АРХІВ
ГРОМАДИ

№3(113)
травень - червень
2011 року

Дмитро Ткач

Зізнаюсь, я жив, живу, і дасть Бог житиму

(2 частина)

На початку грудня 1991 р. відбулася подія, яка також стала виз­начальною у становленні молодої української дипломатії. Одразу після оголошення результатів Всенародного референдуму Будапешт встановлює дипломатичні відносини з Україною, а 6 грудня Київ відвідала делегація Угорської Республіки на чолі з прем’єр-міністром Й.Анталом. В урочистій обстановці в Марийському палаці було під­писано Договір про основи добросусідства та співробітництва (підпи­саний 06.12.91 р.; ратифікований українською стороною 01.07.92 р., угорською – 11.05.93 р.; обмін ратифікаційними грамотами відбувся 16.06.93 р.). Це був перший документ такого рівня, який підписала Україна. В той, самий день у Києві було відкрито посольство Угор­щини, знову ж таки перше серед іноземних дипломатичних представ­ництв.
Повертаючись до базового договору, потрібно відмітити, що в цьому документі було зафіксовано надзвичайно важливе положення про те, що «...Сторони не мають і не матимуть у майбутньому тери­торіальних претензій одна до одної». У подальшому саме цей розділ Договору три дні дебатувався у Державних Зборах УР під час проце­дури ратифікації. Незважаючи на сильний опір опозиції, насамперед Незалежної партії дрібних господарів, парламент ратифікував цей документ.
...
Принагідно зауважимо, що хоч візит високої угорської делегації та підписані документи створили умови для подальшого розвитку ук­раїнсько-угорських відносин, однак відсутність посольства України в Будапешті робило марним надії українських дипломатів на активі­зацію співробітництва обох країн. Розуміючи це, Київ у січні 1992 р. призначає мене тимчасовим повіреним у справах України в Угорщині. Про це мені по телефону з радістю повідомив Б. Тарасюк.
Мої стосунки з послом Абоїмовим увесь час його перебування на цій посаді складалися непросто. Я відчував, що він психологічний вампір. І, на моє щастя, мені попалася стаття про таких людей. Я її уважно прочитав і знав, чим можна протидіяти. Так ось, вампірам не треба заперечувати, це їх підгодовує, боятися їх також не треба, най­краще сидіти мовчки або з усім погоджуватися, при цьому треба три­мати ноги схрещеними, а руки скласти у замок. Хочете вірте, хочете ні – але це мені допомогло.
Абоїмов постійно шукав причину, за що б мене вилаяти, особливо тоді, коли я більшу частину роботи присвячував Україні, але я нама­гався не дати йому нагоди. Тим паче восени 1990 року мене обрали секретарем партбюро посольства, а мого друга Б. Спиридонова – сек­ретарем партійної організації радянської колонії в УР, а це більше 2000 комуністів. І він вже сам мене почав побоюватися.
Але після того як мене призначили тимчасовим повіреним Ук­раїни в УР, його як ґедзь укусив. І розпочалися для мене найтяжчі дні перебування в Угорщині. Абоїмов заборонив мені користувати­ся урядовим зв’язком, міжнародним телефоном, факсом, ксероксом. Я практично був відрізаний від зв’язку із Києвом. Виручили, як завжди, угорські друзі. У мене був друг Лайош Пастор, який мав куш­нірську майстерню у центрі Будапешта. Саме із цього приміщення я передавав телефонограми у МЗС України, телефонував колегам, ви­рішував різні питання.
На початку березня навколо мене почали згущатися хмари. Я звер­нувся до А.М.Зленка з проханням приїхати до Києва. На перекладних я добрався до Чопа, а звідти потягом до Києва. Міністерство тоді було маленьке, там працювало осіб 70. Міністр мене прийняв того ж таки дня. Я запропонував відкрити посольство України у Будапешті. На той час у Верховній Раді досить активну позицію займали «рухівці», які вимагали від А.М.Зленка якомога швидше відкрити перше посольство за кордоном. У той же час грошей на це у держави не було.
Міністр сприйняв мою інформацію скептично. «А де ти візьмеш приміщення, гроші і все інше?» – запитав він мене. Я з упевненіс­тю відповів, що всі ці проблеми вирішимо. «Тоді відкривай, – сказав він, – але попереджаю, що послом ти не будеш і квартиру у Києві я тобі не дам».
Тут хочу зробити невеличкий відступ. З Анатолієм Максимовичем у мене по життю складалися непрості стосунки. Людина він над­звичайно самозакохана та егоїстична. Не знаю, чим я йому не сподо­бався, але завжди він намагався мене зачепити, хоча б якесь зробити зауваження. Якось у Ніредьхазі на міжнародній зустрічі, присвяченій створенню організації «Карпатський Єврорегіон», а це було навесні 1993 року, він мені сказав: «Слухай, Дімо. Хоч ти і розтелепа, проте ти написав кращий річний звіт посольства». Ось така похвала. Я і далі розповім, яку негативну роль у моєму житті відіграла ця людина.
Повертаючись назад, зупинився в Ужгороді та зустрівся із Васи­лем Сивулею, який на той час був керівником банку «Лісбанк». Домо­вилися про те, що він дасть безвідсотковий кредит у розмірі 50 тисяч доларів на започаткування роботи посольства терміном на один рік. Василь також відрядив для роботи у посольстві Віталія Герца, який працював у банку. Закипіла робота. На другий день у Будапешті зус­трівся із генеральним директором угорської дирекції обслуговування дипломатичних представництв. Він дав мені супроводжуючого і кіль­ка адрес будинків, які можна орендувати під посольство. Ми зразу домовилися про відстрочку орендної плати на один квартал.
Перший будинок не підійшов, а от другий мені зразу сподобався. Це було колишнє консульство ФРН у Будапешті по вул. Нограді, б. 8. Для відкриття потрібно було лише зробити косметичний ремонт та завезти меблі. На другий день знову зустрівся із генеральним ди­ректором та попросив за тиждень провести косметичний ремонт на першому поверсі. Він спочатку заперечував, але коли почув, що це буде перше посольство України у світі, зразу дав відповідну команду своїм підрозділам.
Уже 19 березня зателефонував міністру і повідомив, що 24 березня ми готові відкрити посольство. Запросив його взяти у цій урочистій події участь. Як з’ясувалося потім, Зленко не повірив мені і назвав мої дії комсомольською аферою. Він довго радився із заступником мініс­тра В.Ліпатовим і прийняв рішення послати до Будапешта Б.Тарасюка, якого щойно призначили на цю посаду.
24 березня 1992 р. урочисто було відкрито посольство України в Угорщині, яке стало першим дипломатичним представництвом Ук­раїни за кордоном. На його відкриття приїхав через Ужгород у Буда­пешт заступник міністра закордонних справ із двотижневим досвідом роботи на цій посаді Б. Тарасюк, голова Ужгородської обласної ад­міністрації С.І.Устіч, генеральний директор концерну «Закарпатліс» І.І.Герц. Дощило, зібралося досить багато журналістів провідних сві­тових телекомпаній, і ми під Гімн України підняли над Будапештом і над цілим світом Український Прапор.
Через десять років у вітальній телеграмі колективу посольства президент України Л. Д. Кучма писав: «Щиро вітаю із знаменною для української дипломатії ювілейною датою – 10 річницею відкриття першого посольства незалежної України за кордоном. Переконаний, що посольство, яким напрацьовано великий досвід забезпечення національних інтересів України, і надалі гідно представлятиме нашу державу на міжнародній арені».
Б.Тарасюк привіз із собою набір печаток для консульської роботи, і це все, на що було»здатне міністерство. Але для нас і цього було до­статньо, щоб розпочати роботу посольства.
Увечері разом із українською громадою провели урочистості з нагоди чергової річниці Т. Г. Шевченка. Це був перший такий за­хід, що проводився у Будапешті. Після урочистостей був прийом. Із Закарпаття привезли горілку, вино, різні наїдки. Вечір проводили у Будинку радянської культури та науки, і ми розраховували, що його директор Г. Вишинський дасть нам посуд та все інше для організації фуршету. Але за кілька годин до початку концерту з’ясувалося, що ми нічого не отримаємо. Ситуація була патова. Добре, що у мене в кишені було сорок тисяч форинтів, цього було достатньо, щоб у сусід­ньому ресторані «Асторія» орендувати посуд.
Причина такої поведінки директора була дуже проста – посол Абоїмов скомандував не давати хохлам посуд. До речі, за день перед відкриттям посольства я ще брав участь у нараді дипломатичного складу посольства, під час якої посол зі знущанням у голосі сказав: «Ну що, Дмитре Івановичу, кажуть, що ви сьогодні відкриваєте по­сольство?» Я відповів, що так. «Ну, ну, – почув відповідь, – відкри­вайте».
Але це була не просто іронія, Абоїмов був переконаний, що я ні­чого не зможу зробити, грошей у мене не було, людей та транспор­ту також. Він помилився і отримав серйозний наганяй з Москви за те, що вчасно не повідомив про відкриття посольства України. З цієї причини посол уже РФ Абоїмов не вітався зі мною майже рік.
Не можу не згадати ще одну історію, яка трапилася зі мною та Абоїмовим. Я вже був тимчасовим повіреним, і угорці все робили, щоб мені продемонструвати свою повагу, як представнику незалежної України. У той час міністр оборони Угорщини здійснював офіційний візит в Україну, і мене запросили на військове летовище у місто Тьоколе, це під Будапештом, на проводи делегації. Я замовив машину у гаражі посольства, але попросив, щоб машина була із флагштоком. Моя дружина пошила український прапор, і була нагода його використати. Коли про це почув Абоїмов, то наказав ніякої машини мені не давати, мотивуючи це тим, що на російській машині українського прапора ніколи не буде.
Для мене це була трагедія. Угорці чекають представника України, а у мене немає машини. I тут я згадав про мого друга Іштвана, який очолював державну охорону УР і мав цілий гараж мерседесів. На щастя, у мене був його телефон, я подзвонив, і він відповів. Через десять хвилин біля посольства стояв чорний мерседес. Я вийшов, дав водію український прапор, і той почав його чіпляти на флагшток.
Абоїмов у той час поламав ногу і ходив на костилях, отож він викликав із гаража машину, а черговий комендант вирішив, що це прибув його мерседес і сповістив посла. Треба було бачити обличчя Івана Павловича. Він виходить, а цей гад Ткач на його мерседес чіпляє український прапор. Тільки коли я від’їхав, він уздрів угорські номери. Ой і отримав по голові тоді бідний комендант.
Отже, посольство було створено і ми почали працювати. Хто ми. Я як тимчасовий повірений і Віталій Герц, працівник «Лісбанку». У Віталика були «Жигулі» дев’ятка, на яких ми їздили по Будапешту. Першим нашим відвідувачем став громадянин США. Він прийшов отримати візу. Я мав невеликий досвід консульської роботи, тому дав йому анкету і після її заповнення поставив у паспорт візу. Печатка була гумова, і я її поставив догори ногами. Коли американець побачив, що у нього віза № 1 та ще поставлена не так, як треба, його радості не було меж.
…
Створення першого посольства України в світі було надзвичайно важкою справою. Досвіду двосторонньої дипломатії у МЗС не було, та й дипломатів, які б знали, що це таке. Пригадую, коли перший заступник міністра М.П.Макаревич попросив мене, тоді тимчасового повіреного України в Угорщині, розказати начальникам управлінь міністерства, що таке двостороння дипломатія. Понад годину я розповідав, а відтак дві години відповідав на запитання. Учасники цієї
наради потім усі стали послами України у різних країнах світу Але мене виручив досвід, який я набув у радянському посольстві, навички організаторської роботи, які мені дав комсомол, просто життєвий досвід та бажання працювати на рідну державу.
То чому саме Угорщина стала тією країною, з якої розпочинаються двосторонні відносини України.
Угорщина велике значення надавала та надає добрим відносинам із сусідніми державами. I це цілком природно, оскільки прикордонні країни формують найближче зовнішньополітичне середовище, від ефективної взаємодії з яким безпосередньо залежать мир і стабільність по всій периферії кордонів будь-якої держави, її прогресивний внутрішній розвиток, безперешкодне й різноманітне спілкування із зовнішнім світом. Для України з перших кроків становлення незалежної держави надзвичайно важливо було встановити дружні, добросусідські відносини з усіма без винятку прикордонними країнами. Найбільше готовими до такої співпраці на той час виявилися угорці.
I на це впливали такі фактори.
Угорщина тривалий час потерпала від свого східного сусіда. Імперія – чи то Російська, чи то Радянська – була завжди загрозою державності Угорщини. З історичної пам’яті угорців ніхто не викреслить ролі Росії у придушенні революції 1848 р. та СРСР – у розгромі революції 1956 р. Тому коли з’явилася надія на те, що на східному кордоні імперія може поступитися місцем Україні, та ще такій державі, яка обирає демократичний, європейський шлях розвитку, то, певна річ, угорці доклали всіх зусиль для того, щоб сприяти перетворенню сподівань на реальність. Більшість угорських політиків та населення розуміють, що в реаліях сьогоднішньої Європи не варто розраховувати на повернення Угорщині територій, втрачених в результаті підписання Тріанонського мирного договору. Тому шлях до об’єднання угорської нації один, а саме – мовне, культурологічне єднання, що базується на збереженні національних традицій. Отже, Україна, на території якої проживав понад 160 тис. угорців, була визначена як країна, де існують найбільш сприятливі умови для духовного об’єднання угорців. Не випадково саме з Україною угорці першими підписали Декларацію про забезпечення прав національних меншин та створили Змішану українсько-угорську комісію з питань забезпечення прав національних меншин, яка успішно діє понад сімнадцять років.
Як Україна, так і Угорщина є постсоціалістичними країнами, які магістральним шляхом розвитку визначили побудову демократичного суспільства на засадах ринкової економіки. Звичайно, спільна мета є доброю основою для взаємодії.
Обидві країни задекларували свої наміри щодо інтеграції в європейські та євроатлантичні структури. Угорщина надає постійну допомогу Україні в її європейських та євроатлантичних прагненнях.
Геополітичний фактор. Сусідні Україна та Угорщина належать до регіону країн Центральної та Східної Європи. Вони тісно пов’язані спільними інтересами у сфері безпеки у широкому розумінні цього поняття – від військової до екологічної. У розвитку економіки обох країн значне місце відводиться включенню їх у європейську мережу транспортних коридорів – автомобільних, залізничних та водних.
Економіки двох країн у соціалістичну добу були досить взаємопов’язані. I хоч після розпаду РЕВ Угорщина переорієнтувалася на економічне співробітництво із західними країнами, Україна для угорців залишилася досить привабливим партнером. Традиційно розвивається співробітництво прикордонних територій.
Відносини обох країн в історичному минулому не обтяжені конфліктами та проблематичними питаннями. Досить безхмарно розвиваються взаємовідносини і на сучасному етапі.
З більшості гострих міжнародних питань позиції України та Угорщини практично збігаються або дуже близькі. Це дає можливість зовнішньополітичним відомствам обох країн проводити узгоджену лінію як у міжнародних, так і в регіональних організаціях.
Завдяки цим та іншим факторам, виваженим, скоординованим і цілеспрямованим спільним зовнішньополітичним діям обох країн, Україні та Угорщині впродовж 90-х років вдалося створити основу цілісної системи взаємовигідного партнерства та добро­сусідських відносин. Бона охоплює весь комплекс українсько-угорського співробітництва в усіх без винятку сферах, а для її реалізації розроблено дієвий механізм координації діяльності двох держав як на двосторонньому рівні, так і на міжнародній арені.
Певну роль відіграли також особисті фактори. Наприкінці 80-х років в угорському МЗС начальником управління СРСР працював Іштван Монорі – досвідчений угорський дипломат, професіонал високого Гатунку та просто гарна людина. Саме він допомагав мені ще у радянському посольстві розпочати українсько-угорську співпрацю. Я ще не вірив, а він був упевнений, що вже найближчим часом Україна буде незалежною державою. 3 ним разом в управлінні працювали молоді тоді дипломати Ференц Контра, Ерньо Кешкені, Сергій Сюч, які також багато зробили для започаткування українсько-угорських зв’язків. Звичайно, наявність у складі радянського посольства дипломата українського походження, який займався саме зв’язками із союзними республіками, також створювало сприятливі можливості для української дипломатії.
На долю нашого невеликого колективу із самого початку випало чимало випробувань.
У жовтні 1992 року в Ужгороді відбулася перша зустріч вже президента України Л.Кравчука із прем’єр-міністром Угорщини Й.Анталом. Літаки сідали у Мукачевому, оскільки президент України прилітав ТУ-134, а летовище в Ужгороді такі літаки не приймало. Український літак сів першим, за ним сів угорський, це був військовий літак АН-26. І ось коли він робив розворот, крилом збив флагшток з українським прапором. Відповідно всі журналісти, а їх було із тридцятеро, це сфотографували. Після закінчення переговорів я зібрав журналістів та попросив не публікувати це фото. Тоді ще не було розгулу демократії, і моє прохання врахували. Переговори були успішні, і сторони домовилися про наступу зустріч у Будапешті.
У грудні 1993 року помер Йожеф Антал, перший угорський прем’єр-міністр новітньої доби. Я розумів, наскільки важливо було, щоб на похорони приїхав президент України. На жаль, у Києві це не розуміли. Причина була одна: Й.Антал був прем’єр-міністром, а Л.М.Кравчук – президентом. I тоді ось що я зробив. Зателефонував послу Польщі і запитав, чи їде його президент. Він відповів, що ні, і те саме запитав у мене. Я сказав, що так. Під кінець дня зателефонував Марек Казмінський і сказав, що їхній президент їде також. 3 чистою совістю я поінформував Київ про те, що у Будапешт їде президент Польщі. I, до речі, наш президент приїхав, і це було надзвичайно важливо, тому що у столиці Угорщини він мав надзвичайно важливу зустріч із А. Гором – віце-президентом США, на якій було досягнуто принципових домовленостей щодо ядерного роззброєння України.