіть у нинішній непростий час, коли Українське Православ'я розділене на три гілки, Церкви, що відроджують і зберігають українську традицію, не виявляють нерозумної нетерпимості і агресивності щодо своїх єдиновірних братів. Терпіння і віра будуть у свій час винагороджені, і в Україні буде єдина Помісна Церква, до якої прагнуть дійсні християни і патріоти своєї землі.

Офіційний сайт Президента України