"...Як добре зважити, то перелому я ніколи не зазнала, хоча, запевне, еволюція- була і в мене. Життя ламало тільки обстанову навколо мене (ну, і кості мої, як траплялось), а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться. Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі "трагічний світогляд", а він такий добрий для гарту. Одна моя знайома, ... людина дуже нещасливого життя - так відповідала на дивування приятелів з її одваги в прийманні всякого нещастя: "А где зто написано, что я должна бьіть счастлива?" Хіба ж се не мудро мовлено?..
Зрештою, життя моє не було убогим, і сором було б мені плакатись на нього". (З листа Лесі Українки до Агатангела Кримського від 14 жовтня 1911 р.).
Наприкінці квітня 1913 року Леся Українка востаннє приїхала до Києва.
4 травня в українському клубі "Родина"* відбувся вечір на честь Лесі Українки. Декламувалися її вірші, було показано постановку діалога "Ай-ша та Мохаммед". Леся була присутня на тому вечорі, виголосила промову у відповідь на численні привітання.
Під час перебування Лесі Українки у Києві Юрій Тесленко-Приходько, син Лесиної тітки Олени Антонівни, сфотографував її.
12 травня Леся виїхала з Києва через Одесу до Батумі, а звідти - до Кутаїсі.
20 травня 1913 року, з Кутаїсі, Леся пише до матері:
"...Ми тепер займаємо половину квартири (2 кімнати), дещо й речей розпродалося, се через те, що не стає інакше грошей на прожиття, а в довги залазити не хочеться, я того дуже не люблю і боюся. ...Зрештою,
се мене якось не дуже журить, бо се ще найменша в світі біда, рівняючи до інших.
...Стан мого здоров'я такий, як був у Києві, ти його бачила, то сама зважиш, чи то зветься "добре", чи, може, як інакше".

І трохи згодом, в листі від 29 травня:
"...Я от почала вже нове оповідання писати - пишу, правда, помалу, в інтервалах між підвищенням t° (значить, ранками), і то тоді, коли Кльоні нема дома, бо я йому не признаюся, що працюю, він думає, що то мені вадить; але спокійне прозове писання, я думаю, шкоди мені не зробить... Я все-таки при сьому всьому не почуваюся нещасною, і якби Кльоня не мав тенденції вдаватись до лихварів, то я б ще й не такі злидні, жартуючи, прийняла, бо вони якось ні на настрої, ні на наших відносинах не відбиваються, тим, може, що ніхто голови не гризе".
Хвороба між тим наступає. Лесю мучить постійно підвищена температура, болі, її нудить, вона майже не може їсти.
Телеграмою 26 червня 1913 року К. Квітка повідомляє Ольгу Косач-Кривинюк:
"Лесе хуже. Не приедет ли Дора. Ольге Петровне не сообщаю". (З книги: Леся Українка. Документи і матеріали).
4 липня Лесина мати разом з дочкою Ізидорою приїжджає до Кутаїсі.
"Вид у Лесі дуже змінений: страшно схудла, просто-таки - самі кості, і вираз лиця часто бува дуже змучений. Але, говорячи взагалі, ще може з являтись надія на якийсь кращий вихід. Квітка дуже потішає себе тим планом, щоб Лесю вивезти з Кутаїса; тут не дуже далеко єсть "кліматична стоянка" і дачне місце - Сурам... Леся лежить, звичайно, в постелі, але може вставати сама, а за помочею когось може й прийти на балкон, посидіти в креслі. Притомність - цілковита; в кращі години Леся говорить досить жваво і бадьоро, а се обманює - і можна подумать, що вона не дуже слаба. Але мене се вже не обманює... Я бачу, що вона тяжко, дуже тяжко слаба. Особливо мені сумно бачити її погляд: зрачки дивляться з якоюсь ніби гострістю і незвичайною пильністю, та й цвіт їх якийсь ніби світліший, чи що, мов би змінений". (З листа Олени Пчілки до Ольги Косач-Кривинюк від 6 липня 1913 р. з Кутаїсі. З книги: Леся Українка. Документи і матеріали).

9 липня Лесю перевозять до Сурамі.
"...Лесин організм обманює всіх тим (навіть лікарів), що через повну свіжість голови Леся при найменшій способності може бути бадьорою, навіть, наскільки можливо, веселою. Але їй таки дуже, дуже погано". (З листа Олени Пчілки до Ольги Косач-Кривинюк від 13 липня 1913 р. з Сурамі. З книги: Леся Українка. Документи і матеріали).
16 липня 1913 року Олена Пчілка надсилає в Катеринослав Ользі Косач-Кривинюк телеграму:
"Болезнь почек усилилась. Частая рвота. Упадок сил. Кормим искусственно. Делаем все. Надежды утратили. Квитка здесь.
Мама". (З книги: Леся Українка. Документи і матеріали).
Ольга виїжджає до Сурамі. Живою вона сестру вже не застала.
"Тяжко прибиті великим горем мати і інша родина посилають звістку на Україну, що 19-го іюля, вдосвіта, померла на Кавказі, в Сурамі, Леся Українка (Лариса Квітка, уроджена Косачівна). Поховають у Києві". (Телеграма Олени Пчілки з Сурамі до редакції газети "Рада" в Києві. З книги: Леся Українка. Документи і матеріали).
26 липня (8 серпня за н.ст.) 1913 року Лесю Українку було поховано на Байковому цвинтарі поруч з могилами батька та брата.
Похорон, незважаючи на справді-таки безсоромне втручання поліції, став справжньою маніфестацією. Безліч людей оплакували велику Українку.
"Зібралися всі родичі небіжки, делегати, що прибули у Київ спеціально на похорон письменниці, громадські діячі, представники українських інституцій, артисти театру д[обродія] Садовського, художники, представники преси, учні і багато іншого люду.
...Процесія з вокзалу пішла по Безаківській вулиці. Народу тут було так багато, ЩО СПИНИВСЯ рух трамваїв..." (Газета "Рада" від 27 липня 1913 р. З книги: Леся Українка. Документи і матеріали).

О, не журися за тіло! Ясним вогнем засвітилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну землицю, вкупі з водою там зростить вербицю, - стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди, вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде.
Я обізвуся до них шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки, смутними росами з вітів моїх.
Я їм тоді проспіваю все, що колись ти для мене співав, ще як напровесні тут вигравав,
мрії збираючи в гаю...
Грай же, коханий, благаю!
Уривок із "Лісової пісні".
16 жовтня 1913 року Ольга Петрівна Косач, Лесина мати, пише листа до Ольги Кобилянської у відповідь на надіслані останньою "палкі, гарячі слова співчуття й гіркого жалю за нещасною Лесею":
"...Вона теж любила Вас дуже, між Вами була справді якась духовна спорідність. Здавалось мені, що з перших днів особистої знайомості Ви обидві зійшлися близько надовше. Однак! Нема Лесі! Не тільки боляче, але якось дивно уявити собі це. Такий величний вогонь перестав горіти, такий високий і тонкий інтелект перестав жити, думати, працювати! Мов вітром здмухнуло цю прекрасну так багато обдаровану істоту! Нащо так ведеться в світі?
...пишуться тепер розправи про Лесину літературну спадщину. Але як мало цінили її при житті навіть інтелігентні круги, і її твори в більшості були не для загального розуміння і вподобання. Вона стояла цілою головою вище навіть тієї юрби, що читає наші писання. Така її доля!
Питаєте про мене? Живу, не слабую. Ще давніше тяжке горе, смерть мого любимого сина, так гірко загартувала моє серце, що вже розбити його не може ніщо. І так житиму, працюватиму, доки зможу, доки й мене подолає природна сила, від нас незалежна. Живу таки в Зеленому Гаю, де Ви були. Гарні, лагідні краєвиди віють ніби ласкаво, ніби особливим СПОКОЄМ, ніби співчуттям". (З книги: Леся Українка. Документи і матеріали).
Далекого 1904 року Леся на прохання Ольги Кобилянської переклала уривок з Біблії. Це було "Послання апостола Павла до коринфян. Глава XIII".
Чому саме цей біблійний Заповіт Любові судилося перекласти їй рідною мовою? Не хочеться вбачати в цьому випадковість. Спробуємо розгледіти закономірність. Зупинімось на тому, що спершу це була таки випадковість, яка у підсумку стала символічною і визначила закон. Закон Лесиного життя.