Подільська вишивка

Подільська вишивка – одна з найбільш складних і красивих в Україні. Бездоганні щодо техніки виконання, високохудожні вишивки цієї історико-географічної області зачаровують з першого погляду.
Найкращі полотна ткали в чорноземних районах Поділля, де були особливо сприятливі умови для вирощування конопель. Лляне полотно м’яке, має дрібнішу клітинку, сірувато-охристі відтінки, а конопляне – тугіше, зеленкувато-сірих відтінків. В Україні відомо близько 20 видів полотна. У XIX столітті вишивали лляними, конопляними й вовняними нитками ручного виробництва. Нитки пряли з найкраще вичесаних волокон льону чи конопель, пряли тоненько й рівно, щоб нитка вільно рухалась у вушці голки й легко стелилася на тканині. Потім нитки білили, фарбували, натирали воском або жиром. Нитки для вибілювання золили в діжках-«зільницях». У діжки складали нитки, намотані в півмітки, пересипали попелом із спалених дров і заливали окропом. Лугова вода поступово вибілювала нитки, потім їх прали й висушували на сонці чи на морозі. Такими нитками вишивали, часто комбінуючи із сірими, небіленими, що мали зеленуватий відтінок. Для фарбування використовували кору вільхи, дуба, ягоди бузини, цибулиння. У південних районах Східного Поділля нитки для вишивання змочували гарячою водою з розчином лугу, отриманого від спаленої соломи гречки. В результаті нитки набували світлого вохристого кольору, його називали «пшеничним». Із середини XIX століття стали користуватися привозними бавовняними, вовняними, металевими, шовковими нитками, бісером.
В ансамблі жіночого народного одягу основна увага приділялася багатоорнаментованій сорочці. Подільські сорочки вирізняються не тільки різноманітністю крою, а й витонченістю й багатством декоративного оздоблення. Крій сорочки зумовлює місця розташування вишивки, її композицію. Декоративний акцент у жіночій сорочці зосереджено на рукаві, тій його частині, що зветься поликом. Рукав поділяється на три частини: верхню («поверхниця»), середню («найширший полик») та нижню («підопліччя»). Вишивка на поликах і верхній частині рукава застосовувалася дуже давно, це відгомін праслов’янської символіки, підкреслення сили і вправності руки. У подільських сорочках, окрім рукава, оздоблюються вузькими симетричними смугами орнаменту площини навколо розрізу пазушки-«погрудки» і «побічниці», або «приборки», які йдуть паралельно «погрудкам». Орнамент «погрудок» часто переноситься й на спину сорочки. Цей принцип розміщення вишивки на спині і грудях характерний як для східних, так і для західних районів Поділля. У вишивці Східного Поділля переважають геометричні мотиви складних сполучень. Мініатюрна розробка їх справляє враження дорогоцінної мозаїки.
На Вінниччині своєю бездоганністю й витонченістю вирізняються вишивки сіл Клембівка, Стіна, Яланець та Городківка. Тут здавна вишивка стала промислом не лише для жінок, а й для чоловіків. Звідси вироби потрапляли на ярмарки Києва, Санкт-Петербурга, Парижа, вирушали в далеку подорож по світу.
У 1892 році в газеті «Буковина» Михайло Коцюбинський у статті «Вироби селянок Поділля на виставці в Чикаго» з жалем писав про тяжкі умови праці талановитих вишивальниць села Клембівка. Розуміючи величезне значення мистецтва вишивки, він закликав: «Давно вже пора звернути увагу на народний промисел і всілякими заходами підняти його».
Після участі вишивальниць Поділля в І Всеросійській виставці у Петербурзі (1902 р.) клембівська вишивка виходить на міжнародний ринок збуту – її продають у Великій Британії, Німеччині, Данії. Михайло Коцюбинський оповів, як у Клембівці з’являються «справжні гаптарки-спеціалістки, що тільки й живуть з гаптування, що не йдуть в жнива жати хліб, а сидять вдома над шитвом, щоб налагодити вишивок на продаж на ярмарок».
До нас дійшло небагато імен народних майстрів, і серед них Юстина Ременюк, яка зберігала високе мистецтво вишивки «низзю», успадкувавши його від матері – колишньої кріпачки, що заробляла шиттям на життя.
Уславлені вишивальниці – Параска Березовська, Марія Коржук – відомі далеко за межами України.
Класичною технікою Поділля є «низь» чорного й червоного кольорів, що лягають густими насиченими лініями. Ця техніка виконується з вивороту й на лицьовому боці має протилежний вигляд розміщення кольорів.
Різні засоби виконання «низі» зумовили її назви: «паршива низь», «сліпа», «дрібненька», «цвіткова» тощо.
Вдало майстрині користуються графічною лінією для підкреслення основних рис орнаменту: це так зване поквітнення, коли червоний колір обводиться чорним, а чорний – червоним. Щоб уникнути одноманітності узорів, застосовують ритмічне чергування червоного й чорного кольорів у квадратному або шаховому порядку.
Чорний колір вишивки був домінантним. Іноді він поєднувався з темно-вишневим або ж до червоно-чорної гами додавали жовтий чи зелений. Побутує на Поділлі вишивка чорними й синіми нитками. На південному заході Поділля вишивка поліхромна. Особливо вміло вишивальниці використовували біле тло полотна, що стає повноправним елементом орнаменту.
У 20–30-х роках XX століття значного поширення в районах Східного Поділля набуває рослинна орнаментація, улюбленою стає проста й легка у виконанні техніка хрестик, урізноманітнюється гама кольорів. При цьому щільно зашивається основна маса орнаменту, білим залишається тло полотна, яке слугує формотворним елементом узору. Виникає своєрідний ефект високого рельєфу вишивки й білої площини узору, який поринає у глибину. Яскраве декоративне оздоблення вишивкою, крученим шнуром, аплікацією з кольорової шкіри характерне для традиційного одягу, камізельок, кожухів.
Широко використовують майстрині різноманітні мережки чорного, білого, синього кольорів, а також шви поверхневого шиття: «штапівку», «стебнівку», які, мов павутиння, з’єднують в одне ціле композиції орнаментів і вносять додатковий художній ефект.
Оскільки геометричні орнаменти, виконані «низзю», завжди крупних форм із щільно зашитим тлом, для їх полегшення застосовують у вишивці «кафасор» або «поверхницю». Орнаменти ж цієї техніки витримані в зелених, сірих, охристих барвах. Вони створюють враження легкості, пунктирного мерехтіння спокійного кольору.
У вишивці переважають геометричні мотиви складних сполучень. Композиційну основу вишивки утворюють складні поєднання й чергування різноманітних простих фігур: простого ромба, ромба з подовженими сторонами, численних варіантів ромба з гачками. Часто трапляються гребінцеві фігури. Ці «гребінчики» іноді бувають настільки густі, що залишається одна незашита нитка тла для того, аби весь узор не зливався. Доповненням до ромбоподібних фігур виступають «прямий» і «косий» хрестик, ламана лінія, різноманітні трикутнички.
Дуже люблять на Поділлі колір стиглого жита в поєднанні з чорним. Дивишся на таку блузу, і здається, наче шелестить колоссям пшеничне поле. Житній колір сорочок отримували від запікання в тісті ниток, пересипаних хромітом, від чого вони набували інтенсивності й стійкості. Для надання більшої ошатності у вишивку вводили золоту і срібну нитки.

Національний костюм Тернопільської області

Національний костюм Тернопільської області має вишивку, яка характеризується насиченим, темним, аж до чорного, колоритом. Орнаменти вишивки виконані вовною та є густими, без пробілів. Вони суцільно вкривають рукави жіночих сорочок, гаптовані „поверхневим швом”.
На півдні Тернопільської області поширеною є вишивка бавовняними нитками зі згущеними стежками: окремі елементи обводяться кольоровими нитками, що забезпечує високий рельєф та кольоровий ефект. Такі вишивки вишиваються вздовж усього рукава поздовжніми або скошеними смугами від полички до краю рукава.

Жіночий костюм Тернопільщини в 70-х роках XX ст.

Жіночий костюм на Тернопільщині є яскраво розшитим, та в ньому поєднуються традиційні форми і декор з сучасним матеріалом. Сорочка є з фабричного полотна з типовим для Поділля суцільнокроєним рукавом. Округлість рукава є призбираною. Рукава, пазуха і поділ розшиті різноколірними “розшивками”. Безрукавка і спідниця складають один ансамбль, і зроблені з тонкої фабричної шерсті, що має традиційний для Поділля темний колір. Спідниця у складку з розшитим подолом. Безрукавка в талію, поли яскраво вишиті. На ногах туфлі – “постоли” традиційного типу
Найбільшою популярністю на Тернопільщині користуються жіночі блузки. Основною декоративною частиною блузки є рукав, який повністю проглядається як з-під корсетки (у національному вбранні), так і з-під сарафана чи жилетки сучасного одягу.

Чоловічий костюм Тернопільщини в 50-60-х роках XX ст.

Чоловіча сорочка має синій колір на кокетці, з поліхромною вишивкою маніжки, манжетів та подолу. Штани є темними з фабричної шерстяної тканини. Сорочка носиться переважно поверх штанів «під пас».
Чоловічі вишивані сорочки оздоблюються меншою кількістю орнаменту, який розташовується в залежності від крою сорочки. В сорочках з довгим рукавом частіше замість комірця зустрічається стійка, яка разом з вузеньким манжетиком прикрашається вузькою орнаментальною смужкою. Пазуха чоловічої сорочки від стійки донизу вишивається ширшою чи вужчою орнаментальною смужкою в залежності від усталеної традиції у відповідних районах Тернопільщини.
Широкого розповсюдження набули вишивані чоловічі краватки. Вишивають їх залежно від місцевості – з перевагою холодної чи гарячої гами кольорів. У південно-західних районах Тернопільщини вишивку на краватках оздоблюють ще металевою блискучою ниткою та бісером. У Заліщицькому, Борщівському та Монастириському районах чоловічі краватки часто вишивають на парчевій тканині бісером.

Вишивка Тернопільської області

Вишивка Тернопільської області характеризується насиченим, темним, аж до чорного, колоритом. Із початку ХХ ст. поширилася хрестикова техніка, квіткові орнаменти; сама ж вишивка стала яскравіших кольорів. На Східному Поділлі для надання сорочкам особливо святкового вигляду використовувались суцільні маси орнаменту, що вкривають усе тло рукава, розцвічуючи срібними й золотими нитками. Легкості сорочкам надає змережування окремих частин „павучками”. Якщо раніше в вишиванках панували чорний та червоний кольори, то вже на початку ХХ ст. з’являються поліхромні хрестикові вишивки з квітковими мотивами. Особливо багаті вишивки у селах Борщівського, Заліщицького, Чортківського районів, де збереглась техніка рельєфної вишивки, або вишивки „Кучерями”, в якій застосовуються вовняні нитки домашньої роботи, здебільшого чорного кольору. Традиційні форми орнаментики, композиції і колористики постійно збагачуються й розвиваються, запозичуючи елементи від споріднених видів народного мистецтва. Багато орнаментальних мотивів, характерних для вишивок Тернопільщини, часто зустрічаються і в килимах, що свідчить про взаємопроникнення орнаментики цих близьких видів народного мистецтва. Особливо це помітно в орнаментиці Збаразьких зірчастих килимів і вишивок зірками („звіздами”) цього ж району.
У народній вишивці Тернопілля, як і в інших видах народного мистецтва, воєдино зливаються і природний талант, і виконавська майстерність. Для кожної вишивальниці характерним було бажання внести особистий світ бачення барв, створити орнамент кращий за попередній. Так в народі відбиралось і викристалізовувалось найкраще, а випадкове й недосконале не знаходило розповсюдження. Завдяки цій особливості розвитку орнаментики, вишивка Тернопільщини зберегла чарівну гармонію змісту й форми, колориту й композиції орнаменту, яка і сьогодні захоплює нас в будь-якому прояві.
Вишивка широко застосовується і саме зараз вона набуває свого розквіту. Значною мірою цьому сприяють широкі матеріальні спроможності й вищі естетичні запити. На Тернопільщині працюють майстрині-надомниці, які прикрашають вишивкою декоративні побутові предмети для продажу через художній салон. Попередньо вишивки розглядаються художньою радою при художньо-виробничих майстернях Художнього фонду України. Декоративні рушники, серветки, жіночі блузки та чоловічі сорочки й краватки, виконані майстринями Тернопільщини, користуються попитом не тільки місцевого населення, але й численних гостей нашої області, туристів з різних куточків України та з-за кордону.
Вишивка на Тернопільщині широко використовується і в оздобленні декоративних виробів (рушників, скатертин, серветок тощо). У кожній сільській сім’ї є по декілька пар вишиваних декоративних рушників. Прикрашають ними житлові інтер’єри і в містах.
У Кременецькому, Шумському та Лановецьму районах рушники дещо відмінні від рушників інших районів області. Вишивають їх не геометричним орнаментом, а стилізованими рослинними мотивами, близькими до декоративного розпису. Декоративний рушник закінчується або мережкою з китицями чи тороками, або мережкою в’язаною гачком. У південно-західних районах Тернопільщини більшого поширення набули рушники з геометричним орнаментом, який вишивається по обидві сторони від кінців широкими смугами. Кінці рушника мережать і пров’язують тороками з основи полотна, на якому вишивають, або з білих катушкових ниток.
Скатертини оздоблюються по крайній лінії, центру, діагоналі, сегментах. Вишивані скатертини часто доповнюються мережкою та торочками.
В останні роки поряд із скатертинами широкого розповсюдження набули оздоблені вишивкою серветки. Найчастіше вони вишиваються у комплекті: одна велика і шість або дванадцять менших. Весь комплект гармонійно витримується в одному орнаментальному та композиційному рішенні. Вишивкою оздоблюють невеликі за розміром декоративні подушки та наволочки.
У південно-західних регіонах області декоративні подушки вишивають здебільшого у геометричних орнаментах, у північно-східних – переважають рослинні орнаменти та композиції стилізованих букетів.
Поряд з великою кількістю орнаментів вишивки на Тернопільщині поширені різноманітні техніки вишивання. В сучасній вишивці найчастіше зустрічаються техніки: хрестика, гаптування та низинки. Відійшли в архаїку техніки кручення, настилання та пів-хрестик. Роботи в цих техніках можна побачити лише в музеях Львова та Тернополя. Техніка низинки виконується тільки в орнаментах геометричного характеру, тому вона найбільш поширена у південно-західних районах Тернопільщини. У північних районах розповсюджене гаптування та хрестик.

Майстрині Тернопільщини

Вдаючись до невичерпної криниці народної художньої творчості, майстри народної вишивки Тернопільщини постійно розвивають і збагачують її новими мотивами та технічними способами, які тісно пов’язані з процесом виробництва та суспільного розвитку. Сотні талановитих майстрів і майстринь творять неповторну красу. Серед них в першу чергу слід згадати заслуженого майстра народної творчості М.Вареницю з Тернополя (вишивання хрестиком і низинкою). Майстрині характерне відчуття кольору, гармонії, висока техніка виконання. Чудовим майстром художньої вишивки є П.Ткачук, викладач Теребовлянського культосвітнього училища. Поряд з вишивкою майстер займається також нанизуванням з бісеру, декоративним розписом. Тернополяни, гості міста неодноразово мали змогу знайомитись з витворами рук майстра. Високу оцінку одержували його роботи і на різноманітних виставках.
Серед тих, хто в роки занепаду народного мистецтва залишився вірним давнім традиціям кращих майстрів вишивання, активно боровся за їх збереження, подальший розвиток і збагачення, є Г.Баран з Тернополя. Особливо неповторні її рушники. Майстриня бере найактивнішу участь у всіх обласних і республіканських виставках.
Визначним осередком вишивки є Бережани. Тут при краєзнавчому музеї працює студія вишивання на чолі з керівником М.Вавро. Майстри підтримують творчі зв’язки з вишивальницями Івано-Франківської та Львівської областей, організовують обмінні виставки, діляться досвідом роботи. Все це сприяє росту майстерності вишивальниць, збагачує їх новими знаннями з цього виду ремесла. Поміж бережанських вишивальниць виділяється М.Гарап’юк, колишня вчителька, а також її дочка. Крім вишивки, вони займаються ще ткацтвом, розписують писанки.
Борщівський район – один з небагатьох, де найбільш збереглися давні традиції народних майстрів вишивання поряд із звичаями та обрядами. Унікальність борщівської вишивки полягає у вишиванні темними нитками, таку обітницю, за легендою, дали жінки Борщівщини, коли їхніх синів і чоловіків забрали в полон татари.
Особливо привабливе весільне вбрання молодої в національному стилі, оздоблене вишуканою вишивкою. Живописністю, майстерністю та технікою виконання відзначаються вишивки майстринь Г.Касіян з Трубчина, Г.Вальчук та Г.Сарахман з Дністрового, В.Шпак з Кудринець цього району. Великий вклад у розвиток та збереження борщівської вишивки вносить колекціонер та вишивальниця Віра Матковська.

Борщівська вишивка

Борщівська вишивка є унікальною і не схожа на жодну вишивку в світі. По-перше, в цій вишивці збереглись стародавні традиційні техніки, які більше ніде не використовуються. Це не звичні нам «хрестик», «гладь» або «низанка», а значно складніша «колодочка». Хтось порівнює її з різьбою по дереву, але вона більш схожа на килим вишитий на тканині.
Як розповідає давня легенда, домінуючий чорний колір вишиття пов’язаний з конкретними подіями нашої трагічної історії. У XV-XVII ст. Борщівський край був постійним об’єктом нападів турків і татар. Вороги безжально спустошували і грабували села, забирали у полон населення. Після одного з таких нападів у кількох наддністрянських селах загинули всі чоловіки. Тоді дівчата і жінки, оплакуючи свої гіркі долі, поклялися протягом тридцяти поколінь носити траур за загиблими коханими і вінчатися у сорочках, вишитих чорними нитками. І клятву виконали.
Особливу цінність і нині має давня бабусина й прабабусина сорочка. Саме вона цінується і в Україні, і за кордоном. Відома вона як «борщівська бавляна сорочка», шита «по рукавах». Найголовнішими її ознаками є біле домоткане, здебільшого конопляне полотно, простий крій і густий, тугий візерунок, вишиття грубою вовняною ниткою – «чорною бавною». Саме ті жінки, які вишивали такі сорочки у 20-30 роках минулого століття, були останнім поколінням, пов’язаним дивною, але благородною обіцянкою.
При всій різноманітності борщівських вишиванок, адже практично не зустрічається двох абсолютно однакових, існувала чітко вироблена тридільна система розміщення узорів на рукавах. Верхня частина найбільш густо зашита – уставка, під нею – морщинка, тобто піду ставкова смуга вишивки, і орнаментація рукавів до зап’ястя, яка в різних селах району (залежно від розміщення косих чи прямих вишитих смуг) мала конкретні назви. За орнаментами і кольорами можна було впізнати, з котрого села дівчина чи жінка. Так, наприклад, у селах Ниврі, Кривчому, Гермаківці, крім чорного, у вишивках був синій колір, у Борщеві, Стрілківцях, Іване-Пустому – фіолетовий, у Юр’ямполі, Шишківцях, Королівці – вишневий, у Шупарці – зелений.
Відтак борщівська чорна сорочка займає почесне місце серед усього розмаїття національного вбрання.
Неповторне мистецтво Борщівської вишивки відоме не лише в Україні, але й поза її межами. Мистецтвознавці стверджують, що на сьогодні залишились два найбільш популярні види вишивки: полтавська та борщівська, як феноменальне явище, в якому закарбовані фрагменти трипільської культури.

Від минулого до майбутнього

Той, хто пам`ятає минуле, має чимало шансів не помилитися у майбутньому. Варто зберігати своє коріння та свої ремесла. Тому давайте вишивати, давайте носити вишиванки та інші оздоблені вишивкою речі, прикрашати свої оселі, адже це красиво, це природно, це наше рідне мистецтво, наші традиції.

Одягнімо, друже, вишиванки –
Наш чарівний український стрій.
Не для когось, не для забаганки,
А для себе, вірний друже мій.

Одягнімо вишиванки, друже,
Як одвічний предків талісман.
Хай не буде серед нас байдужих
І один в нас буде отаман.

Одягнімо в свята і неділі,
В будень, за потреби, одягнім
І відчуєм – вороги безсилі
Зруйнувати український дім.

Одягнімо вишиванки, друже,
Хай побачить українців світ –
Молодих, відважних, дужих,
У єднанні на сто тисяч літ.

Вишивка в українському народному одязі завжди використовувалась з елементами мотиву захисту – орнамент на одязі обрамлювали однією чи кількома смугами, навіть нефарбованої нитки. У народі вважалось, що за цими смужками «зберігається здатність» служити перешкоджанню для злих сил.
У Західних регіонах України зустрічаються жіночі сорочки з мотивом «дерева життя» на рукавах. Варіантів цього мотиву дуже багато, вони є специфічними для кожної конкретної місцевості. Колорит та техніка його виконання надають малюнку різних художніх образів – від великих насичених, майже монументальних, форм до витонченої, мініатюрної, делікатної графіки.
Народні майстри-вишивальниці залишили нам дуже великі духовні скарби, які вони перейняли та зберегли від своїх пращурів. Чи зможемо ми зрозуміти ці таємні для нас символи, чи зможемо почути їх думки про всесвіт, про життя, чи зможемо передати їх нашим нащадками, – це залежить лише від нас самих. Сучасне національне відродження Незалежної України є добрим приводом, щоб зазирнути у наші душі, прислухатися до голосів, які лунають до нас через віки. Все це допоможе нам зрозуміти, хто ми такі – український народ – і яке наше місце серед сучасних народів Європи.