1

У колисці літ
під вагою віх –
і калини цвіт
і любов, і гріх...

Таїнство вінчання,
радості й жалі.
Вікове мовчання
клаптика землі –
на якім не ляхи,
не кочовики:
київські монахи
краяли віки...

Де молитва й віра,
пісня і зоря,
в'яже древня ліра
дні календаря...
пропонує гаму,
в якій – часу лік...

Розчиняє браму
двадцять перший вік...

Запліта коріння
древня роду віть
у пласти прозріння,
в сіль тисячоліть,
в християнське братство
угрів і слов'ян:
Тиханське абатство,
береги краян,
древньоруська хмара,
таємниці веж...

Королівська пара,
білизна одеж...

Наче крига скресла,
чи квітуча віть –
та доба воскресла
в пам'яті століть...

          2

Всесвіт  зорі сіє...
Пророста в полях
твій, Анастасіє,
віковічний шлях...

Колоситься й дозріває
хлібом-сіллю на столі...
І століття  прогріває
подих рідної землі.

В непокірні житні коси
небо стрічку запліта –
і влягаються в покоси
закосичені літа...

У снопи і перевесла
в'яже їх чужа доба,
бо душа ще не воскресла:
в ній – віків стара гарба...
Ще в пітьмі тисячолітній –
і незрима і німа,
у волошці нерозквітлій,
в полинах, яких нема;
у посіяній пшениці,
що вростає в небеса;
в нерозчищеній криниці –
як незаймана роса...
Тихо в'ється борозною,
засипає на стерні,
сліпить очі білизною,
завмирає десь на дні...

...Я літописи гортаю,
вікові думки сную,
у століття завертаю –
відкриваю, пізнаю...
Бо твій образ за вуаллю
неосвітлених сторіч,
за порогами, за даллю,
в павутині протиріч...

Пригальмую трохи,
завуалю річ...
На кону епохи –
паростки сторіч.

Ми ж усі твого князь-роду:
древня віть у кожнім  з нас,
дух слов'янського народу
і цілюща сила – час...

Я вдивляюся в епоху,
що в тобі зімкнула час,
і вживаюся потроху
в ту добу, що поміж нас.

Людська пам'ять не старіє,
проростаючи в життя –  
в поколінні плідно зріє
твоє пізнє вороття.

То ж повір: ти не самітня –
проросло твоє ім'я...
є діаспора всесвітня
і десь пра-пра-пра... – твоя.

Може... та, що волошкову
синь кладе тобі до ніг,
викладаючи підкову?
Інша розсипає сміх –
щедро, променисто, дзвінко:
ніби розгорта сувій.
Чи ота, що плаче гірко,
сльози струшуючи з вій,
кличе маму чи бабусю...
Може, саме ця – вона?..
– Насте-е, Настенько-о,
Настусю-у... –
розтинає час луна...

Мить – у повені розмови:
хтось щебече, ніби птах...

Пелюстки твоєї мови
буйно квітнуть на вустах...

Мнуться зібгані століття,
час у пам'яті шкребе...

На зорі – тисячоліття,
яке визнало тебе...

Твоя постать аж зоріє,
білизною вся сія...
І присутніх щедро гріє
світла аура твоя...

...Всесвіт зорями засіє
стежку літ, що на виду...
І твій шлях, Анастасіє, –
по якім до тебе йду...