– доля дівчини, жінки, майбутньої матері – берегині людського роду й земного життя.
Для її відтворення знадобилася давня техніка прядева рим, якою я поділилася з читачем у поетичному доробку «Нитка долі – на веретені». Виткане в душі, розстелене мною на папері полотно поеми протягом року вибілювалось і зріло. На ньому – декоровані враженнями історичні мотиви за сюжетом роману Павла Загребельного «Роксолана», які несуть у собі багатовікову інформацію. Нитка долі волелюбної дочки українських степів не виблідла в часі й не зітліла в нерозплутаних клубках турецького гарему... Вона виділяється з-поміж інших незвичними для східного орнаменту візерунками, в яких непрості життєві стежки переплітаються в часі:

Вона йде, зачепившись за душу,
що міліє, вростаючи в сушу –
за верстою верста...
Мовчки йде, підкорившись  Аллаху,
на майбутній престол – як на плаху...
Настасіє... Наста-а...

...Наштовхнувшись на невикористані пасма думок, продовжую розплутувати затягнену петлею нитку сюжету, висмикуючи волокна з глибини віджитих сторіч і розв’язуючи затягнені в часі вузлики. В уяві поступово вимальовується терниста дорога запроданої в рабство жінки, яка зберегла в собі коріння древнього українського роду. Залишається перенести ескіз на вибілене полотно і збагатити барвами життя... Та несподівано для самої себе я власноруч обриваю нитку – зачепивши її за грань третього тисячоліття... Дівочий голос, який лине з телеекрану,  “розмиває” штрихи задуманого сюжету, гальмуючи плин думок і змішуючи вже визрілі в мені фарби... Образ юної полонянки раптово з’являється переді мною в сучасному сьогоденні – на віддалі кроку... Вона дивиться – пропікаючи поглядом уже злежані в часі століття і спопеляючи душу. Тендітна, надломлена, згіркла... Одна з тих, які в пошуках власної долі опинилися за межею... Неокріпла віть українського роду, що, відчахнувшись від крони, не знайшла опертя... Роксолана двадцять першого віку... Невтішна сповідь шматує полотно моєї душі... Розікраяні почуття клаптями спадають на помережену канву, надаючи вже наміченому візерунку непередбаченої сюжетної форми...

Обпалене зело

...Я хотіла продовжити – так,
         як дописують повість:
  про дорогу в життя,
        про султаншу на ім’я Хуррем...
Але краще повім, перекресливши всю поверховість,
  як сьогоднішній світ
       пропонує за знижкою совість
               і знецінену честь...
       І все це – не турецький гарем,
  а новітній рубіж ери зрілого тисячоліття:
              світові відкриття,
   науково-технічний прогрес,
протаранений космос, екран у наступне століття;
сітка часу, в якій –
               розпростерте комп’ютерне віття
й безкінечність буття...
  Та ніхто, так ніхто й не воскрес...
Ми маскуємо суть у забарвлену тінь Роксолани,
          прикриваємо слух красномовною в’язкою слів.
Ми вкладаємо дні в перспективні проекти і плани...
          Вибираємо партії, владу... Будуємо клани...
Ще... збираємо цвіт – який, може б, у часі й дозрів...
          Розсипаєм по світу – за гроші,
  звичайно, не даром:
         пам’ятаючи: врода слов’янська в ціні...

(...Не здригнувся в ту мить –
     називаючи жінку товаром,
не зомлів у гріху, задихнувшись
                продажним угаром...
торгувався, хвалив, розглядав і... – збавляв у ціні...)

Це – в моєму сторіччі, в новітній історії світу...

Вже нове покоління утверджує правила гри,
пропоновані нами... Та, певна: услід заповіту
прийде час каяття,
запізнілої сповіді, звіту –
часу, Богу, собі...
Вік згаса на вустах...
– Говори...

Звинувачення (позов):

«Ось перед вами моє сторіччя,
самітне і спотворене, на лаві підсудних...»
– із послання майбутнім сторіччям,
                                       трибуналові часу...
Жан-Поль Сартр

Моє грішне століття – на лаві підсудних...
Тінню доль, що зітліли в імлі,
порожнечею душ, міст, околиць безлюдних –
свідчать очі небес і землі...

Я не буду про війни і голодомори...
про імперії зла чи добра...
про повторені долі Содома й Гоморри...
про «вперед – під укіс, на «ура»...»

Я про честь і безчестя, про втрачену віру,
про любов, яка в серці росте...
про спокусу і гріх, про бажання і міру...
про питання – одвічне й просте...

про коріння й зерно – в якім зріє майбутнє...
в нім – історія, пам’ять і... ти
наш обов’язок: те – найвагоміше, сутнє –
як зіницю душі, берегти,

а не класти на кін – задля власної втіхи,
чи шукати прибутку в красі...

Обважніли кишені новітньої віхи...
А земля – як дитя: ще в росі,
ще росте, бубнявіє – в угоду цвітінню...
Та вже хтось на той цвіт зазіха:
пропонує завдаток, маскується тінню
новизни... Не боїться  гріха...

Запліта павутину, закидує сіті –
інтернетні, рекламні... –  снує
мережу беззаконня... Чи є десь у світі
на все це заборона ? Десь є...

Десь... То ж маємо те на сьогодні, що маєм:
в небо зведений часу курок,
на прицілі – душа, задурманена раєм,
бо до пекла – всього лише крок...

Ми відкрили для молоді звабні дороги,
замовчавши кінцеву ціну...
А життя «наставляє копита та роги»,
пропонує чаї з полину,
розставляє капкани на кожному кроці,
провокуючи на віражі...
...Вже дівча, нерозквітле й живе, – по тім боці
прикрашає скляні вітражі,
на яких – ранні пуп’янки тіл і смеркання:
ні душі, ні тепла... Біль і сніг.
...Матері – у невимовнім спазмі чекання
припадають грудьми до доріг –
прислухаючись до розімлілого часу,
що сповільнює звичну ходу,
до молитви, сльози, до господнього гласу –
–  Відведи від дитини біду...

...А вона – розтинаючи долею вічність,
осягає незнані світи...
Мерзне свічка в душі і... згаса...
Опівнічність...
Освіти її путь... Освяти!...

Вона – це одна з українських дівчат, яку  заманили й вивезли за кордон з метою продати – як живий товар... І хоча в сучасному цивілізованому суспільстві порушення прав людини вважається  злочином і карається, такі випадки на жаль, не поодинокі...

– Ти звідки, дитино, з Одеси?
Далеко – в Тернопіль, у Львів?..

...Об колії б’ються колеса –
здається, не стукіт, а спів;
чи клекіт лелеки по літі,
чи плескіт притомлених хвиль...
У сні, як у дивному світі:
Цвіте конюшина, ковиль;
розгублено чайка кружляє,
самотньо блука чорногуз...
І вітер трясе, визволяє –
того, хто в болоті загруз...
А жайвір на ноті високій
завис: ні туди, ні сюди...
Дрімає у затишку спокій.
Припали літа до води..
Життя проростає і квітне
стежками – до рідних осель...

...Та б’є ліхтарями у вікна
буденна рясна карусель...

Висвітлює втомлені плеса
задуманих синіх очей...
Сповзає Стамбул і Одеса
з худеньких дівочих плечей...
Попереду – Львів і Карпати...
Та гірко, чомусь... І  тече
солона сльоза (запитати б,
чому так безжально пече...)

Якби ж до тих сліз – Божа ласка:
збагнути як слід, до пуття –
про кого була ота казка,
той клаптик зі сну, чи... з життя?

– Олесенько! Лесю-у! Олесю-у-у!..
Доноситься   нізвідкіля...

Дороги. Вокзали. Ко-ле-са...
Йде обертом світ... І земля.

***
Її життя повертається на наїжджену колію. Але від пережитого не втечеш:  воно тягарем  налягає  на плечі, видавлюючи назовні болючі спомини...

Коли бігла – до сліз, до безсилля –
хоч не знала: навіщо й куди...
І дійшла б, може, й до божевілля –
без притулку, питної води,
необхідних речей, навіть їжі...
І хотіла забути... не сон,
а реальні події – ще свіжі...
Не образити б тільки закон
(вона не претендує на більше:
душу з попелу не воскресить, –
їй від того не краще й не гірше).
...А закон той, до речі, гласить:

«Торгівля людьми або здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина,.. караються...»
     (Ст. 149. Відомості ВР України, 2006, № 17, с. 147)
Всі статті затонули в законі,
коли ніч пролилась через край...
Бо тримали її на припоні –
у конюшні, де вівці та коні...
І засуджуй, карай не карай –
не відродиш ні пісні, ні вдачі...
(Скільки мрій розпростерлось на дні!)
А життя не виплачує здачі:
звісно, врода сьогодні в ціні...
Все змішалось: оглядини, сльози,
гроші, сором,.. приглушений сміх...
В пелені непристойної прози
чиясь совість ворушиться: гріх...
Затухає спокуси багаття...
Біль шматує тіла й небеса...
...І в обличчя жбурляє прокляття –
всім, кого спопеляє краса...

Ніч затягує долі петлею,
дерть спадає з комп’ютерних віт,
дикий ангел снує над землею...
А душа... – без цього привілею
вже сьогодні обходиться світ.

Що – душа: з неї не наживешся,
більше того – не проживеш...
У відлунні віків – перехрестя,
на якім ще панує безчестя,
беззаконня... І не розірвеш
вуз ганебних, хоч як не старайся:
тінь байдужості – замість ікон...
Хочеш – вір: оступився – покайся,
помолись... А не хочеш – звертайся,
хоч до Ради Європи, в ООН –-
твоя воля... Її ж – на папері,
який порохом літ припада...
Стука ніч у зачинені двері
до судів, адвокатів і мерій... –
а під ранок додолу спада...

Обезсилена, згіркла, повинна
перед Богом у смертнім гріху...
Обривається снів павутина,
бо вперед забіга чужа днина
і гальмує життя «на бігу»...

...Глей стікає з душі на підлогу...
Тоне в нім і начало земне,
яке в Жінці, і докір – не Богу –
людству, що забуває дорогу...
Вивертає навиворіт, мне
почуття, зашкарублі в лушпинні...
Переповнені чаші й ковші –
в кожнім з нас... Всі, без винятку – винні:
бідні, владні, заможні, всесильні...
Кажуть, криза культури й душі... 

Розтоптали – і пісню, і вроду:
під укіс покотилось життя...
Вона йшла – не шукаючи броду,
грішна віть українського роду
віднайшовши в собі опертя...

– Ти звідки, дитино? Ти звідки? Ти... звідки-и?

...А в пам’яті – школа, медаль, однолітки...
І перше кохання в цвіту... –
коли захлинається пісня на прузі,
коли забуваються родичі, друзі...
і світ завмира на лету...

Він був її ранком, метеликом, цвітом...
оскомою, піснею, болем і літом...
Вона ж – найсвятішою з мрій.
Беріг її лик у душі, як ікону –
бо щиро поклявся любити до скону:
ще там, у повітці старій...

де все було вперше... Зітхали тополі,
шепталися верби – на причілку долі...
Та льон ув очах – не відцвів...

Вже там, де зійшлись солов’ї з горобцями,
дорога життя повела путівцями...
Він довго, блукаючи, брів...

Мотався в пітьмі: торгував, торгувався...
Не згледівся – як і за скільки продався...
Тим більше – коли і кому...
Єдине збагнув: пісні не повернути...
І викинув ноти, щоб швидше забути...
І світ проваливсь – у пітьму...

***
Так гірко, до краю...
Та саме йому підвернулось
(не вперше, звичайно) –
з Одеси в Стамбул – відвезти
сполохану зграю
дівчаток, яким заманулось
торкнутися раю...
Та коло раптово замкнулось...
Він буде цей гріх,
ніби ношу найтяжчу, нести –

до сьомого поту...
аж доки діжде преісподні...
Він замкнені долі,
заховані в логові гір,
приймав за роботу... 
Але відтепер, від сьогодні –
вже знає достоту:
путі незбагненні Господні...
Все, що відбувається –
не випадково, повір...

Не пісня, не птиця –
зірвалась і вгору злетіла...
Він слово за словом
вустами ловив і ковтав...
Вжалило, мов спиця,
сльозою припало до тіла...
То льон, синій льон
ув очах, у її – відцвітав...

Вже, краще б, ніколи...
Та в тому безмовному світі
дві долі зійшлись
на межі двох світів: віч-на-віч.
У серце вкололи
цілунки, залишені в літі,
дві стежки – до школи...
сади в яблуневому цвіті...
І пісня, з якою
дитинство пройшли пліч-о пліч...

               – А льон цвіте: синьо-синьо,
               А мати жде додому сина...

Може, все тільки сниться,
Та не спиться, не спиться...
Все це – не уві сні:
Очі – неба криниця,
в сині погляду – криця,
А та пісня... на дні –

що сумне голосіння:
забуття й воскресіння
в одній ноті злились...
На обірваній хвилі
тліли ноти безсилі
і кляли... і клялись.

...Світ заклинило – цвітом,
щемом, спомином , літом...
Він не знав до пуття:
що це – марево, днище,
чи його попелище...
Кара чи каяття...

Кровоточила рана...
Порожнеча... Нірвана...
В колі звабливих тіл
те, одне – підкосило...
Не трясло, не місило:
розкололо – навпіл.

Йому б, радше – до страти,
щоб не чути, не знати –
як той льон відцвіта...
як поранену птицю
в неземну колісницю
вік безжально впліта...

Ніч роззявила пащу
на живу, не пропащу...

Зорі падали – ниць...

Він ховав свої очі
під покровою ночі –
в порожнечі зіниць...

В синім мареві трунку
все шукав порятунку
чи хоча б – опертя.

Несподіване «Сину...»
відродило в нім силу
й віру на вороття...

...Синій  льон її плаття,
ніби хрест чи розп’яття, –
на зорі каяття –
не розвіяв по полю:
перекраяну долю
повернув до життя.

...Видивляв із-за рогу
на зворотну дорогу
очі... Вибивсь зі сну...
Може, вирветься, може...
– Збережи, чуєш, Боже –
його першу весну...

Полонянку Олесю врятувало власне минуле, з тінню якого вона випадково зіткнулася на перехресті доль і доріг...

...Вона бігла – голодна і боса,
а довкілля відверто цвіло:
вигиналась верба русокоса,
і навшпиньки спиналось стебло

верболозу – бо зріла потреба
до вербових торкнутися віт,
із тарелі напитися неба,
прорости і побачити світ.

І кульбабка тягнулася вгору –
запозичити в сонця краси...
День вдягався  в сорочку прозору,
а фіалка – в намисто з роси...

І була нерозгадана сила –
між добром, що рясніє – і злом...
...Та нічого собі не просила
ніжна квітка, що стала – зелом.

Вона відродиться заново –
         нерозквітла квітка, зламана по весні...
Адже життя – то незбагненна сила,
         здатна відтворювати з небуття...
А час, як відомо з досвіду, лікар –
         який знеболює й очищає людські душі...

...За стернею мигтіли колеса,
вікна, клаптики рам, ліхтарі...

І протяжний гудок, ніби меса,
розбудив її, вже на зорі...
біль сльози настромивши на вістря...
...Обігнувши ліси й перевал,
пригадалась обірвана пісня –
у полоні прожерливих фар.
Сум околиць, готелі, крамниці,
стара біржа, Приморський бульвар,
порт, причал і... руїни каплиці...
(Прірва в пам’яті...)
Ринок, товар... –
це вже потім, пізніше... До того –
узбережжя, квітучі сади;
морські хвилі, як шаль: з дорогого
з найчистішого шовку – води...

Мідне сяйво святого Собору,
ще півкулі церков і дзвіниць,
і мечеть з мінаретами – вгору,
древні замки – сліди таємниць...

Галасливі базари – розкуті,
і гнучкі, як облесливі пси...
...Молитви – вже, здавалось, забуті –
воскресали там: – Іже єси...

Неспокутим гріхом – задзеркалля:
за лаштунками доль, на межі –
як за ґратами... (Знову – провалля:
вже – не в пам’яті,
                вже – у душі...)

Вона поверталася: до стежок незахмареного дитинства, до батьківського порогу... До себе.  Її спустошена душа по краплі вбирала цілюще повітря рідної домівки...

...У вікні – міська Ратуша, площа...
Дзвони храму. Її... Час пробив.
Бо дорога додому – це проща
для всіх тих, хто її загубив...

Вона плаче – надломлено, згіркло –
вже не так, як маленьке дівча, –
а як жінка. Їй боляче, гірко –
та не треба чужого плеча!

Бо, здається Олесі, неначе
розколовся навпіл її світ...
– Не питай ні про що...
                                 Хай поплаче...

І ридав невідплаканий цвіт.

Резолюція (ухвала):
Переоцінка усіх цінностей, криза культури, повернення до варварства, занепад традицій, глобальна антропологічна криза, маргіналізація населення – всі ці та інші ознаки буття сучасної людини складають основу звинувачення  проти самого духу нашої нації. (С.М.Шендрик)

 Стою на межі двох віків, намагаючись затримати зникаюче в сутінках часу сторіччя – моє, твоє, наше... Стараюся не випустити з рук вже випрядену нитку, пробуючи з’єднати вузликом обірвані краї. Адже в  переплетінні рим і сюжетних ліній – і висмикані з історичної спадщини волокна людських доль, і ще нерозплутані клубки думок, і пошуки невловимої істини... На  витканому мною полотні – забарвлені враженнями візерунки власної душі, крізь які пробиваються відбитки часу.

Валентина Зінченко-Параска