ВЛАДИКА ЙОСИП МІЛЯН:

«ЯКЩО НЕ ВИРВЕМОСЯ З ОБІЙМІВ «СТАРШОГО БРАТА», МОЖЕМО ПРОПАСТИ НАВІКИ»

29 січня, у день пам’яті героїв Крут, після архиєрейської Божественної літургії у греко-католицькому храмі Св. Флоріана на площі Тараса Шевченка єпископ-помічник Київський, голова пасторально-міграційного відділу Української греко-католицької церкви Йосип Мілян в інтерв’ю «Громаді» розмірковував над питаннями віри, витоків героїзму і про те, чому потрібно розпізнавати зло.

- Третій рік в Україні триває війна. Світ щодня бачить її руйнівні наслідки у багатьох сферах життя нашої Батьківщини. Немає, здається, людини україн­ського походження, яка б про це не думала. Навіть у сім’ях є незгода щодо цього питання – часто-густо не розуміють одне одного... Що можете сказати, владико, про позицію УГКЦ з цього приводу?
- При тому, що війна проходить на особистому фронті і як такої її нема між державами, церква завжди виступає у цьому конфлікті миротворцем. На Божественних літургіях ми постійно закликаємо вірних «миром Господу помолимся». Коли ми готуємося почути Слово Боже, церква, зі свого боку, звертається до пас­т­ви зі словами: «Мир усім!» Водночас Церква, на взір Христа, веде війну з гріхом людським, який нищить людину і її стосунки з Богом, але робить це у спосіб мирний, люблячи чоловіка з його недоліками і позитивними якостями. Адже скільки б людина не мала багатств, скільки б постів не посідала чи скільки б не завоювала, вона потребує Бога, бо Ним сотворена і до Нього прямує. Що ж до цієї конкретної вій­ни, то УГКЦ молитовно підтримує солдата, що боронить кордони рідної землі. Церква посилає своїх капеланів на духовну поміч і умиротворення військового. Мені здається, що найголовніше у цій війні, – боронити Україну не з ненависти, тому що тільки любов спасе світ. Це ду­же непросте завдання: щоби не закралася в українські серця всепоглинаюча ненависть.
- Як, на Вашу думку, захисникам України треба дивитися на біблійний заклик «Не вбий!» і необхідність боронити рідну землю від ворога?
- Згідно з християнським ученням, Господь дає людині життя, яке вона мусить берегти, бо тільки Бог може це життя забрати. Тому ми маємо лікувати своє тіло, мусимо піддатися оперативному втручанню хірурга, якщо цього вимагають обставини. Ми повинні пильнувати своє життя від хворіб, бо будемо грішити. Ми не можемо наражати своє життя на небезпеку, адже не можемо вважати себе власністю батьків чи будь-кого, крім Бога. Якщо хтось нападає на нас із мечем, ми маємо боронити своє життя, більше того, це наш обов’язок. Я думаю, саме з цієї позиції виходять наші оборонці як правдиві християни. Я скажу навіть більше: це питання дуже і дуже делікатне. На фронті до капелана приходять на сповідь хлопці, яким здається (бо вони точно не знають через великі віддалі), що вони когось убили в бою. І хоча вони не певні цього факту, їхнє сумління не може заспокоїтися. Отож, нашим священникам потрібно давати раду цьому, пояснивши солдату, що ми ведемо справедливу вій­ну, боронячи життя своє, своїх батьків і дітей. Дуже часто цього буває замало, на жаль... Іноді треба застосувати весь свій богословський і світоглядний потенціал, щоби пояснити військовому причину, підставу і наслідок його дій у бою. Адже, що таке гріх? Це свідомий і добровільний переступ Божого Закону. Коли хтось приходить до капелана з гріхом, що він відібрав у когось життя, боронячи своє, священик накладає на вір­ника відповідну покуту. І це, зазвичай, допомагає людині заспокоїти своє власне сумління. Хоча ми знаємо, що це нелегко. Власне, для того і є інститут капеланів у війську, щоб допомагати і радити таким воїнам, і, водночас, на них покладено обов’язок боронити рідну землю і народ від ворога.
- Іноді доводиться чути думки, що Україна зараз проходить шлях Росії 1990-х років із тією лише різницею, що росіяни ненавиділи своє минуле, а українці ненавидять росіян і звинувачують їх у всіх своїх бідах. Декому в сусідній країні хотілося б, щоб усі ці так звані майданні пристрасті і несприйняття російської агресії зійшли нанівець, адже без України Росія, буцімто, не здатна вижити. А якщо Україна все одно нікому не потрібна на Заході, то навіщо цей розбрат між двома народами? В Україні з’являються результати опитування громадської думки, згідно з якими, 48 відсотків респондентів не можуть дати чіткої відповіді на те, чи є російська агресія в Україні. Що, на Вашу думку, можна вдіяти для того, аби ці люди нарешті прозріли?
- Я дозволю собі не погодитися з наведеною статистикою стосовно 48% людей, що не орієнтуються в поточній ситуації чи не свідомі. Сьогодні статистичні дані часто-густо прямо залежні від того, хто цю статистику замовляє і робить. Це – перша річ. Друга справа: я думаю, що громадянам України, скерованим своїми поглядами і свідомістю на Росію, через цю війну відкрилися очі на те, чим насправді є сьогодні Росія для України. Третя справа: я вважаю, що саме Росія сьогодні проходить шлях, який ми пройшли з 1991-го року, а не навпаки. На мою думку, Росія відкотилася назад за межу 1990-х років, адже навіть брежнєвський період виглядає не таким одіозним, як путінський. Своєю чергою, Україна йде шляхом демократизації. Я переконаний, що ми успішніше пройшли певні суспільні процеси від того сов­депівського режиму до періоду, коли людина робиться вільною, має свободу думок і створює прецеденти для розвитку демократичних процесів. Разом із тим я не хочу ідеалізувати українське суспільство і стан нинішньої демократії в Україні та державотворення. Ми маємо на цих теренах проблеми. Через такі труднощі проходили усі країни Європейської співдружності. Я не роблю з того якоїсь трагедії. Свого часу Україна годувала всю Європу хлібом ї була її житницею, а не тільки країн колишнього радянського блоку. Хай би нас росіяни залишили у спокої, а ми самі собі дамо раду, адже якщо ми зараз не вирвемося з обіймів «старшого брата», ми можемо пропасти навіки, а Росія, навпаки, виживе за наш рахунок і зміцніє. Тому, честь і хвала усім тим героям – солдатам і волонтерам, усім, хто тримає прапор демократичних змін, поборникам незалежної, економічно успішної та суверенної держави Україна, які хочуть скористатися історичним шансом побудувати демократичне життя у складі об’єднаної Європи.
- Як церква пояснює сучасні події в Україні? Війна – це покара українців за якісь помилки у минулому чи радше випробування на майбутнє?
- Про сучасну ситуацію у світі написав Іван Богослов ще у ранньохристиянські часи. Було в його одкровеннях про Полин-зірку, наш Чорнобиль, написано про часи минулі і майбутні. Ми можемо, заглибившись у себе і відкинувши сум’яття і занепокоєність, прочитати ці знаки часу, які збуваються на наших очах. Церква вважає, що Бог не карає людей. Господь дає нам досвід. Ця війна – це знак для держави і її громадян, що саме Бог хоче сказати через цю ситуацію. Ми завжди собі уявляємо, що зло – абстракція. Атеїсти малювали його в образі баби-яги чи Кощея безсмертного. Але зло зав­жди має своє обличчя, й уважні до подібних речей люди його навчилися розпізнавати. Тому, говорити про те, що Бог карає, не можна. Від чого буває покара? Від зла. Потрібно вміти хоч деколи відсторонятися від суєти суєт цього світу, внутрішньо заспокоїтися, щоб мати можливість подумати над перебігом життя, і відповідь прийде.

Василь ПЛОСКІНА