Полковники Євген* Коновалець і Андрій Мельник – перший і другий Голови Проводу Українських Націоналістів. Їх військові звання полковників увійшли в українську та світов історіографію. А, взагалі, вони були генералами-хорунжими (генерал-майорами). Командувач Корпусу Січових Стрільців Євген Коновалець і його начальник штабу Андрій Мельник отримали звання отаманів (генералів за номенклатурою Центральної Ради) в грудні 1918-го року після перемоги в повстанні проти режиму Гетьмана Павла Скоропадського і вступу Директорії до Києва. Основною причиною повстання було підписання  П. Скоропадським Угоди про Федерацію з Білою Росією („дорога всім нам Росія”, „Антанта хоче Федерації” і т.д.) [1].
Проте, після Українських Визвольних змагань, очоливши в 1921-му році в Галичині й на еміграції Українську Військову Організацію (УВО) і в 1929-му році – Організацію Українських Націоналістів (ОУН), отаман  Євген Коновалець завжди іменував себе полковником. Поручник Генштабу Армії УНР, відомий поет Євгена Маланюк вважав, що терміни „отаман” і „отаманщина” після 1917-1920-го років викликали в українців негативні асоціації. До того ж, в Українській Галицькій Армії (УГА) ранг отамана відповідав майору [1,2].
Євгену Коновальцю не вдалось у 1914-му році вступити до Легіону Українських Січових Стрільців (УСС) і в його рядах прийняти участь у війні з окупантом  України – Російською імперією. В лавах УСС воювали його друзі з Львівської Академічної гімназії – видатні старшини  Петро Бубеля, Василь Кучабський, Роман Сушко, Петро Франко, Іван Чмола та ін. Навчаючись в гімназії, вони разом створювали „Пласт” і таємну організацію „Мазепинський Курс Мілітарний”. Вивчали теорію, закупили зброю, проводили вправи в лісі й на стрільбищах. А потім склали присягу „з оружжям в руках здобувати незалежність українського народу” [3]. Недаремно в пісні „Червона Калина” співали „..визволяти братів-українців з московських кайдан”.
Євген Коновалець продовжив навчання на юридичному факультеті Львівського університету. Був членом Товариства „Січ”, Студентського Союзу і, пізніше, Української Національно-демократичної партії. Великий вплив на формування його особистості мали визначні галичани – педагог Іван Боберський, політик Кость Левицький, а також політичний емігрант з Наддніпрянської України Дмитро Донцов. Військовий вишкіл Є. Коновалець пройшов на  підстаршинських курсах при 19-му піхотному австрійському полку у Львові, а пізніше в австрійській офіцерській школі. У 1915-му році поручник 35-го полку галицьких ополченців Австрійської армії Є. Коновалець воював разом з сотнями Легіону УСС на Російському фронті в Карпатах. До того ж, брав участь у важких боях з москалями за стратегічно важливу гору Маківка на Львівщині 28 квітня – 2 травня 1915-го року [2,5].
У 1915-му році поручник Є. Коновалець попав у російський полон. У кінці лютого 1917-го року він перебував у таборі австрійських військово- полонених у Царицині (нині Волгоград) на „Даргорі”. Перед етапом до селища Дубовки там зупинились поручники УСС Андрій Мельник і Роман Сушко і хорунжий УСС Михайло Матчак. Виїзд затримувався і Євген Коновалець про щось довго розмовляв з Андрієм Мельником. Було видно, що обговорюють серйозні речі. По приїзді до Дубовки А. Мельник повідомив усіх, що 27 лютого 1917-го року  у Санкт-Петербурзі відбулась Лютнева революція [6]. Це було напередодні нового етапу боротьби за незалежність України.
17-го березня 1917-го року в Києві постав парламент Наддніпрянської України –  Центральна Рада, а в червні Український Уряд – Генеральний Секретаріат. Пройшли Всеукраїнські Військові з’їзди, українізувались частини Російської армії, що розвалювалась, запрацював Галицько-Буковинський Комітет... У липні 1917-го року поручник Євген Коновалець одним з перших виїхав з табору в Царицині до Києва, де розпочав у Комітеті формувати військову частину з полонених галицьких українців. Справа затяглась до більшовицького перевороту в Санкт-Петербурзі. 12-го листопада 1917-го року нарешті отримано дозвіл Секретаріату Військових Справ Центральної Ради [7,8].

30-го грудня 1917-го року до Києва прибули з Царицина 11 старшин УСС на чолі з поручниками Андрієм Мельником і Романом Сушком. У казармах полку ім. Гетьмана Петра Дорошенка на вулиці Пирогівській у Києві втікачів зустріли галицькі старшини Євген Коновалець, Іван Чмола і Федір Черник. Невдовзі прибулі з Царицина „військовополонені австріяки” стали українськими вояками Галицько-Буковинського Куреня [3,8].
16-го січня 1918-го року Центральна Рада під тиском депутатів-соціа- лістів прийняла закон про демобілізацію Української армії. 19-го січня на мітингу 600 галицьких стрільців і старшин протистояли соціалістичній анархії. Ідеї перетворення війська в „народну міліцію” та „вільного вибору командирів” пропагували „делегати Всеукраїнської та Київської Рад військових депутатів”, але  і Генеральний Секретар військових справ Центральної Ради М. Порш і військовий комендант Києва М. Шинкар. Військові порядки відстоювали старшини УСС А. Мельник, Р. Сушко, І. Чмола та ін. Галицькі стрільці підтримали старшин і сформували з них „демократичну” Стрілецьку Раду. Історики вважають 19-е січня 1918-го року днем народження кращої військової формації УНР – Куреня (батальйону) Січових Стрільців* [8,9].
Командувачем (командантом – гал.) Куреня Січових Стрільців став сотник (капітан) Євген Коновалець. Разом із старшинами він відновив дисципліну. Січові Стрільці охороняли Голову Центральної Ради Михайла Грушевського та Управу Київського Військового округу. Російські більшовицькі війська під командою В. Антонова-Овсєєнка, М. Муравйова і Ю. Коцюбинського розпочали наступ на Україну 25-го грудня 1917-го року. Центральна Рада ІУ-м Універсалом 22-го січня 1918-го року проголосила Україну „самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу” [3] і розпочала мирні переговори з Німеччиною і Австро-Угорщиною в Бресті. Наступ московських більшовиків загрожував столиці України. Українських військових частин для оборони через „миролюбну” політику Центральної Ради в Києві не було. А вождь „соціалістичних російських братів” Володимир Ульянов (Ленін) діяв, наперед добре проштудіювавши книжку „Das Kriegs” Карла фон Клаузевіца**.
29-го січня 1918-го року Центральна Рада й Управа Київського Війсь- кового округу запевнили командувача полку Січових Стрільців полк. Євгена Коновальця, що ліві українські партії не причетні до заколоту московських більшовиків у Києві. Січові Стрільці виступили проти повстанців. П’ятиденними кровопролитними боями командували полк. Є. Коновалець і сотн. А. Мельник. Стрілецькі підрозділи вели в бій старшини УСС І. Вирвич, Р. Дашкевич, В. Кучабський, П. Пасіка, Р. Сушко, Ф. Черник та І. Чмола. Крок за кроком, вулиця за вулицею очищали стрільці Київ від більшовицьких загонів, сформованих із російcьких робітників, люмпен-пролетаріату і, навіть, загітованого більшовиками полку Георгієвських кавалерів [3,10].   
Перемоги Січовим Стрільцям у Києві приносила вдала тактика вуличних боїв – концентровані удари по окремих загонах російських більшовиків, нищівний обстріл їх позицій із скорострілів, прориви крізь рушничний вогонь, багнетні атаки та безперервне переслідування противника. Так ламали опір багнетними атаками та переслідували відступаючих москалів усусуси сотні А. Мельника і галицькі ополченці сотні Є. Коновальця в боях на горі Маківці в Карпатах. У боях на київських вулицях і площах освоювали цю науку наддніпрянці з поповнення Куреня Січових Стрільців.
3-го лютого 1918-го року козаки полку ім. П. Дорошенка та Гайдама- цького Коша безперервно атакували більшовиків у центрі повстання – на заводі „Арсенал”. За підтримки сотні Січових Стрільців під командою Р. Сушка українські частини підійшли до мурів Арсеналу і розпочали їх обстріл із важких гармат. Вдосвіта 4-го лютого Арсенал крізь був взятий навальною  багнетною атакою. Знищено біля 300 більшовиків, 300 здалось в полон. При штурмі полягло 70 козаків.                  
4-5-го лютого козаки Гайдамацького Коша та інших українських частин здобули три Київські вокзали і залізничну товарну станцію та ліквідували рештки опору більшовиків у районах Києва. Бої припинились. Повстання в Києві було повністю ліквідоване [3,10,11]. Із важких бойових дій у Києві в січні-лютому 1918-го року майбутні Провідники Організації Українських Націоналістів полковники Євген Коновалець і Андрій Мельник винесли переконання щодо переваги регулярного, добре вишколеного війська над чисельно більшими, але не підготованими і не об’єднаними єдиним командуванням загонами противника.

Із 300 стрільців Куреня Січових Стрільців у боях з більшовицькими повстанцями уціліло тільки 130. Загинула половина скорострільної сотні сотника Ф. Черника. Великі втрати мали українські полки імені Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка та Костя Гордієнка, Окремий Чорноморський курінь, частини Вільного Козацтва та Гайдамацький Кіш під командою Симона Петлюри.  Детально описали „Оборону Центральної Ради і бої за Київ 1918 року” їх учасники – старшини Січових Стрільців Володимир Моклович, Зенон Стефанів і Василь Кучабський  [10-12].
Кілька днів під обстрілом гармат із Східного берега Дніпра тривала оборона Києва від червоних військ царського жандарма підполковника М. Муравйова. Вночі 7-8 лютого 1918-го року Січові Стрільці забезпечили відступ Центральної Ради і Генерального Секретаріату з Києва до Житомира. До Києва увійшли більшовики і учинили криваву розправу над українським населенням. Для розстрілу було достатньо посвідчення української установи. Заступник Голови Центральної Ради Сергій Єфремов так описав події: „Муравйов – завойовник Києва, що приніс північну власть на вістрях штиків, що чотири дні громив з тяжких гармат безборонне мільйонне місто, що справив криваву тризну, тисячами розстрілюючи неповинні жертви...” [13].
9-го лютого 1918-го року Українська Народна Республіка підписала Мирний договір із Німеччиною і Австро-Угорщиною в  Бресті та звернулась до них за допомогою. 19-го лютого німецько-австрійські війська розпочали звільнення України від військ Червоної Москви. В авангарді наступу йшли Січові Стрільці, які вступили до Києва 3-го березня. На початку березня 1918-го року Курінь Січових Стрільців розгорнуто в полк під командою полк. Євгена Коновальця. Полк складався з трьох піхотних куренів по чотири сотні з 160-170 багнетів, двох скорострільних і кінної сотень та двох гарматних батарей [3,12].
29-го квітня 1918-го року після військового перевороту Гетьман Павло Скоропадський запропонував полк. Є. Коновальцю визнати нову владу. Підтримки не отримав, бо Січові Стрільці вважали законним урядом України Центральну Раду. Тоді німці розформували полк Січових Стрільців [3,8,11]. Режим Гетьмана П. Скоропадського опирався на німецько-австрійські військові сили, російських або зрусифікованих поміщиків, буржуазію та російських офіцерів, що тисячами втікали до Києва. Всі вони вороже ставились до Української державності. Гетьманська влада ліквідувала демократичні закони Центральної Ради, усунула з державного апарату національно-свідомих українців. Каральні загони і навіть німецькі війська відбирали у селян  захоплену поміщицьку землю й жорстоко придушували їх повстання. Відкрито створювались російські військові дружини.
23-го серпня 1918-го року полк. Є. Коновалець добився у Гетьмана дозволу сформувати „Окремий Загін Січових Стрільців” (1000 стрільців і 30 старшин) і став його командувачем. В особистих розмовах Є. Коновалець не раз попереджував Гетьмана про небезпеку його русофільської політики для державної незалежності України. Остання аудієнція відбулась 13-го листопада напередодні проголошення Павлом Скоропадським Федерації з Білою Росією. Вона закінчилась порадою Гетьмана Є. Коновальцю, „щоби він, коли є самостійником, відійшов із своїми стрільцями до Галичини”. Перед від’їздом полк. Є. Коновальця до Білої Церкви Дмитро Донцов порадив йому „вертати якнайскоріше з своїми” [14].
Делегати від Загону Січових Стрільців полковник А. Мельник і сотник Ф. Черник були на нараді Українського Національного Союзу вночі 29-30-го жовтня 1918-го року. Лідери УНС Володимир Винниченко, Микита Шаповал і ген. Олександр Осецький повідомили, що переговори з Гетьманом щодо збереження державності України зайшли в глухий кут і повстання неминуче. Доказом була перехоплена телефонна розмова Гетьмана з Отаманом Війська Донського Петром Красновим про входження України у Федерацію з майбутньою Білою Росією. Стрілецька Рада в Білій Церкві на чолі з полк. Є. Коновальцем прийняла рішення про повстання проти Гетьмана [3,15].