26.07, субота
Сьогодні до мене прийшла візія мого дитинства і того обійстя в селі, де живе бабуся.

На обійсті живуть сіни, а в них – мішки й кукурудза, на вікнах – вазони, фіранки і чорні цятки від мух – у сінях ми колядували… Здається, «Бог предвічний»… А з хати до сіней виплескувався теплий різдвяний дух.
У хаті великій живе тепер стареньке фортепіано, а в ньому всередині – рублі в літрових банках, по кутках – вузькі шафки з короткими шухлядками, куди щоночі спати вкладаються Моцарт і Бах.
І так просто-простіссімо мама грає на ніч, і миші сідають збоку на канапу слухати «Рондо»… Лиш я заховався в книженціях старого польського калібру – вишукую зшитки з колядками, музику ловлю за бороду.

27.07, неділя
Купив сьогодні ті два розмовники східноєвропейські. Хоч які вони східноєвропейські, якщо в них нема української частини. А так є майже всі (крім української, білоруської, литовської, латвійської).
От і маємо наш національний сором – на всю землю нас осоромили. Взагалі-то слова «Україна», «українці», «українська мова» згадується в книжечці не раз – коли йдеться про історію болгарської, польської, російської, румунської чи ще якоїсь мови, спорідненої з нашою чи то місцевістю, чи походженням, чи проживанням мовних носіїв. Але то тільки згадки. А на початку книжечки – мапа Східної Європи. А на мапі тій – країнки ті середньо- і східноєвропейські позначені різними кольорами веселки. На місці України – велика сіро-зелена діра… Зате після Луганська з Донецьком колористика продовжується – на користь Росії.
До речі, в передмові до російської частини (а така передмова йде до кожної з мов, їх тут усього одинадцять) сказано (виділення – мої): «The official language of the Russian Federation, Russian is also used as the second language in the former republics of the USSR and is widely spoken throughout Eastern Europe»… Коментарі не зайві! В Україні одна мова і державна, і офіційна – українська. А, наприклад, в Угорщині й Польщі російської мови не люблять і гордо зізнаються, що вчили за Союзу її в школі і ще скількись там років у гімназії чи в університеті – та так і не вивчили.
Розмовник виданий в Австралії фірмою «Lonely Planet» з офісами також у США й Об'єднаному Королівстві. Тож політкоректність тут би не завадила, як і знання сучасного європейського світу. Чи то непопулярність України, чи продуманий хід, мовляв, в Україні і так всі володіють російською, то для чого собі язика ламати новою лексикою?
Процитований ляпус може набрати обертів, як снігова куля, що котиться з гори: якщо про російську мову в Україні написано неправду, то чи застрахований я від того, що все є правдою, що написано про угорську мову? Чи можу я довіряти і впевнено вторити за укладачами латинкову транскрипцію? Чи вірно проставлені наголоси? Чи не заховався блуд ще десь? А так хотілося вірити красиво оформленому й продуманому виданню…
І гортаю, і малюнки розглядаю, і системою поділу на склади й позначення наголосу захоплююся, і приємною обкладинкою любуюся, а все з думки не йде оте «second language»…

Я зараз на Színház tér, тут грає духовий оркестр. Композиції недовгі, всі мажорні, грайливі. Але заразом і поважні. Після кожної композиції люди плещуть в долоні.
Якось після закінчення одного твору музиканти під оплески встали і стояли секунд тридцять. Я вже подумав був, що це кінець. А вони знову сіли і продовжили грати. Дивлюся на годинник – рівно 19:00. Цікавий будильник тут, на театральній площі!
Люди переважно старші, сидять на лавках, на камінних сходах, довкола фонтанів, під стінами театру...

Спілкувався з касиркою в супермаркеті!!! Вона вибиває ціну, я бачу, що там 706 форинтів. Вона каже цифру. Я закритим ротом погоджуюся по-міжнародному («еге») і даю їй дві тисячі. Тоді вона щось каже (а я ж розумію, що в таких випадках кажуть вголос і думають про себе жіночки на касі, коли клієнт дає або гігантську купюру за одне пиво або, в моєму випадку, дає так, що вона зараз буде змушена мені півкаси дрібними віддати). Я знаходжу в себе монетку в 5 форинтів і простягаю їй, кажучи «öt?». Вона відповідає більш ніж ствердно «öt» і дає мені в руки здачу – три монетки по сотці і тисячу паперовими. Я так розчулився в душі… Але вголос сказав тільки «köszönöm szépen!» Отакий я угорський.

29.07, вівторок
Часом мені хочеться плакати – коли важко.
Тоді я не думаю про щось добре.

Часом мені хочеться плакати, що все не так, як треба. Я хочу жити спокійно, у власному ритмі. Робити те, від чого отримую задоволення. Сковорода казав: сродна праця. Я хочу спокійно, ритмічно жити, робити для свого задоволення – для користі інших і своєї. Наприклад, писати багато, але тоді, коли справді є що писати. А не всякі наукові статті або програми навчально-методичні. Хочу читати багато. Але не те, що потім треба студентам розказувати, а потім їх слухати, а потім складати якісь тести, завдання, не давати їм списувати, перевіряти. Я хочу говорити і спілкуватися з тими людьми, які мені приємні, а не з тими, з якими зобов'язує посада чи громадський статус. Я хочу кохатися з коханою людиною тоді і там, де захочу це зробити. Я хочу не боятися, що хтось інший мене скомпрометує. Я не боюсь цього всього, але… Але… Але… Але… Але… Але… Але… не можу інакше.
Я хочу кохати людину в моєму власному темпі (і у її власному темпі), а не тоді, коли є місце або час. Я хочу бути поряд із нею, коли їй важко і коли мені важко. Коли нам разом буде важко, тоді нам обом стане легше. Мінус і мінус дають плюс.
Все в житті від страху. Я боявся того, що про мене скажуть. Або швидше – того, що мені скажуть, поставлять на місце, відмовлять в чомусь, попустять, скажуть: що ти тут забув, чого ти сюди прийшов, йди звідси, маленький, тут не дискотека. Або просто закриють переді мною всі вікна, всі двері, всі шпаринки, всі замкові щілини, власні очі, вуха, роти, горлянки. Відкриють тільки в той момент, коли треба буде мене поставити на місце.
Я не хочу цього всього боятися. Дуже гидко цього всього боятися. Не можна цього всього боятися. Бо якщо будеш цього всього боятися, то нічого з тебе не вийде – казав я собі. Але то було рідко – усього кілька разів на двадцять п'ять років. Я собі того не казав. Я взагалі рідко коли щось собі казав. Я мовчу. Я мовчу. Я мовчу. Я нічого не кажу собі. Я просто думаю. Коли мені погано, я просто думаю, я мовчу, я нічого не кажу сам собі, не підбадьорюю себе, не кажу: малий, ти класний, ти мені подобаєшся, я тебе люблю, я мав усіх в зад, а тебе я люблю як нікого, ти найкращий, ходи до мене.
Я ніколи цього не казав. Я єдино міг це написати, а потім сховати, аби хтось не прочитав і не посміявся з мене, не поставив мене на місце. А раптом хтось, наприклад, мама, візьме тут пачку від Ґлістера емвеївського, відкриє, а там – листи до тата, чорновики, точніше, кусочки паперу і ті записи – прохання до Бога, щоб допоміг мені.

Боже, поможи.
Написав був я тоді таке, просив, аби допоміг знайти людину, яка б мене розуміла. Сховав у коробочку від Ґлістера емвеївського, білого такого і великого, з зеленими малюнками, велика зубна паста, паста за зъби не подходяща за деца под триґодишин възраст і так далі.
То не біда, якщо мама прочитає листи до тата, чорновики, точніше, бо вона завжди перечитувала їх, коли ми відправляли до тата, вона йшла сама або зі мною до пошти і там ми заклеювали конверта. Часом не вистачало для Назарового, мого і маминого листів одного конверта, то мама купляла два, бо так дешевше. Пробач.
Чого я тоді боявся? Напевно, що мама взнає про мене, який я такий. Або що почне розпитувати, який я такий, бо їй там може щось здаватися. Пробач.
А зараз я боюся, що мені скажуть у спину: ти негарний, нечесний, недобрий, не помагаєш людям, коли їм погано, не можеш чи не хочеш сказати їм пару слів добрих на прощання чи на допомогу, коли їм зле, ти не хочеш з ними спілкуватися, ти сам собі, ти свій у собі, від людей зовсім відійшов, курва маць, ти якийсь не такий, у тобі повно неприємного, навіщо ти так, дорогий, я ж тебе люблю.
Пробач.
Страх керує моїм життям від дитинства. Коли тато сварив. Не пам'ятаю, чи бив, бо я малий був. Швидше не бив, а так міг шльопнути по задниці, коли я нездалий такий. Але я боявся, коли мене сварили, говорили, втирали, читали моралі, читали мораль. Коли мама мене сварила, я плакав, а мама не знала, що то мене так болить, бідного, і казала, ще й дорікала: чого ти плачеш, я ж тебе не б'ю, тільки сварю, кажу, що так і так. Я боявся сказати їй правду, що то мене так душа болить. Бо в мене не було душі. То вигадка. І перше причастя – то вигадка. Нічого не було. Я нічого не бачив там. Мені стало погано, монахині мене підтримували, дали якусь таблетку, напевно, валідол, але вже по причастю, коли мене причастив священик. Тримали нас так довго під сонцем, дітей чемних і нечемних, бо так треба було, давали нам сонцем причаститися, а потім собою, бо треба так, звичай такий. Дітки мають мучитися, аби пролізти в вушко голки. Я того не боявся, я того не любив.
Якось так.
От і зараз, коли читаю сам себе, то кажу сам собі: чого так, чого не інакше, чого не любиш себе, ти ж класний, малий! Ти ж такий і такий, і навіть такий. А тебе не люблять, може через те, що ти не любиш себе. Боїшся сам себе, виходить, а то ж гівно, та вся вигадка про те, що треба себе любити. До задниці любов до себе, коли нема нікого поруч. Але поруч хтось є. Є.
Мені погано, я плачу. Не думаю про приємне, бо тоді ще гірше.
Думаю про погане.
Останній раз плакав, коли друг підвів. Я не міг лежати, качався і думав: ну чому я, чому мені так постійно не везе, чому, чому, чому, коли то перестане бути, чому в інших буває краще, а в мене суцільно як в чорну ніч. Качався по ліжку і плакав і не було мене кому втішити, сльози вилизати, сльози висмоктати, півночі качався. А потім пішов на роботу, до студентів. Пробач. І за це.
Я нездалий, бо порушив добре коло, перейшов через точку, через вушко без права, безчинно, безкарно, думав я. А то карно, ще й дуже навіть. Коли душа вивертається назовні, то карається кожен смерч на твоєму тілі, подряпини освіжаються молоком і стають твердими до життя, життя не відчувають. Коли душа вивертається назовні, то немає спокою, а печаль і зітхання, і не жизнь безконечна, а так думаєш, якби скоріше.
Якщо воля є, то нехай буде, як записано по волі.

30.07, середа

Завтра буду їхати. Так не хочеться… Якийсь такий сум за цим всім.
За кімнаткою.
За кухнею, де готую тільки я.
За ванною, де миюся тільки я.
За двома подушечками, на яких кладу тільки свою голову.
За комодом, у якому нічого не тримаю, але він через це не ображається на мене.
За меблями, на які можна приліпити карточки з угорською лексикою.
За штучним вазоном, у якому кожен мешканець залишав слід від нігтя.
За електричною плиткою, на якій я вже наловчився готувати.
За рушничком на кухні, в який витираю руки.
За трьома свічками на столику, які я так і не запалив, бо не мав ані сірників, ані запальнички.
За балконом, який лежить просто на рівні землі.
За зеленою травичкою перед балконом.
За робітниками, які часом стрижуть цю травичку.
За сусідами, які мене, на жаль, жодного разу не потурбували.
За фіранкою, через яку, сподіваюся, мене не видно.
За моїм фотоапаратом, через який мене чомусь завжди помітно.
За трьома замками, через які мені потрібно пройти, аби попасти додому.
За ключами, про які треба пам'ятати, що вони в моїй правій кишені.
За можливістю вийти будь-коли надвір і пройтися вулицями.
За стрімкими вуличками.
За вузькими сорокап'ятисантиметровими тротуарами.
За незрозумілими написами на дверях.
За квітами на вікнах і напівзакритими віконницями в жару.
За танцями на театральній площі.
За морозивом, яке продає Емеше.
За морозивом, яке продають всі інші.
За постійною заклопотаністю Кароя.
За вічними вибаченнями Бетті через незнання англійської.
За смішним акцентом Едіт.
За мультикультурністю, яку вміють зробити в Печі.
За можливістю вивчити нові слова.
За випадковим збігом обставин, коли тобі доводиться одночасно говорити і думати чотирма мовами.
За можливістю мовчати, коли захочеш.
За угорською безпосередністю, коли вони кладуть парасольки біля дверей у церкві.
За можливістю дізнатися про нові для тебе традиції.
За Печем з його п'ятьма церквами.
За зображеннями цих церков на будинках.
За Печем і всіма його церквами.
За білим трамвайчиком з дітьми.
За міськими автобусами, якими я ні разу не їздив.
За залізничним вокзалом, на якому я не знаю, як купити квиток.
За вулицями, якими я ходив пішки – не тому, що не знав, на який маршрут сісти, а тому, що просто не люблю їздити.
За сонцем і вітром, хоч і знаю, що вони ті самі, що і в Україні.
За українським написом на пакетику з сухариками, купленими в супермаркеті.
За супермаркетом.
За справжнім кефіром.
За сметаною і сиром, яке угорці чомусь найчастіше додають до національних страв.
За переперченим гуляшем.
За смачними яблуками.
За відсутністю крабових паличок (або то просто я погано шукав…).
За візками в супермаркеті, які я так і не навчився брати для продуктів.
За кошиками, які я брав, бо з ними якось ясніше.
За кошиками для покупців у книжкових магазинах.
За жінками на касі, яким я казав угорською «köszönöm szépen!», а сам тішився, як дитина.
За людьми, які питалися мене про щось на вулиці, не підозрюючи, що я їх не розумію.
За людьми, які мене розуміли.
За всім.

Усе бачиться тільки на віддалі.

Все, що не вбиває мене, робить мене сильнішим. Хтось так сказав... Здається, Ніцше.

Люблю тебе,
щиро весь твій –
Остап Ножак