АРХІВ
ГРОМАДИ

№3(113)
травень - червень
2011 року

Пісня, що рветься на волю

Не часто доводиться зустрічати в Угорщині молодих людей, які добре знаються на матеріальних та економічних потребах сьогоднішнього суспільства і водночас не забувають про духовну складову людського життя, необхідність дарувати іншим радість і втіху через своє мистецтво. Ба навіть більше: розвивають як свої розумові і фахові здібності, так і здатність всіма фібрами своєї душі сприймати прекрасне і ділитися красою з іншими. Бог про таких не забуває і протегує їм у важкі хвилини.  
Хтось із них малює, дехто танцює, є такі, що звіряють свої сокровенні думки у вільний від основної роботи час на папері в надії колись оприлюднити їх... А от героїня нашої розповіді Іванна, або Яся Проць,  у свої двадцять з хвостиком просто закохана в музику і вокал. І це при тому, що в неї є поважна економічна освіта, знання іноземних мов і непогані здобутки у фаховій кар’єрі. Здавалося б, тільки йди в цьому напрямку і ні про що інше не думай.
Аж ні! Не така вже наша Яся, щоб ставитися до вокального мистецтва як до хобі чи до якоїсь віддушини. Вона називає себе співачкою і композитором, хоча і не знала нотної грамоти. Яся не дозволяє собі розслаблятися не те що у вихідні, але і в будні дні. Либонь тому, що дуже любить ці свої вправляння у мистецтві. У розмові з Ясею я зрозумів, що міра цієї любові до обраної справи є дуже і дуже великою і що в такому випадку людина просто не уявляє собі, як можна зректись покликання душі.
Проте радше давайте почитаймо, що молода співачка і автор музичних композицій сама говорить про себе.

– Коли Ви відчули інтерес до музики?
– Щиро кажучи, він у мене був змалку. Я хотіла співати і танцювати над усе. У 16-річному віці я опинилась в Угорщині. Опановувала угорську мову, потім вчилася за обраним фахом. За кілька років я згадала, що дуже люблю співати. Мені вже давно хотілося купити гітару. І тут я почала заощаджувати гроші і в 19 років придбала собі цей омріяний з дитинства інструмент. Я самотужки вчилася грати на ній, бо якщо є велике бажання, то більшої мотивації людині і не треба. Паралельно я слідкувала за тим, що нині співають, які мелодії полюбляє молодь і сама намагалася придумувати пісні. Вони і потрапили до мого першого альбому. До цих пісень написані англійські тексти, українських я спочатку не писала. Пояснити цього собі я тоді ще не могла, адже відчувала, що не готова ще співати про дуже інтимні особисті речі. Для цього треба було зняти всі бар’єри внутрішнього упередження, страху і подолати мистецькі штампи. Англійська ж дозволяла у певній мірі співати про те, що пережила раніше, оптимізувати думки та емоції, які в мені на той час нуртували. Ці мої свіжо написані пісні, певна річ, справили враження на моїх знайомих і друзів. Одна моя колеґиня запитала мене, чому, мовляв, я не займаюся пошуками інструментальної групи? Адже з музикантами в мене буде більше практики, оскільки музичної освіти в мене немає. І справді, я писала і виконувала пісні, так би мовити, на самих почуттях. Я вслухалася в музику, що в мені звучала, її ритми, і це почуття мені не зраджувало, гадаю, що воно і не давало мені фальшувати на сцені. І так воно і йшло з дня на день, аж поки не скористалася зі слушної поради колеги.
– Вирішили знайти однодумців у музиці?
– Дуже з багатьма групами я зустрічалася, перепробувала силу-силенну музичних жанрів і стилів – від рок-енд-ролу до хіп-хопу. Ці пошуки тривали десь із рік. Нарешті, мені вдалося зустрітися з музикантами, яким, можливо, і не потрібна була така співачка, як я, але їм сподобалося те, що я сама пишу пісні. Ці хлопці запропонували своє музичне аранжування. Були репетиції, відтак почалися регулярні виступи. Спочатку нас було всього троє, а потім група розширилася, додалися саксофон, мандоліна. Гурт назвали моїм ім’ям Yasya (це мій сценічний псевдонім), оскільки репертуар здебільшого будується на моїх піснях. Деякі з них написані в стилі акустичного року чи джазу з домішками латиноамериканських мотивів.
– Якими є Ваші враження від виступу на конкурсі музики світу у Будапешті?
– Ці змагання відбувалися на річковому пароплаві «А-38». Ми не дуже вписувалися у заявлену програму, бо в нас трохи інша пісенна категорія. І тоді ми вирішили виступити з українськими піснями, які я завжди радо співаю на своїх концертах. Змалку я виховувалася на пісня «Океану Ельзи», часто їх співаю. Іноді навіть глядачі – українці чи росіяни – залюбки виконують їх разом зі мною. На конкурсі ми представили публіці в нашій більш сучасній обробці народні пісні «Чом ти не прийшов», «Червона рута». Перший тур ми пройшли чисто. Журі дуже сподобалося, нас дуже хвалили. Але потім нам сказали, що ми надто професійна група,  і тому не доцільно, щоб ми далі брали участь у цьому конкурсі. Попри те, що нам не присудили  місця, дуже приємно було, що нас підтримала українська громада в Угорщині. Наші краяни на чолі з пані Ярославою Хортяні прийшли на цей конкурс щиро уболівати за нашу групу. Ми отримали від них українські національні костюми. Угорські музиканти нашої групи дуже зраділи цьому, їм сподобався такий цікавий фольклорний гардероб
– Звідки прийшло це відчуття професійності?
– Річ у тім, що ми виступаємо разом вже два роки, взаємодоповнюємо один одного. Намагаємося, щоб все було дуже гарно на сцені. На наші концерти приходять молоді люди багатьох національностей, так само угорці, з якими я колись вчилася. Зараз дуже мало звучить живої музики, а це як своєрідне спілкування поколінь. Раннє знайомство з музикою мені передалося через моїх музикальних бабусю, вчительку музики, і маму, яка сама придумувала пісні, граючи на фортепіано. Взагалі родина моя дуже талановита. Серед бабусиних братів Бокотеїв є художники, скульптори. Ректором Львівської академії мистецтв є Андрій Андрійович Бокотей. Мій покійний дідусь був біофізиком, але не цурався пензля і фарб, писав поезії, співав багато пісень, навіть займався лозоплетінням. А сама я закінчила факультет зовнішньої торгівлі Будапештського економічного інституту (BGF). Можете собі уявити, як далеко є економіка від мистецтва. Але, хвалити Бога, науку свою закінчила, працюю. Маю можливість себе утримувати, тому що з музики прожити важко, принаймні в перші часи... Після роботи я або йду на репетиції до своєї групи, або складаю пісні, або просто вправляюсь грі на гітарі. Тому значну частину мого життя займає музика. Звичайно, хотілося б приділяти їй більше часу, або займатися виключно музичною творчістю без зупинки. Побачимо, що з того вийде у подальшому. Принаймні, я буду старатися. На моїх концертах люди часто питають, мовляв, на якій мові це я співаю, адже звикли до того, що прибулі з України розмовляють тільки російською. Це для мене був шок, коли я сюди приїхала. Доводиться відкривати людям очі на очевидні речі: українська мова існує і вона живе у народі і в мистецтві. Я дуже рада, що зустріла людей, які підтримують мене в житті, мою музику, членів нашої групи, котрі поважають мене за мою любов до української музики і самі люблять її виконувати без жодних пафосних витребеньок. Дякую всім, хто приходить на мої концерти і нашій громаді, що вболіває за творчу українську молодь.
– Дякую за розмову і від імені читачів «Громади» бажаю великого творчого успіху!

Розмову провів Василь ПЛОСКІНА