АРХІВ
ГРОМАДИ

№3(101)
травень - червень
2009 року

Самоврядування українців у Комаромі

Національне самоврядування українців у місті Комаромі існує з 1999 року. Всі ці десять літ його роботу закономірно пов’язують з іменем його керівника і заступника голови Державного органу самоврядування українців в Угорщині  Юрія Кравчука, вихідця із легендарного Запорізького краю козаків –  відданих оборонців рідної Української землі. Пан Юрій одружився в Угорщині і з роками став успішним підприємцем.

«Громада»: - Як відбувалося становлення самоврядування українців у Комаромі?

Юрко Кравченко: - Великих труднощів ми не відчули, хоча в Комаромі і не всі представники влади добре розуміли, для чого створюються національні самоврядування і чому вони потрібні. Оскільки я і раніше був особисто знайомий з деякими керівниками мерії і міськими депутатами, то жодних проблем у створенні нашого самоврядування у нас не виникло. Прошу зауважити, що українці першими з-поміж місцевих нацменшин утворили такий самоврядний орган. Ми користувалися через це і певними перевагами, тому що можна було скоріше вирішити якісь організаційні чи адміністративні питання і не ділить виділені державою кошти на два чи три національні самоврядування. З іншого боку, влада могла більше контролювати нашу роботу і прискіпливо питати за неї, ми відчували себе ніби під великою лупою, бо інших національних органів все одно тут не було і не мали з ким порівнювати.
Разом з тим покійний мер Комарома Дюла Крайцер та інші відповідальні посадовці міста дуже уважно ставився до наших прохань, допомагав завжди вирішити поточні питання.

«Гр.»: - Як сприйняли у Комаромі перші українські культурно-мистецькі вечори?

Ю.К.: - Щороку навесні ми влаштовуємо у нашому місті шевченківський вечір. За десять літ ми організували дев’ять таких заходів. Вони у Комаромі стали традиційними. Тільки одного разу ми не змогли провести шевченківського вечора з об’єктивних причин. Але не дивлячись на це комаромці чекають наших заходів. Знайомі угорці часто перепитують, мовлять, коли можна буде завітати до українців на це велике свято, пов’язане з іменем нашого геніального Кобзаря. Адже через нього вони відкрили для себе українську культуру і саму Україну. У наших гостей до Шевченка всі ці роки були дуже теплі і щирі почуття.
Крім того, глядачі завжди раді бачити у Комаромі й українських митців, які часто до нас приїздять з творчими виступами. Звичайно, такі концерти ми б не змогли провести без підтримки Центрального органу самоврядування українців і Товариства української культури на чолі з пані Ярославою Хортяні. Багато в цьому ділі нам допомогло і столичне, Будапештське самоврядування українців. Осібно хочу подякувать за поміч і меру Комарома пану Яношу Затько і фінансово, й організаційно. Самотужки ми б, очевидно, аж ніяк не подужали своїми лише власними силами влаштувати такі велелюдні свята, тому що не маємо на це коштів. Бували часи, коли в нас часто бували митці з України, але останнім часом ми не менше запрошуємо до себе наших самодіяльних українських артистів з Будапешта, адже, хвалити Бога, у нас є прекрасні свої колективи музикантів, співаків, танцюристів, декламаторів, маємо і своїх поетів і навіть композиторів. З цього боку, я вважаю, регіональним органам самоврядування українців в Угорщині вельми пощастило. І так і повинно буть, адже задля цього ми всі і працюємо.
Ця справа з року в рік розвивається, і вони навіть їздять з концертними виступами за кордон. Тому мистецьку програму вони заповнюють у нас в Комаромі не гірше від митців з України. Та й гостям нашим цікаво подивитись на їхню роботу, а що ж вони можуть цікавого показати публіці. І вони демонструють пристойний рівень майстерності і стараються не розчарувати глядачів під час своїх виступів у нашому місті. Все-таки майже 18 років існування Товариства української культури і десятиліттня робота наших українських самоврядувань не пройшли даремно. За цей час ми виховали здібну творчу молодь і залучили до української справи талановиту творчу інтелігенцію з- поміж угорських українців.

«Гр.»: - Крім всього іншого, українці Комарома можуть пишатися тим, що наша українська меншина в Угорщині має свою сучасну електронну сторінку в інтернеті, тримаючи зв’язок із діаспорою та Україною а також створила окремий веб-сайт для Європейського конґресу Українців (ЕКУ). Як все це починалося?

Ю.К.: - Ця справа починалася спонтанно, найбільше з цікавості. Ми хотіли більше знати про можливості міжнародної електронної мері в часи інтернетного буму. І дуже добре, що до нас, у першу чергу до керівництва ДОСУУ, вчасно прийшло розуміння того, що нам нема чого соромитись своєї роботи і що було б непогано якось подати про неї відповідним способом у вигляді вісток, фоторепортажів тощо в інтернет українською та угорською мовами, адже кого нема  у світовій інтернетмережі, того практично не існує зовсім, якщо говорити про іміджевий образ організації. Нині аж ніяк не завадить побільше про себе розказувати, бо це робиться не лише в інтересах одного колективу, а й задля усієї української справи. Ми ж бачимо добре, що нині діється в Україні, як перекривають кисень українській культурі, занедбують рідну мову і навмисне роблять з українців таких собі омельків безрідних чи вуличних шароварників, щоб із них глузував увесь світ. Ми знаємо, хто це робить і для чого. Слава Богу, надворі вже інші часи, ми живемо у вільному світі, та й розумні і порядні люди розбираються, що й до чого. Через те і будемо користуватися послугами інтернету, адже він дешевший від виступів на радіо чи телебаченні, та й преса нині зовсім недешева. Добре, що ми працюємо не тільки для своєї громади, але й світ бачить нашу роботу, отримуючи  правдиву інформацію про українців з перших рук.

«Гр.»: - Цікаво, а які надходять відгуки на інтернетну сторінку угорських українців?

Ю.К.: - Відгуки дуже хороші, душевні. Люди пишуть про те, що вражені нашими здобутками на громадських теренах і згадують добрим словом укладачів інтернетної сторінки за оперативність і різноманітність у подачі інформації та фотоілюстрацій до неї. Я пригадую зі слів пані Ярослави відгук однієї жіночки з-за кордону, якій настільки сподобалася наша сторінка, ніби вона справді побувала серед живих людей. Ми маємо дописи із Канади, Австралії, аж надійшла моральна підтримка від українців Сахаліну! Навіть там дивляться наш інтернет. І такі листи маємо практично з усіх куточків світу. Я думаю, що інтернетний прорив української громади в угорщині є дуже вдалим інформаційним проектом, і ми будемо і надалі розвивати цю справу, маємо цікаві ідеї.

«Гр.»: - Як думаєте працювати у наступні роки?

Ю.К.: - Поки що не відомо, як ми будемо працювать далі, адже нормативна база в Угорщині постійно розвивається, не можна передбачити наперед, які будуть нові закони і правила щодо діяльності національних органів самоврядування. Навіть вибори місцеві, які відбуваються  тут кожні чотири роки, мають свої відмінності і містять певні зміни. Іноді це йде у бік полегшення, а деколи бачимо певні ускладнення. Та й про наслідки світової кризи в Угорщині не слід забувать. Це вже суттєво відбилося на бюджетному фінансуванні тринадцяти центральних самоврядувань національних менших.
Тим не менше, ми все одно будемо працювати, як і раніше в умовах самоврядування чи без нього, адже на початку 1990-х років ми мали тільки Товариство української культури і теж справлялися з роботою в умовах украй скромного державного фінансування, працюючи переважно для душі, а не з якоїсь особливої користі. У випадку, якщо українські самоврядування збережуться, то, ясна річ, що ми будемо продовжувати свою діяльність у тому самому дусі завзяття, як і досі. Поки стане сили, доти й будемо працювать, адже це все відбувається в інтересах громади, наших дітей, самих себе і не в останню чергу для України, адже, крім всього іншого, ми розвиваємо в себе і народну дипломатію – здійснюємо культурний обмін між двома народами, пропагуємо найкращі зразки нашої національної культури. Раніше про неї не знали, а тепер угорці довідуються більше, багато-хто полюбив наше мистецтво і традиції. Це дуже важлива місія, і її, безумовно, варто здійснювати в об’єднаній Європі. Можливо, в Україні за це ще нам колись будуть вдячні.

«Гр.»: - Як взагалі живеться українцям у Комаромі? Що можна довідатися про це місто з уст таких старожилів, як Юрко Кравченко?

Ю.К.: - Комаром – невелике місто, щось з 16 тисяч населення мешкає у нас. Колись воно було значно більшим, але по Першій Світовій війні друга частина міста на лівому березі Дунаю відійшла за Тріанонським договором до Чехословаччини і стала називатися Комарно. Це місто є історичним, у визвольній війні угорців 1848-49-х років воно відігравало свою важливу роль – тут відбувалися запеклі бої між угорськими патріотами та австрійськими військами. Мешканці Комарома чудово це усвідомлюють і люблять своє місто. В ньому легко і добре почуваєшся, я люблю в ньому жить. Люди ставляться до тебе доброзичливо, вони тебе знають і ти знаєш багатьох комаромців. Зовсім інша справа, коли людина живе у великому місті і нікого не знає. У Комаромі приблизно мешкає 50 українських сімей та в окрузі, а в межах області Комаром-Естерґом живе приблизно до двохсот п’ятдесяти родин українських. А там де живе одна українська людина, я вважаю, треба рахувать і його родичів, бо вони так чи інакше мають якесь відношення до української культури, не зовсім чужі люді в цьому сенсі. Тому навіть ті півсотні українців у Комаромі мають доволі велику суспільну вагу у нашому місті. Варто додати про гостинність місцевих людей, чудові туристичні місця і бази відпочинку. Ця обставина була вирішальною тоді, коли наше самоврядування українців кілька років влаштувало тут кількаденні зустрічі угорських українців.

• Красно дякуємо за розмову.

 

Провів бесіду Василь ПЛОСКІНА.