Я вдивляюся в сиву далеч доріг, які ведуть до рідного порогу... Крізь призму віддалі й часу пробиваються розмиті контури далекої хати – в кучерях сивого диму, в білосніжній хустині, зітканій з шовку вранішнього туману. Вузенька стежка, що пролягає через душу, виводить мене на пройдену в поезії Петра Куценка «Дорогу до матері»:
Зимова дорога до матері
Далека така і холодна...
Вже ноги і руки – як ватяні.
Не зблисне зоря – ані жодна...
Ні звуку –
від білої пристані,
Ні вогника –
від полустанку.
Лиш хуга сліпа і розхристана –
Весь вечір,
всю ніч –
аж до ранку.
Лиш птах у заметах кричатиме.
І хтозна, триватиме доки
Зимова дорога до матері –
Крізь тугу,
крізь пам’ять,
крізь роки.

...Мама йде по запорошеній снігом стежці, що веде до колодязя, – по воду. Крізь зиму, крізь долю, крізь розлуку... Дивлюсь їй услід, намагаючись затримати в об’єктиві очей зворушливо-ніжний спомин, який сполохано тремтить і – відлітає. Спішу за ним, намагаючись затримати – хоча б на хвильку, на мить... Не встигаю. Моя втомлена й зубожіла душа, вичерпана життєвими мандрами, застряла на черговому перехресті доль і доріг. І – ні туди, ні сюди...Переплітаю в тугий вузол залишені на причілку пам’яті рими, намагаючись виткати з них хоча б вузеньку полотняну стежину – не виходить. Звертаюся до поезії, в якій збереглося тепло рідної домівки, і позичаю в борг – допоки не зігріється й не відгукнеться власна душа... Поетичні рядки Станіслава Чернілевського виводять мене на прокладену стежку до матері, що пролягла навпростець – через літо й осінь:
Теплота родинного інтиму.
Ще на шибках досвіток не скрес.
Встала мати, мотузочком диму
Хату прив’язала до небес...
...Матері розказувать не треба,
Як душа світліє перед днем
В хаті, що прив’язана до неба
Світанковим маминим вогнем.
... В хаті поволі розвидняється й тепліє. Нерозчесане сонце протирає промінням вікно, заглядає в прочинені двері – напрошуючись у гості. В заплакану шибку моєї пам’яті стукає спомин дитинства – гілкою «Маминої вишні», що зріє в поезії Дмитра Луценка:
З нову наснилось дитинство
Тепле, як ясна весна.
Вишня вдяглася в намисто,
Мама – щаслива й сумна...
Знов за село проводжала
Долю мою молоду...
Щедро мене пригощала
Мамина вишня в саду.
Вдаль голубими вітрами
Весни за обрій пливли,
Раннім туманом у мами
Коси, як дим, зацвіли.
Мати в тривогах вінчала
Щастя жадане й біду...
Радо мене зустрічала
Мамина вишня в саду.
Здавна близьке й сокровенне
Все там, аж терпне душа...
Рідна матуся до мене
Стежкою в сад поспіша,
Знов, як бувало, до столу
Кличе, лиш в хату зайду...
Ронить зацвіток додолу
Мамина вишня в саду...
Пісня любові й дитинства
В серці бринить, як струна.
Наче священна молитва
З рідного краю луна...  

Мелодія людської душі – джерело невичерпне, одвічне. В ньому – і мамина колискова,    яка сповиває  дитину найсвятішою ніжністю, і молитва – яка супроводжує її протягом усього життя. Образ матері возвеличений у слові й оспіваний не одним поколінням поетів, починаючи від «Наталки Полтавки» І. Котляревського та «Наймички» Т. Г. Шевченка – до високохудожніх творів сучасності. Кожен із відомих майстрів слова створив свій образ найріднішої в світі людини, в якому і буяння краси, і тепло любові, і синівська відданість. Борис Олійник – чи не єдиний із відомих авторів, який присвятив матері цілу книжку – «Мати сіяла льон» (1976),  низка поезій якої стала загальновідомими піснями. Кожний із його творів про матір – своєрідний шедевр, який підноситься до символічного образу народу:
Віддай усе, що взяв, і освятись.
Ще більше, ніж узяв, зумій віддати...
Стоїть на видноколі рідна мати –
У неї вчись.
Свої почуття українці здебільшого виливають у пісню. Можливо, саме тому пісня, виткана на канві людської душі, стала одним із символів України. Пісні про материнську любов складають основу пісенної творчості. В них – світлий образ матері-берегині, що дала життя кожному з нас. Образ матері в поезії Андрія Малишка  зігрітий теплом синівської любові. Безмежні скарби почуттів знайшли своє відображення на рушнику, який є одним із оберегів української родини. Збагачений легендами й переказами, рушник ввібирав у себе пісенно-поетичні барви святковості й урочистості, набувши по часі глибоко народного змісту. Людину, яка поважає й цінить народні традиції, він супроводжує все свідоме життя. І вірш «Рідна мати моя», майстерно вишитий автором на рушнику поезії, – то справжнє материнське благословення, одна з найсвітліших перлин в українській поезії ХХ століття.
Мотив вишитої хрестиком чи гладдю людської долі продовжує у своїй творчості Дмитро Павличко. Вишита мамою сорочка в поезії «Два кольори» символізує любов і журбу, радість і смуток. В ній, за словами одного з літературних критиків, – «повна єдність змісту і форми, враження й вираження...», бо на життєвих дорогах, як і в маминому шитті, переплелись особисте й загальне, індивідуальне й вічне.

Андрій Малишко.

Рідна мати моя («Пісня про рушник»)

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села.
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І вишневі садки й солов’їні гаї...
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.
І твоя незрадлива, материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші блакитні твої.
Я візьму той рушник, простелю наче долю
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов...
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, й палка материнська любов.

Дмитро Павличко.

Два кольори

Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними стежками,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками...
Приспів: Два кольори мої, два кольори
   Оба на полотні, в душі моїй оба.
   Два кольори мої, два кольори:
  Червоне – то любов, а чорне – то журба.
Мене водило в безвісти життя,
Та я вертався на свої пороги.
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.
Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш згорточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.

Рушники й вишиванки, майстерно виткані й вишиті гладдю чи хрестиком, набули в Україні національного характеру. Адже барви для них споконвіків черпали з глибинних джерел народнопісенної творчості. Вони надихають на роздуми сучасну молодь, сприяючи  відновленню і збереженню народних традицій. Я в черговий раз переконалася в цьому, прочитавши на одній із пожовклих сторінок газети «Сільські вісті» поетичний образок учениці 11-го класу Юлії Місько «Краса небесна з рук земних»:
Шурх-шурх, тук-тук. Шурх-шурх, тук-тук... Гомонить у куточку верстат, наспівуючи свою звичну мелодію. На той гомін, чи, може, на тиху сумну пісню, яку упівголосу веде бабуся, озивається вітер. Гілочками клена стукає в шибку...
Зима. Вечір. Затишок сільської хати. Я сиджу біля печі, простягаю руки до грайливого вогняного відблиску. Намагаюся спіймати іскристе світло у свої маленькі долоньки. Знову і знову. Не виходить. А тим часом невгамовний верстат змовк – полотно готове. Тепер у бабусі інша робота – оживити його. Підібрані нитки, приготовлена голка. На вустах – уже інша пісня, не така сумна й журлива, але не менш прекрасна.
Мені здається, що нитки, які підібрала бабуся для вишивання – червоні й чорні, – несумісні. Як день і ніч. Як літо і зима. Червоні – такі гарні, яскраві, як полум’я в печі. Світло, любов. А чорні...Чорне – то морок, смуток. Як можна поєднати живе тепло і крижаний холод небуття? Але вишиває бабуся рушник, і непомітно та швидко сплітаються два кольори в один візерунок, такий досконалий, що дивуєшся: як його не вишили раніше? Насамкінець до червоно-чорної гри додається і білява смужка вишивки – простої, як посивілі коси бабусі; таємничо-вишуканої, як блиск снігу в місячному сяйві...
Щоразу – унікальний малюнок, щоразу – шедевр.
Бабусині руки... Вони не мали вишуканих рукавичок, тонких пальців і видовжених нігтів. Були вони жорсткі, з твердими, як квасолини, мозолями, видублені сонцем, вітром і важкою працею. Та творили ці земні руки небесну красу – диво, що непідвладне часові...

Людину, яка пам’ятає своє коріння, дорога власної душі «вертає у вічну казку... до матерів». А в тій казці, яка ще й сьогодні живе в українському селі, – біла хата під солом’яною стріхою, сплетений із верболозу тин, стара плакуча верба... «Ото як вийти з сіней та подивитись навколо – геть-чисто все зелене та буйне. Огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте... Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля... А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати... – вписались у мій текст рядки з повісті Олександра Довженка «Зачарована Десна». – ...Рослини лізли одна на одну, переплітались, душились, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю...» Уявляєте цю живописну картину, створену руками матері?! Невмирущу, вічну. А ще доповніть уяву мережаним цвітом пишнотілої калини, сивиною бузку, соняшниками... І рожевими мальвами під вікном. І чорнобривцями, що проростають у часі. І, на завершення, наступними віршами, які поповнили безцінну скарбницю української поезії і всенародної пісні:

Микола Сингаївський.

Чорнобривці

Чорнобривців насіяла мати
У моїм світанковім краю.
Та й навчила веснянку співати
Про квітучу надію свою.
Приспів: Як на ті чорнобривці погляну,
   Бачу матір стареньку,
   Бачу руки твої, моя мамо,
   Твою ласку я чую, рідненька.
Я розлуки і зустрічі знаю.
Бачив я у чужій стороні
Чорнобривці із рідного краю,
Що посіяла ти навесні.
Прилітають до рідного поля
Із далеких країв журавлі
Розцвітають і квіти, і доля
На моїй українській землі.

Дмитро Луценко.

Хата моя, біла хата

Хата моя, біла хата,
Рідна моя сторона,
Пахне любисток і м’ята,
Мальви цвітуть край вікна.
Хата моя, біла хата,
Казка тепла й доброти.
Стежка від тебе хрещата
В’ється в далекі світи.
....................................
Хата моя, біла хата,
В цілому світі одна...
Пахне любисток і м’ята,
Мальви цвітуть край вікна.
В’ється дорога далека
В хату крізь сиву парчу.
Мамо, до Вас, як лелека,
В горі і щасті лечу...

І допоки образ матері живе в душі, людина – не самотня, не загублена в часі. Він возвеличений у слові, увіковічений у пам’ятках історії, увінчаний на полотні геніальних художників – Тиціана, Рафаеля, Леонардо да Вінчі... Образ матері вознесений майстрами пензля й художнього слова до небес: Свята Мати, Діва Марія, Богородиця. Мати, що дала життя синові Божому. Максим Рильський свого часу присвятив свої сонети шедевру Рафаеля Санті, написаному 1514 року для Бенедиктинського монастиря. В українській літературі ХІХ – початку ХХ ст. образ Богородиці був яскраво висвітлений у поезії Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Юрія Федьковича, в новелах Ольги Кобилянської і Василя Стефаника, у драматургії Володимира Винниченка, у творах Миколи Хвильового й Уласа Самчука... Триптих Павла Тичини «Мадонно моя» – приклад дисонансу нового тривожного світу з променистим і осяйним ликом Мадонни (так називали Богородицю в епоху італійського Відродження). Поема Івана Драча «Чорнобильська Мадонна» народилася в умовах науково-технічного прогресу, який за мить обернувся вселенською катастрофою. В образі матері-Мадонни – новаторство, поступ і первозданна самобутність – водночас. Адже в часи найбільших історичних випробувань людина шукає захисту і просить відпущення гріхів у Божої Матері.
Мати-ненька, мати-земля, Мати Божа – в цьому триєдиному сенсі у 1928 році Союз українок Канади вперше влаштував офіційне вшанування, а вже в 1929-му це свято відзначили в Галичині. З травня 1995-го український народ святкує День Матері, вкоріняючи свою шану й любов у теперішнє й прийдешнє покоління. Безмежне джерело синівської вдячності і любові відкриває сучасна молодь у поезії Миколи Луківа:
За все, що маю, дякую тобі,
За все, що маю і що буду мати.
Ночами сняться зорі голубі,
І вишні білі на причілку хати
Немов пилинку, світ мене крутив.
Ловив я мрію і метку, й високу.
Пробач мені, що тяжко завинив
Лишив тебе на старість одиноку...
Та й що я знав, коли із дому йшов,
Хіба я міг в ту пору зрозуміти,
Яка святиня – мамина любов...

Мати – найсвітліша і найчистіша святиня духовного спадку. Це – міра доброти, чесності, людяності й любові. Леонід Талалай в одному із своїх віршів красномовно зауважив: «Немає правди вище мами і вище совісті її». Воістину справедливі слова. В свою чергу, Вадим Крищенко у вірші «Мати іде»  закликає синів і дочок до глибокої поваги, яку треба виражати стоячи: «Мати іде. Я прошу всіх присутніх устати...»

...Всі ми, усі
Невсипущої матері діти,
Хто б не були –
Генерал, космонавт чи поет...
Серце її
Наближає найдальші орбіти,
Що від землі
Простяглись до високих планет...
Очі її
Нас ведуть, наче вогники віщі,
Через літа, котрі крутять дорогу не раз.
Гірко лише –
Наші мами на світі не вічні,
Часто вони
Дуже швидко відходять від нас.
Руки її –
Щоб добро голубіло в зеніті,
Губи її –
Щоб не гасли розрада і сміх...
Всі ми, усі материнським теплом обігріті.
Мати іде.
Треба встать.
Це стосується всіх.
За кожною геніальною людиною, за всіма  відкриттями й здобутками людства в науці та мистецтві – стоять матері. Любов до матері, закладена в ранньому дитинстві, переростає в любов до свого роду, до рідної землі, до навколишнього світу. Материнство – найцінніший дар і найвідповідальніший обов’язок. Мати безсмертна у своїх дітях: вона – коріння і крона всіх поколінь, які проростають і живуть у віках. Вірш Василя Симоненка «Лебеді материнства» – зразок материнської любові й відданості. Скільки магічного тепла таїть у собі поезія, не підвладна плинові часу. Це – материнський заповіт на всі віки: «Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу...
...Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати...

Благословенне слово «мати». Воно заслуговує найніжнішої любові, найглибшої пошани, найпрекраснішої поезії й пісні. Мати – найчистіший образ, посланий  Богом на грішну землю. Це світлий Ангел, який оберігає дитину протягом усього життя.
...Мама йде порослою споришем стежкою, що веде від колодязя до хати. Крізь літо, крізь пісню, крізь роки... Я до болю закушую губи, щоб не сколихнути знайомий із дитинства спомин, який дедалі повніше заповнює мою уяву. Намагаюся висвітлити в ній  найрідніший у світі образ – до найтоншої рисочки, до сивини... Вдивляюся в мамину постать, у сповиті втомою кроки. Вона зупиняється перепочити, важко опускаючи на землю по вінця наповнені відра. Вода хлюпає на мамині ноги, на стежку – розмиваючи контури спомину, який сполохано тремтить і починає віддалятися. Біжу за ним по мокрому споришу, наздоганяючи й затримуючи... Пробую спіймати в долоні. Відчуваю шелестіння часу, що протікає крізь пальці. Намагаюся щось сказати чи крикнути вслід – але слова перетворились у солоний клубок.
Але ж мені вкрай потрібне Ваше благословення, мамо...
Вона оглядається і довго вдивляється в мене – крізь віддаль, крізь пам’ять, крізь осінь. Я ловлю її проникливо-щирий погляд і ніжний біль усмішки. Ковтаю здавлений у гортані клубок і спрагло шепчу залишені на вустах слова – не то поезії, не то молитви:

мамо
перейдіть мені дорогу з
повними відрами
я вирушаю на пошуки долі.

Валентина Зінченко-Параска