А потім молода пані інженерова мені й каже: “Тяжко мені з оцим рижим німцем жити, Івасику. Нелюбий він мені вщент, остогидлий…” “Чому ж тоді заміж за нього пішли?” – запитав у неї я. “Бо доля не лишала мені іншого вибору, і він, шельма, це добре знав”, - зітхнула вона, подивившись на мене очима, повними слізної туги. А затим зрекла: “Або в російській смуті ні за цапову душу пропадати, або вийти заміж за багатого іноземця. Я вже і не знаю, що може бути гірше для жінки у моєму становищі… Тепер ти мене розумієш, касатику?.. Давай пом’янемо мою нещасну батьківщину і замордованих родичів, голубчику. Випий і ти зі мною трохи гіркої”. Вона посилувала ( тут запропонувала, - прим. Авт.) мене справжнісінькою руською водкою. Але я заганьбився нагло попивати у цієї благородної жінки.
І ти відмовився? – мало не гуртом заревіли в три дужі горлянки друзі Івана Кривулі. Вони вичікувально дивились на нього очима, в яких уже добряче палахкотів хміль.
Ні, випив, бо мені стало шкода цієї красуні з руських дворян.
І що було далі? – нетерпляче поцікавився Дмитро Гірка, жадібний до різних чуток.
А нічого, - незворушно відвічав халамидник Кривуля. – Пані відпустили мене додому, бо на той час я вже впорався з роботою, яку загадав мені господар.
Товариство з легінів-однолітків розчаровано перезирнулося між собою. Виняток становив тільки Юрко Гранек, найстарший з-поміж усіх чотирьох. Він пильно подивився на привабливого Івана:
А от я чув від людей, що ти затримуєшся в сих панів подовгу.
Від кого чув? – раптом спалахнув Кривуля, недобре подивившись на Юрка.
Остудись, опришку! – загули хлопці на всю корчму так, що навіть приглушили своїми збудженими голосами гру троїстих музик, які, щоправда, чомусь були сьогодні не в ударі. – Про це гомонить зараз мало не вся округа.
Нічого вона толком не знає! – рішуче відрубав друзям Іван. – А ви, як ті старі баби, хапаєтесь за всяку плітку. Цього я від вас не чекав…
Як хочеш знати, то я перший дам у зуби обмовнику, - забасив ображений Гранек. – Але коли це правда, аж ти волочишся за жонов інженера Гемпла, який дав нам роботу на новому заводі, то се дуже прикро.
Компанія молодих парубків напідпитку загомоніла за столом ще дужче. Вони б не побоялися зараз і самого чорта, ці вчорашні браві солдати, які повернулися недавно з германської війни, тому кожен намагався якнайгучніше крикнути один перед одним свою оцінку почутому так, ніби це стосувалося тільки його самого. Ніхто не збирався делікатнічати в цьому питанні. Що ж до походеньок Кривулі, то тут думки цімборів розділилися. Один давав Іванові правду, а двоє обурювалися його холостяцькими пригодами.
Чути нічого не хочу! Це не ваше діло! Я і рідного няня ( йдеться про батька, - прим. Авт.) в цьому ділі не послухаю, а мамка мене і так зрозуміють, - зовсім нелюбовно заперечував Іван Гранеку й Гірці. – Хто дав вам право судити інших? Хто ви такі, що я маю перед вами сповідатися? Я ще подумаю, чи говорити про сі справи моєму духовнику отцю Грабарю з Неліпина, бо й він мені, либонь, у цьому ділі не порадник, хоча й знаю, що чоловік він розумний, закінчував семинарію в Мукачеві. Але керуватися розумом в сердечних справах, - це останнє діло, хлопці! – волав до їхнього милосердя Кривуля.
Вижу, ти докус ( зовсім, геть-чисто, - прим. Авт.) заплутався і злий через те на всіх, - з розумінням мовив незмінний порадник холостяцької компанії у практичних справах Юрко Гранек. – Знай, Іванку, що б не трапилося, ми все одно будемо на твоєму боці, бо ти наш вірний цімбор. Може, твій любовний тлум минеться сам по собі, еге ж, хлопці? – весело підморгнув він товариству. – Як то в тій співанці давній є? Ага: “Пий, пайташ ( тут друже, товаришу, - пер. з угор.), паленочку, люблю єдну фраєрочку (подружку, - прим. Авт.)…”
Нащо ви так на сміх говорите? – з образою, що бриніла в голосі, запитав чорнявий Кривуля. – Ця молода росіянка з орловських дворян всього-навсього нещасна жінка. Вона сказала мені, що її чоловік – остатній бабник.
Ну, всі барчуки вдають із себе дон-жуанів, хіба це новина? – посміхнувся Гранек.
Ні, він – огидний вимагач! – гнівно мовив Кривуля. – Ви знаєте, на яких умовах інженер влаштовує на роботу деяких жонатих чоловіків з нашої округи?
Як це? – не зрозуміли за столом.

А так, що коли дізнається, що в когось із прохачів є гарна молода дружина, то мало не тягне її в ліжко.
От паскудник! – сердито вилаявся худорлявий і невисокий на зріст Дмитро Гірка з відстовбурченими вухами. Чоловіка його сестри минулого тижня якраз працевлаштували на заводі Гемпла обробляти букову деревину.
Вигадки все це, - засумнівався поміркованіший Федір Коневич. – Хіба ви не знаєте, що ревниві дружини ніколи не розкажуть правди про своїх чоловіків.
Це справа особиста – вірити, чи ні, - уривчасто докинув у відповідь сердитий Кривуля. – Тільки ви не раз самі бачили, що в контору до німця просити за своїх чоловіків чомусь вчащають їхні дружини. Ви раніше помічали в нашій околиці рудоголових діток?
Ти що, за бабок-повитух нас маєш? – так бахнув спересердя по столу кухлем з-під корчмаревої браги п’яний Дмитро, що на нього питально глипнуло одразу троє пар сердитих очей. Але за хвилю він знову заговорив, підтверджуючи, як не дивно, Іванову теорію походження дивної рудоголової парослі юних зарінківців: - Ні, це суща правда, хлопці, і Йван знає, що каже. Наші сільські молодички змушені приводити на світ малих німчиків. Це ж треба до такого додуматися? І сміх, і гріх. От бузувір, от мацур ( тут котяра, - прим. Авт.) рудохвостий!.. Мало йому власної дружини, то ще й до чужих у ліжко сурганиться. Я буду не я, але йому це так не минеться! – ліз із шкіри п’яний Дмитро, пам’ятаючи про скривджену сестру.
Ачей наб’єш йому черлену пику? – зареготав Кривуля. – Давай, давай, народний меснику, хапайся за свій топірець. Пан інженер тільки й чекає, поки ти його голими руками не візьмеш. Та бодай знаєш, скільки у нього в банку тих чеських корун? Ти тільки до нього поткнешся, як він тобі зі своїми адвокатами й жандармами так скрутить в’язи, що світ немилим стане. Дуже кортить потрапти у в’язницю? Мовчиш, дурний баране? Там ти і пристигнеш ураз, як печениця (тут сухофрукт, - прим. Авт.) на сонці. Краще забудь про цю дурість і матимеш спокій.
А пані інженерова, видав, зовсім не шкодує, що провела з тобою стільки часу в обіймах. Хто ще так файно втішить її, крім нашого Іванка, - іронічно почав Дмитро.
Подейкують, пані ніби вагітна ходить, - поділився з друзями почутим на вулиці Коневич.
На ці слова Іван Кривуля відреагував не без гордості, поважно розпрямляючи рукою густі темні вуса. Все-таки, що б там не казали злоріки, а йому приємно було відчувати себе героєм бодай таких от сороміцьких розмов нежонатих парубків.
Глипнувши на друга, Коневич посміхнувся:
Здається мені, хлопці, швабський рід Гемпла незабаром буде мати ще одну сильну слов’янську лінію.
Дуже себе не тіште, - застеріг камарадів Гранек. – Його діти все одно виростуть зразковими німцями. І зовсім не важить, що цьому з усіх сил опирається Гемплова рускиня (тут росіянка, - діал.) Я, наприклад, чув, що він хоче відвезти старшого хлопчика вчитися в Берлін. На батьківщину предків, так сказати…
…щоб коли виросте, знову колонізувати несвідомих руснаків, як його формальний нянько, - в’їдливо підсумував Іван Кривуля. Йому не подобалась ця розмова. З дитинства він досить наслухався повчальних балачок про так звану вищість культурних націй.
Що не кажіть, а добре мати таку багату любку, - солодко потягнувся за столом простакуватий Дмитро.
Міркуй на слова, хлопче! – грізно гуконув на Гірку Кривуля. Видно було, що безпардонність друга починає дратувати його. Очевидно, у тверезому стані він не звернув би на нього такої пильної уваги. Дмитро ж у силу свого непевного душевного стану не помітив переміни, що сталася з Іваном, і правив своєї далі:
Знаєте, які гарні покоївки працюють у цього судетського німця? На одну з них, хлопці, аби’м здох на місці, Гемпл явно кинув оком. Здибався я з нею оде у крамниці єврейки Ціри. Дівчина спокійно стояла у черзі, не розуміючи, з якого дива на неї почали витріщатися люди. Звісно, село є село, але щоб вже так очевидячки? Бідолашна покоївка закрутилася на різні боки, мабуть, міркуючи собі щось недобре. А я підійшов до неї і показав пальцем на округлений живіт: “Тікай курко, бо йдуть турки!”. Та як схаменеться, і – драла з крамниці! Навіть хазяйський кошик забула. А ще… - по-змовницькому підморгнув Дмитро до друзів, - Іванова молодша сестриця Анничка прохопилася якось, що цю покоївку пані інженерова хочуть сватати за нашого Кривулю.
А не навпаки? – хихотнув Гранек.
Яка різниця, обоє рябоє, - постановив п’яний Коневич.
Не сваріться, друзі. Тут радіти треба: Гемпл нібито пообіцяв дати за покоївкою файний посаг, щоб загладити вину, - зухвало оповідав Дмитро, гадаючи собі, що йому нічого таки не буде за це безневинне блюзнірство.

Кривуля, ніби й не чуючи слів юродивого, рвучко перехилив чарку паленки і майже одним духом зацідив Гірці у вухо. Тільки тоді скривився, як середа на п’ятницю, переборюючи гіркий смак оковитої. Може, й груба в нього душа. Тут вже нічого не вчиниш. Іван ніколи не вмів елегантно, як Гранек, завершувати сварку. А зараз хміль тільки розв’язав йому руки до брутальщини. “Бідолашний Дмитро… Нащо він вдає з себе розумного хлопа?” – мимохідь пожалів його Кривуля, вилізаючи з-за лави і машинально стаючи в бойову позицію біля стіни. Він ніколи не роздвоювався з людьми, тим більше – з друзями. Щоб і жаліти і мати відразу до когось водночас?!. Напевне, такі дива можуть відбуватися тільки з п’яними, або повними безумцями, мотав головою спантеличений парубок. Цікаво, в кого зараз більше глузду, в нього, чи все-таки у Дмитра?..
Перед Гіркою такої дилеми не стояло, бо від несподіваного стусана він стрімко повалився на дебелого Коневича, що сидів коло краю довгого стола. Не зрозумівши з першого разу що й до чого, Федір по-ведмежому відштовхнув легенького Дмитра назад до Кривулі, який прискочив до нього з занесеним кулаком. У цю мить до Івана приступився зблідлий Гранек і так сіпнув за відворот цупкої домотканої сорочки з вибіленого льону, що вона аж затріщала. Ніхто й не помітив, що за якусь частку секунди зійшла нанівець багатотижнева робота цілої селянської родини…
Кривуля спритно вирвався з міцних обіймів Юрка і знову опинився біля розгубленого Гірки. Він ще не до кінця випустив з себе всю лють, назберану за вечір, а хміль тільки підштовхував його до агресивних вчинків. За іронією долі, найбільше дістається в житті тим, хто не чинить ніякого опору. На ті часи особливо підходили для биття діти, дружини й інваліди. П’яний нападник намірився було відважити Дмитру важкенький удар кулаком, та замість цього виклопотав замашний кількапудовий ляпас від Коневича. Про всяк випадок Федір затулив хирлявого Дмитра своїм гренадерським корпусом.
Від страшної образи очі Кривулі налилися кров’ю, і він, навчений кулачних боїв з часу військової служби в горах Македонії, став зі знанням справи наносити блискавичні удари по грудній клітці Федора. Один із них якраз прийшовся по ямці над животом суперника, де сходяться ребра. Лікарі називають це місце сонячним сплетінням. Малописьменний Кривуля медичних термінів не знав, але інстинктивно відав, що робить, бо від його підступного удару Коневич зсунувся біля столу, наче повалений сніп.
Прибравши з дороги конкурента, Іван заходився навішувати не менш болючі штурхани Гірці. Тріпав його всього, наче півень мокру мишу, що вскочила до відра, аж доки навісного Кривулю не зупинили Гранек з хазяїном корчми.
Дрібненький на зріст шинкар аж трусився з переляку за своє законне добро. Удвох з дружиною Марусею вони щойно викупили шинок за східну ціну у сільської громади. Підрихтувавши будівлю за свій кошт, Іван та Марія Бурячки собі на збиток щовечора наймали дорогих оркестрантів, щоб живою музикою вабити молодь і попутно розвивати сімейну справу, яка ніяк не могла рухатись без якоїсь хитро-мудрої вигадки. Обоє корчмарі були маленькі, метушливі, полохалися різких рухів клієнтів, наче лісові зайці, проте мали добру вдачу. Бувало, могли дати паленки в кредит і деякий час зовсім не згадувати за нього, хіба як припечуть фінінспектори. Поза очі хлібосольну Марусю прозивали Булкою, а її зсутуленого чоловіка нарекли Кіфлі, себто Рогаликом.
Маруся, що майже нічим не відрізнялася від 12-літнього підлітка, підбігла до Коневича з кухликом студеної водиці. Федір важко відсапувався на глиняній долівці корчми. Крім спертого дихання, йому дошкуляв ще й старий біль у понівеченій спині. Зараз він нагадував поваленого на землю безпорадного скакуна, що даремно намагається перевернутися зі спини на бік. Забавно було спостерігати, як ця кумедна кнопочка-шинкарка метушилася біля незграбного велета, силкуючись поставити його на ноги. Тим часом Гранек з Бурячком утихомирювали буйного Кривулю, втришиї виштовхуючи його надвір.
Так ганебно захлинулася остання Іванова атака. Заскочені бійкою гості шинкаря жваво шушукалися між собою. Втім, із виразу їхніх облич не було помітно, щоб хтось із них аж дуже злякався.
Оце гульнули хлопці! - схвально пахкав куцою люлькою неголений сивий дідок, опускаючи на стіл погарчика ( чарку, - пер. з угор.) з недопитою паленкою. – Сказано ж бо: два євреї – торг, два русини – битка.
Їх четверо, діду, - уточнив цигануватий сусід старого з чіпким поглядом. Темні очиці чолов’яги неспокійно нишпорили по корчмі, шукаючи якоїсь поживи у цьому бедламі. Ще б! Адже це був відомий на всю Мараморощину ( після 1920 року цей край увійшов до складу Румунії, - прим. Авт.) злодій Степан Гичка. Але в цьому кутку його ще не запізнали як слід. Прикинувшись родичем одного зарінківця, він терпляче слухав нескінченні балачки діда, паралельно думаючи про своє…

Ото в молодості, бувало, у нас і не такі бійки траплялися, - пригадував старий. – Одного разу нас, кількох загоничів, запросив на гостину в корчму сам єгер графа Шенборна-Бухгейма за поміч, яку ми надали великому віденському пану, коли він уполював полонинського ведмедя. Ото наїдків було на столі!.. Пани тоді не скупились платити, як зараз. Еге, я такої пошани до власної персони не відчував потому ніколи. Та й хіба я один? Було нас тоді дванадцятеро душ – ціла дюжина! А сиділи скромненько у рядочок, наче малі діти в батька за столом. Ні в кого не посміла смикнулась рука першим потягнутися до страви. Аякже, боялися заганьбитися перед паном єгерем. Та що з того. Статoчно (тут виховано, пристойно, - прим. Авт.) хлопці велися за столом лем доти, поки не нажлуктилися сливовиці. Відтак уся шляхетність у них звітріла. Почали сперечатися, хто з них найшіковніший ( йдеться про вправність, - прим. Авт.) і найхоробріший на нашому кутку. Чого я, малий підліток, лише не наслухався від них, і – головне – всьому вірив, як дітвак. Хіба я знав, що всі мисливці, а найпаче – загоничі – великі брехуни. Ну, й досперечалися до того, що зав’язалася бійка. Тут їх згребли до пазурів кінні мадярські жандарми: діло ж коїлось у Сваляві! А в них бесіда курта – канчуків на гузицю, і – марш працювати на користь магістрату! Ніхто не питав мене, винний я, чи правий. Відробляв за чужу дурість так, як має бути! – без кінця смалив тютюн-самосад повчальний оповідач, дорікаючи теперішній владі за надмірний лібералізм щодо молоді, яка – ну, ніяк! – не переказиться.
Гичка слухняно підтакував дідові, не забуваючи доливати йому і собі паленки. Незабаром у старого хвалька став заплітатися язик. Давалася взнаки добра горілка, яку молоді шинкарі ще не додумалися розводити водою, як в інших корчмах. Довівши балакуна до кондиції, коли той вже начисто перестав розрізняти живі й неживі предмети, Гичка, наче темний привид, вислизнув з-за столу. Відтоді більше його ніхто не бачив.

Назавтра у селі з’явилися два похмурі детективи у цивільному. Їх прислало мукачівське управління карної поліції. Така оперативність пояснювалася тим, що Підкарпаття наводнили підрозділи міністерства внутрішніх справ, які прибули на вимогу свого празького шефа, котрий на зло чинному губернатору в Ужгороді, до речі, уродженому свалявцю, оголосив надзвичайний стан у краї, намагаючись приструнчити не в міру самостійного Жатковича. Демонстрацію сили центральний чеський уряд проявляв на Підкарпатті вже добрих півроку.
Детективи мусили з’ясувати, куди вчора зникла тисяча корун з корчми Бурячків. На той час це були чималі гроші на селі – майже річна зарплата чорнороба на карпатських лісосіках.
Про крадіжку знало обмежене коло людей. Серед них був і староста села Прожегач. Це він зателефонував вранці у поліцію із залізничної станції в сусідній Сваляві. Сам же і зустрів двох немолодих кремезних мужчин з коротко підстриженими чупринами в однакових сірих пальто і в темних фетрових капелюхах. Коли вони зійшли з мукачівського потяга на перон, навіть недосвідчене око впізнало б у цих типах казенних людей. Староста якомога стисліше подав їм суть справи. Він вважав, що у Зарінку про зникнення грошей могли знати тільки корчмарі і, власне, злодій, який щез непоміченим. Інші односельці губилися в здогадах. По селу навіть пішла чутка, що мукачівці прийшли забирати в поліцію чотирьох учасників учорашньої бійки в корчмі.
До вечора детективи встигли опитати купу свідків. Проте більшість із них могли пригадати в деталях лише скандальну сварку між молодиками. Опитування проводилося прямо в корчмі, яка сьогодні, на превелику прикрість для відвідувачів, була зачинена.
...Старший поліціянт геть спітнів, вислуховуючи одну й ту саму історію багато разів. Гостя це помітно дратувало: він ніяк не міг ухопитись у цих балачках за якусь варту уваги версію. До пуття йому ніхто і не розповів, що за людці вешталися вночі в цій триклятій корчмі. Повної картини, як не крутив, йому все одно не виходило. Бракувало важливих деталей, та й звідки їм узятися, коли всі опитані напилися з ночі, як ціпки. Не всі могли пригадати, яким робом потрапили до власних хат. Конче треба було доставити сюди чотирьох поганців, які заварили всю цю кашу. Слідчий не здивується, якщо один із них тихцем все-таки поцупив шинкарську виручку. У цих злиднях ніяка сила не втримає навмисника він спокуси. Тим більше, що такі випадки в їхньому управлінні зафіксовані. Чому зараз, властиво, має бути виняток?
Так імпульсивно, без жодних поблажок для тутешньої підозрілої, як йому здавалось, публіки, міркував цей великодосвідчений страж порядку, котрий небезуспішно ловив злочинців ще з часів монархії. Однак умоглядні міркування казенного дізнавача збилися від гупання чиїхось чобіт за вікном корчми. Здається, надворі струшували свіжий сніг, налиплий до шкіряних халяв.
За хвилю у прочинених дверях один за одним мовчки з’явилися четверо молодих людей. Їх, очевидно, попередили про нежданих гостей ще на заводі. Ніхто з них не мав часу заходити додому. Усі зголодніли за день на роботі в Гемпла. Від вчорашнього чаркування їхні обличчя ще дужче розчервонілися на холоді …
А ви, панове легіники, не вельми привітні, як бачу, - першим звернувся до них слідчий. – От ми й зустрілися з вами. Зізнаюсь нарешті, що мені дуже кортить довідатися про вчорашні події саме від вас, тому уклінно запрошую до розмови. Про всяк випадок мушу відверто попередити: наша бесіда може й затягнутися. Не виключаю навіть, що продовжимо наше спілкування деінде… - трохи понуро натякнув він на поліцейський каземат в Мукачеві.

Четверо забіяк все ще напружено мовчали. Головний призвідник бійки Іван Кривуля, схоже, подумки картався.
Ну, то самі розкажете, як було вчора, чи вам допомогти згадати? – безцеремонно озвався до парубків другий поліціянт з пикою боксера, якому не доплатили за гру на ринзі.
Розгублені обличчя дітвакуватих корчмарів, які сиротливо тулилися до стіни, перелякані лиця кількох свідків і розгардіяш, що панував тут після вчорашньої бійки, доповнював невтішну картину. Ці нахабні зайди почувалися зараз повними господарями. Дрібна Булка із перехнябленим навпіл Кіфликом запобігали перед ними, як лише могли, маючи їх за правдивих відпоручників офіційної влади, які принаймні можуть притягнути до відповідальності бешкетників за розбитий посуд і зіпсовані меблі і, чого доброго, повернути вкрадені гроші. Перед сільським старою хто б так прогинався?
До речі, він теж знаходився тут, незадоволено слідкуючи за цими узурпаторами тутешньої влади, але наразі волів не втручатися. Це розізлило більш-менш нейтрального у будь-яких суперечках Юрка Гранека, і він заговорив першим.
Я не знаю, що вам тут сьогодні нарозказували, але прошу занотувати до протоколу, що вчорашня сварка стосується тільки особисто нас! – рішуче заявив він доброю чеською мовою від імені усіх чотирьох. Батько Юрка народився під Прагою і ледве розумів говірку тутешніх лемків. Проте його діти вже змалку бралися розмовляти словацькою і чеською, і це зробило надалі свою добру справу в їхньому подальшому житті.
Слідчий здивовано глянув на молодого Гранека і прокашлявся:
Похвально, молодий чоловіче, що ви так добре засвоїли державну мову. Та мушу зауважити, що ви надто самовпевнена особа. Гадаєте, ця відповідь одразу задовольнить нас? – клацнув він язиком, демонстративно зарухавши нижньою щелепою. – Помиляєтесь, пане, е-е-е.., Гранеку, помиляєтесь. Дозволю собі нагадати, що з вашими найщирішими друзями ви вчинили тут форменний рейвах. Думаєте, ми не знаємо, скільки тут всього побито й потрощено?.. Тому зобов’язаний довести до вашого відома наступне: закон вимагає, щоб завдані збитки відшкодували винуватці. Ви мене добре зрозуміли?
Абсолютно, - спокійно погодився Гранек. – Як на те, ми готові покрити із своїх грошей вартість попсованих меблів і розбитого посуду. Все вчинимо, як має бути.
Після цих слів усі четверо виразно подивилися на безформні обличчя Бурячків. Булка з Кіфликом почувались так, ніби їх вкинули в гаряче молоко. Втім, парубки не дуже йняли їм віри. “Всі корчмарі однакові до ноги, - з відразою подумав про них Іван Кривуля. – Варто зчинитися невеликій заварусі, як вони вже очевидячки помирають зі страху за своє копійчане добро”.
Детектив з фізіономією невдоволеного боксера скоса подивився на Івана, ніби вгадуючи його думки. Він роздражено звернувся до слідчого.
Я дивуюся, колего, що подружжя Бурячків аж намагалося вигороджувати цих розбишак, мовляв, вони зчинили бедлам ненавмисне, нібито в житті непогані хлопці й таке інше. Думаєте, корчмарі назвали мені бодай приблизну суму збитків? Де там! Чи не благородство заважає їм це зробити? От наївний люд!.. Таж якщо дебоширів зараз не провчити як слід, інші знаєте, як розпережуться?..
Однак слідчий не звернув увагу на риторику молодшого колеги. Він напевне знав, що порожні слова до справи аж ніяк не доточиш.
Ваші друзі мають що сказати у нашому ділі? – звернувся слідчий до Гранека.
Я щось ніяк не втямлю, а в чому, власне, проявляється предмет нашої розмови, - раптом заговорив чеською і Йван Кривуля. Він досить довго працював у домі інженера Гемпла і засвоїв чимало мовних зворотів. Його впевненість справила на поліцейських належне враження, і він з переконаною іронією продовжив на цій же хвилі: - Якщо це стосується вчорашньої бійки, то, даруйте, нащо в такому випадку треба було відволікати від важливих справ оцих поважних добродіїв? Чи в мукачівської поліції немає іншої роботи, як бігати по закутніх корчмах, питаючи, як часто луплять парубки один одного?
Слідчому від Іванових слів стало трохи ніяково. Його настовбурчений щітковидний чубчик на голові зарухався, наче горбкувата спина їжака.
Так, прошу, ми хочемо почути всі деталі… Навіть найдрібніші… Це важливо. Будь-ласка, продовжуйте, - запропонував він Кривулі.
Отримавши ввічливе запрошення, Іван облишив випендрюватися:
Я не заперечую, що вчора трохи перебрав з горілкою, - зізнався він перед усіма. – Може тому й повівся зухвало з цімборами. Най вони мені, звичайно, за це перебачать…
Гранек, Коневич і навіть Гірка весело підморгнули один одному. Колишня сварка розтанула поміж друзями, як димне пасмо над ясною вечірньою ватрою.
Так от, продовжив Іван, - учора я побачив у нашій корчмі якогось незнайомого типа, що підозріло озирався навсібіч. Сидів він за столом коло діда Шуняка. Хто про нього не знає, я гречно поясню. Наш дідо, як відомо, першорядний базіка на всьому кутку. Ніхто біля нього не любить сідати, бо замордує, на мою грішну душу, своїми дурними байками. Я навіть здивувався, що він був учора не сам. А той цигануватий хлоп, видав, терпляче зносив дідові повчання. Недурно все це, подумав я собі тоді, неспроста… Отак, пащекуючи про те та се, удвох і попивали вони паленочку. Розмов їхніх я не чув, бо й не хотів прислухатися. …Ніколи цим не займався. Краще спитайте в самого Шуняка, що він плів весь вечір тому типу на п’яну голову. Коли ж ми з хлопцями почали, гм-гм, ну… словом, гиркатися, це мурло вже кудись щезло. От і вся оповідка, - скоро закінчив Кривуля.

Цікаво, цікаво, - роздумався слідчий, а потім повернувся до свого колеги за уточненням: - Прикмети збігаються з описом портрету одного нашого давнього приятеля Гички. Невже його вже випустили на волю? Пане старосто, можете привести сюди відсутнього свідка? – запитав слідчий Прожегача.
Аякже! Зараз буде! – весело гаркнув староста і за півгодини особисто доставив розгубленого Шуняка в корчму.
Дідові плутані покази в основному все-таки збігалися з описом зовнішності злодія. Було ясно, що шукати його тут не слід.
Відкланюючись від зарінківців, детективи ввічливо відмовились від оказійної бруднуватої підводи, яку на прощання запропонував їм нездогадний староста, котрому був один біс, як і кого доправляти на станцію – поважних панів чи саме вгодованих кнурів. Можна було прямо отут, біля корчми, безпрограшно закластися на добру кварту оковитої, що сільський голова Прожегач їх ледве розрізняв. Головне для нього, аби всі вони – вважай, і худоба, й люди - везлися собі красненько вкупі. Похмурі гості, очевидно, такого наміру не мали і лише попросили присутніх показати їм найближчого путівця, що вів на залізну дорогу. Але прислужливі господарі шинку села нізащо не хотіли відпускати гостей самих.
Незабаром ватага селян на чолі з одутлим старостою примусово зупинила якийсь маневровий локомотив, так звану серед тутешнього люду валтівку, яка без пригод домчала детективів у Мукачево. В управлінні вони зв’язалися телефоном із кількома прикордонними заставами і не дивлячись на те, що надворі була глибока осіння ніч, виїхали поліцейським авто до Тячева.
Мишоловка для того марамороського злодія зачинилася акурат у Бедевлі. Вночі недалеко від румунської границі чеські прикордонники затримали якогось контрабандиста. Приспілі на цю процедуру мукачівські правоохоронці впізнали в ньому уродженця Мараморош-Сиґета Степана Гичку, в якого, звісно, не виявилося за душею і ламаного геллера...