УКРАЇНСЬКИЙ ОДІССЕЙ
ДО 120­РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА

Як в нації вождя нема,
 Тоді вожді її — поети...
   (Є. Маланюк)

Євген Филимонович Маланюк (1897-1968) – відомий письменник, перекладач, мемуарист і культуролог-енциклопедист, публіцист і літературний критик. А ще – поет-воїн, «пражанин», «імператор залізних строф». Остання фраза, сформульована самим автором, міцно закріпилася за ним в українській літературі:
Напружений, незламно-гордий,
Залізних імператор строф –
Веду ці вірші, як когорти,
В обличчя творчих катастроф...

Є. Маланюка по праву вважають одним із найяскравіших українських поетів 20-го століття і вірним борцем за державний суверенітет України.
Народився письменник 1 лютого 1897 р. в Архангороді на Херсонщині в родині українських інтелігентів, які любили рідне слово, шанували національні традиції та берегли пам’ять про козацьку славу й чумацьку минувшину. В одному з нарисів літературознавця Леоніда Куценка яскраво висвітлена «географічна мапа» творчих витоків автора: «Поетова Еллада-Україна починалася з його дитинства, з маленького провінційного містечка, загубленого в степу, якому Богом і людьми судилося протягом віків бути покордонням княжої Русі й половецького степу, Гетьманщини і Дикого поля, Запорожжя і Речі Посполитої».
Національно-патріотичні почуття майбутнього поета були закладені ще в генах діда Василя, який (за словами самого письменника) «був справжнім уособленням національно свідомого українця». В одній із автобіографічних оповідей Є. Маланюк згадує, що «в їхній хаті – на дві половини – у першій, дідовій, панував дух віків, а в другій, батьковій, – дух нової української інтелігенції, пробудженої 70-80-ми роками XIX століття» (уривок з життєпису). Своїй матері поет завдячував «серце й мистецтво».
Так вийшовши з глухого степу,
З зітхань страждальної землі,
Вирізьблюю німий життєпис
На дикім камені століть.

Навчався Є. Маланюк в Єлисаветградському земському реальному училищі (1906-1914 р.р.), був студентом Петербурзького політехнічного інституту (1914 р.). У роки Першої світової війни закінчив Київську військову школу, пізніше служив офіцером у царській армії, а вже згодом став одним із безпосереднiх учасників формування нацiональної державностi в складі військ Української Народної Республіки (УНР). Досліджуючи життєво-творчий шлях письменника, літературознавець Л. Куценко зазначає: «Світова війна закінчилася для Євгена Маланюка в лютому 1918 року. Проте склалося так, що після короткої відпустки йому знову довелося воювати: він став на захист Української держави. На нього чекали ще три роки війни. Війни, у якій тричі доводилося здавати ворогові Київ, у якій був «кривавий листопад» 1919 року, коли внаслідок жорстоких боїв та тифу в сотнях залишалося 5-10 бійців, а полки нараховували 50-60 багнетів. А ще був 1920 рік, коли тридцятип’ятитисячне українське військо після десятиденних запеклих боїв змушене було віддати останній салют рідній землі і перейти польський кордон».
Від’їжджаючи з України, майбутній поет і не допускав, що це вже назавжди, навіки... Пізніше, перебуваючи вже в польскому таборі для інтернованих вояків УНР, усвідомив наступне: «вчора ще він був воїном, а сьогодні – людина без Батьківщини, без жодної надії на майбутнє». В 1920 р. з’являється друком його перший вірш «Ісход», в рядках якого відчутна незагоєна рана втрати України:
Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.
Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: на Захід...
на Захід... на Захід...
І услід – реготався Схід...
Роззявляв закривавлену пащу,
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за Тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?
У 1922-1923 р.р. уже відомий творчому загалу поет бере участь у виданні щомісячника «Веселка» та альманаху «Озимина». Поезію цього періоду наскрізь пронизують «два стрижневі взаємопов’язані мотиви: самотність та дорога.»:
Стурбовано стискали руки
Під плескіт зовсім зайвих слів.
...А потяг люто клекотів –
Нещадний велетень розлуки.

Наступні рядки з дослідження життєво-творчого шляху письменника чітко відтворюють і ті обставини, в яких він опинився в період становлення, і пережиті відчуття:
«Польща, 1922 рік. Містечко Каліш з передмістям Щипьорно. За колючими дротами таборів військовополонених майже десять тисяч інтернованих вояків армій Української Народної Республіки. Дерев’яні бараки, землянки, злигодні, голод, фронтові рани, сухоти, смерть. Пекуче усвідомлення втрати Батьківщини і майже цілковита відсутність надії на майбутнє... А на зібранні академії таборового літературно-артистичного товариства «Веселка» із, здавалося б, недоречним до часу і місця рефератом «Зброя культури» виступав перед побратимами двадцятип’ятилітній поет, військовий старшина 6-ї дивізії Євген Маланюк, озвучивши наступне:
«Кордони, економічна діяльність, промисловість і торгівля — це тільки зовнішні форми, тільки рамки, в яких проходить дійсне живе жит­тя нації самостійної держави. А цим дійс­ним життям нації, щирим змістом зовнішньої форми є внутрішнє життя національної культури, життя ідей безсмертних і вічних... Ідеї ви­ростають і мужніють на підґрунті національної культури — от чому праця на царині культури є сьогодні хоч і запізненим, проте загальноукраїнським ділом... Дійсними творцями життя є мислителі, апостоли ідеї. Справж­німи пророками історичних подій є Митці і, в першу чергу — поети» (Л. Куценко. З книги: «Є. Маланюк. Невичерпальність» – К.: Веселка.)
Саме в Польщі Є. Меланюк остаточно відбувся як поет: віднині «полем бою» для нього стала літературна творчість, а зброєю – слово...
Важкі та мускулясті стопи
 Пружливий одбивають ямб –
 Це дійсности, а не утопій
 Звучить громовий дифирамб...
Восени 1923 р. Є. Маланюк переїздить до Чехословаччини, вступає до Української господарської академії і, паралельно з навчанням, продовжує свою літературну діяльність. Чехословаччина була тоді справжнім освітнім, науковим та культурним центром української еміграції: відкривалися національні школи й інститути, започатковувалися видавництва, з’являлися численні україномовні журнали.
З 1924 р. починається багатолітня співпраця Маланюка з ідеологом українського інтегрального націоналізму Дмитром Донцовим у журналі «Літературно-науковий вісник». Дещо пізніше він знайомиться з письменником Юрієм Липою, поетами Олегом Ольжичем, Юрієм Кленом, Леонідом Мосендзем, Олексою Стефановичем, Уласом Самчуком та Оленою Телігою – засновниками «Празької поетичної шко­ли». Є. Маланюк не просто утверджується в колі вже відомих на той час літераторів – стає лідером і невдовзі очолює спілку так званих «пражан». В цей час виходять у світ дві пое­тичні збірки автора «Стилет і стилос» (Подєбради, 1924) та «Гербарій» (Гамбург, 1925). Осмислення трагічної долі Вітчизни та пошуки виходу з цього становища – наскрізні мотиви поезій цього періоду:
Знов захід буряний. Недобрий
Знов пророкує кров’ю літер,
Що ми загинем, яко обри,
Щo буде степ, руїна й вітер,

Що почорніє світ сей білий,
Що все живе пожруть пожежі,
Що тільки віщий свист Сібілли
Лунатиме в сліпім безмежжі..

Сузір’ям скаже Бог вознести
У мертвім небі пентограмму,
Й новий про це напише Нестор
В самотній катакомбі храму (1924)

В 1929 р. письменник у пошуках роботи відправляється до Польщі, де зближується з творчою елітою діаспори. Невдовзі він очолює новостворене літературне угруповання «Танк», редагує журнал «Ми» й відновлює співпрацю зі львівським часописом «Вісник». Навколо Є. Маланюка та Ю. Липи, котрий також переїхав до Варшави, об’єднуються не менш відомі українські літератори, включаючи Б.-І. Антонича та Св. Гординського. Він активно друкується в галицькій та еміграційній періодиці, зосереджуючи увагу не тільки на поетичній творчості... В одному з листів до колеги по перу відверто ділиться наболілими думками: «На Україні голод... На Херсонщині доїдають яшний хліб... На східних окраїнах степу вже їдять лободу... «Земля і залізо» (це про свою збірку — Л. К.) потрібна, як черговий удар ломакою по голові замакітреній Сов-владі». На хвилю репресій, які прокотилися Україною, поет відгукується віршем «Вислід», у якому висловлює незгоду з тою ситуацією, яка склалася в Україні стосовно митців. Адже в той час, коли в Чехословаччині та Польщі літературне життя української громади вирувало, на рідній землі майже не залишилося письменників: їхні голоси загубилися «в льохах оглохлих чрезвичайок і сніговіях Соловок». Та, всупереч несприятливим політичним умовам, Є. Маланюк всіляко намагався побудувати діалог між польськими та українськими митцями. Своєю чергою, колеги по перу високо цінували творчість автора. В 1936 р. у Варшаві вийшла друком книга поезій Євгена Маланюка «Еллада степова» в перекладі Ч. Ястшембєц-Козловського. На цей період припадають збірки поезій автора: «Земля й залізо» (Париж, 1930), «Земна Мадонна» (Львів, 1934), «Перстень Полікрата» (Львів, 1939) та «Вибрані поезії» (Львів; Краків, 1943). З кожною новою поезією на зміну ностальгічній емоційності приходять історично-філософські мотиви. Є. Маланюк заглиблюється в історичне минуле країни, досліджуючи й відтворюючи державотворчі процеси княжої доби. Його твори покликані «розбудити приспану віками рабства національну свідомість народу».
Як видно з рядків, Україна для поета, який виріс серед безмежжя херсонських степів, була не просто батьківщиною – символом степової Еллади. Корені державності України Є. Маланюк шукає не тільки в «надрах» Київської Русі, набагато глибше – в її античності... В першу чергу, це – «варязька сталь і візантійська міць». «Образ України присутній практично в усіх віршах Є. Маланюка, бо, осмислюючи минуле й сучасне, поет посилається на історію України, на долю української нації.» (Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua).
В 1939 році Євген Маланюк брав участь в обороні столиці Польщі від німецьких військ – відтоді його ім’я (в числі українських емігрантів) значилось у списках «антирадянських» діячів. У післявоєнні роки почався «другий період блукань (уже в Німеччині), і знову майже чотири довгих роки життя в таборах». Але поет і тут знаходить можливість займатися літературною діяльністю: для початку вступає до МУРу (Мистецького українського руху), а згодом бере участь у створенні письменницької організації СТІНА (Художній український рух). Загалом же ці роки значаться в біографії письменника як «період усамітнення». В еміграції Є. Маланюк снив рідним краєм – згадуючи домівку, родину, матір:
Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх…
Все сниться гук весни і вітер,
Веселий вітер світлих літ.
А тут – молюсь, убогий митар,
Шукаю твій вогненний слід…
Після життя в таборах Є. Маланюк мріяв повернутися в Україну, але доля розпорядилася по-своєму. В 1949 р. поет вирушає до Сполучених Штатів – у свою (вже третю) еміграцію. Після багатьох поневірянь упродовж кількох десятиліть оселяється в Нью-Йорку, де засновує український мистецький клуб «Слово». Він не зраджує сформованим ще в молодості ідеалам і не дивлячись на невлаштованість і труднощі, продовжує писати. В поетичних рядках цього періоду, крім патріотичних мотивів, звучать і ноти протесту (чи своєрідної критики), спрямованої на себе:
Купив цей час фальшивою ціною:
Ісходом, втечею, роками болю й зла,
А треба було впасти серед бою
На тій землі, де молодість цвіла...
У 1962-1966 р.р. у видавництві «Гомін України» в Торонто (Канада) Є. Маланюк видає два томи своїх літературознавчих, культурологічних та історіософських досліджень. Основною темою прозових творів автора під назвою «Книга спостережень» є Україна – її мистецтво, культура, історія. «Найголовнішою ідеєю, що проймала і поезію, і есеїстику Є. Маланюка, була iдея української державностi, яка становила енергетичне джерело творчостi митця, була його вiрою i головною настановою» (Оксана Пахльовська, газета «День»).
Творчу працю цього періоду найточніше характеризують рядки з його ранньої поезії:
Мій ярий крик, мій біль тужавий,
Випалюючи ржу і гріх,
Ввійде у складники держави,
Як криця й камінь слів моїх.
Талант Маланюка-поета, його витончений художній смак і вражаюча інтуїція проявляються в кожній наступній поезії. В 1951-1966 p.p. були видані поетичні збірки: «Влада» (Філадельфія, 1951), поема «П’ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953), «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964)
Поет підготував і свою останню збірку віршів «Перстень і посох», яка вийшла в Мюнхені (1972) вже по його смерті. Помер Євген Маланюк 16 лютого 1968 р. по дорозі в театр. Похований у передмісті Нью-Йорку на цвинтарі св. Андрія, так званому «українському пантеоні»...
Завершилася путь.
Наче пісня - сувора і славна.
Відпливає поет — залишає хвалу і хулу.
І затужить, заплаче за ним Ярославна,
Країна заплаче на древнім козацькім валу...
(Борис Олександрів)

В цих рядках одного з колег по перу – біль і плач самої України, до якої Маланюк так і не по­вернувся. «Хіба ж хотілося йому, віддано­му сину своєї країни, бути поетом-вигнанцем і все життя мандрувати по світу?!» Він ішов по жит­тю «навпростець, без шляху, через тернії....»:
Завжди напружено, бо завжди – проти течій.
Завжди заслуханий: музика, самота.
Так без шляху, без батька, без предтечі.
Так – навпростець – де спалює мета.
Та саме такий шлях, -- за переконаннями одного з сучасників поета, і є «найкоротшим шля­хом до зірок». Є. Маланюк був і залишився «найбільш одіозною постаттю в культурному житті української еміграції». Його твори друкувалися й перекладалися багатьма мова­ми світу: німецькою, чеською, російською, поль­ською, французькою, англійською. Книги автора видавалися в Польщі, Чехо-Словаччині, Німеччині, Франції, США, Канаді. Ім’я всесвітньовідомого автора до певного періоду не визнавали тільки на батьківщині. Та часи змінилися. «Співець Степової Еллади Євген Маланюк усе ж повернувся в Україну, про яку марив на чужині і вірним сином якої завжди був. Повернувся назвами вулиць і шкіл, повернувся пам’ятником, що височіє на центральній пло­щі в Новоархангельську (нині – Кіровоградсь­ка область), на його батьківщині, повернувся своїми творами, які дають нашим серцям і розуму непересічну естетичну насолоду, збагачу­ю­чи наші душі», – зазначає журналістка Тетяна Ананченко в газеті «Чорноморські новини».
Своєю чергою, вагу творчості Маланюка-поета визначив академік Іван Дзюба: «Маланюкова поезія залишиться... доказом суворої си­ли українського слова, його здатності бути не лише мелодійним, ніжним, барвистим, гнучким, вигадливим, – а й безжально-точним, пруж­ним, лапідарним, його здатності бути згустком волі й думки, що концентруються в пекуче почуття».
Поет, прозаїк і публіцист Леонiд Полтава залишив свої спогади: «Є.Маланюк потряс мене. М. Рильський якось відразу відійшов на другий план. Маланюк зайняв мій обрій... Велетень не лиш духом, а й тілом... Ерудит, енциклопедист...».
Лiтературознавець Микола Ільницький писав: «Є. Маланюк із найвидатнішого поета ук­раїнської еміграції перетворився на класика української літератури ХХ ст., його поезія – не лише крик зболеного серця, а ще і гарт, очисний вогонь, через який проходить наш народ на нелегкому шляху до своєї державності й духовності».
Український філолог і методист Ю. Ковбасенко підсумував сказане: «Євген Маланюк – найбільший поет діаспори і один із найяскравіших українських поетів ХХ ст., борець за державний суверенітет України, публіцист і літературний критик, мемуарист і культуролог-енциклопедист, чия творчість за радянських часів була під суворою забороною, а сам він від кремлівських ідеологів отримав ярлики «українського фашиста» та «обпльовувача України». І лише після здобуття Україною державного суверенітету творча спадщина Є. Маланюка стала доступною широкому читацькому загалу України».
І, нарешті – кілька рядків-питань із поезій Є Маланюка, на які акцентує увагу доктор філо­ло­гічних наук Оксана Пахльовська в статті «Поет постапокаліптичних літ» (Малоросійство: Нариси з історії нашої культури, 2012). Ці питання, як запрошення до роздумів і діалогу:
«Чи й далі триватиме «тиша безсила
летаргічних століть? – або ж:
«Невже ж Тобі ще може сниться,
що вільна Ти колись була?»
І чи це єдина перспектива України:
«Невже ж калюжею Росії
Завмре Твоя широчина?!»
Основне ж сакраментальне питання Маланюка, на яке доведеться відповідати нині сущим, – за словами поетеси й культуролога, – в наступних рядках:
«...Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу,
Проклятий край, Елладо Степова?!»
Надзвичайно важливо почути оці риторичні питання, цей пророчий голос автора – адже «гордіїв вузол українських проблем затягнувся до критичної межі». Тому цілком закономірно, що думки поета, висловлені близько сторіччя тому, читаються сьогодні як «позивні з космосу»: Повстань, як древле!

Валентина ЗІНЧЕНКО