Михайлівський монастир. Фото з книги К. Шероцького “Київ. Путівник”, 1917

У 1108 році великий київський князь Святополк Ізяславич, онук Ярослава Мудрого, заснував на території Михайлівського монастиря собор і присвятив його архистратигу Михаїлу – небесному покровителю Києва й своєму духовному патронові. “У літі 1108, – свідчить нам давній літопис, – закладена була церква святого Михайла, Золотоверха, Святополком-князем, місяця липня в одинадцятий день”. Архангел Михаїл здавна вшановувався в Малій Азії і вважався покровителем візантійської імперії й війська, звідти його культ був принесений до Києва. Будівництво величного собору тривало до 1113 року.
Михайлівський Золотоверхий собор вважався однією з найкращих монументальних споруд древнього Києва. Це був хрестово-купольний шестистовпний храм з трьома нефами. Велична споруда його була увінчана одним великим куполом, який оздобили золотом замість традиційного свинцю. Звідси й походить назва – “Золотоверхий”. Свого часу це був перший і єдиний у місті храм з позолоченою банею. Таку ж назву перебрав й монастир, якому належав собор. Найбільшою його святинею стали мощі святої великомучениці Варвари, привезені до Києва дружиною князя Святополка, дочкою візантійського імператора Олексія І Комнина, яка носила в хрещенні ім’я Варвара.

“Дмитрій Солунський”. Мозаїка. Михайлівський Золотоверхий собор.

Як і Софію Київську, Михайлівський собор збудовано з каміння і цегли-плінфи на вапняно-цем'янковому розчині технікою “мішаної кладки” з використанням голосників у пазухах склепінь. Стіни собору прикрашали мозаїки та фрески. На відміну від Софії, мозаїкою тут оздобили тільки центральний вівтар. На інших стінах, склепіннях та передвівтарних стовпах розмістили фресковий розпис. Частина мозаїк та фресок Михайлівського Золотоверхого собору збереглася. Це – велична мозаїчна композиція “Євхаристія”, “Дмитро Солунський”, “Стефан” і “Фадей”. З фрескових зображень до нашого часу дійшли сцени з “Благовіщення” (архангел Гавриїл і діва Марія), постать святого Захарії, “Святий Микола”, верхня частина постаті Саму їла. Збереглося і кілька орнаментів. Імена художників, які створили мозаїки і фрески, невідомі. Порівнюючи розписи та мозаїки Софійського і Михайлівського соборів, дослідники прийшли до висновку, що михайлівські зображення – творіння не візантійських, а київських майстрів, що свідчить про швидкий культурний розвиток Київської Русі. Настінні роботи відрізняються більшою динамічністю і реалізмом, різноманітністю композицій, графічністю основи, своєрідністю барв. Тут переважають зелені кольори в поєднанні з фіолетовими, рожевими, сіро-білими. Широко застосовано й золото. Загальна площа мозаїк, що збереглися, – 45 кв. м. Виконані вони з кубиків смальти розміром 1 – 1,5 куб. см. У наборі облич використано й дрібніші кубики. Блискуча смальта часто поєднується з матовою і шерехуватою, а також з кубиками природного каміння. Написи у мозаїках зроблені старослов’янською мовою. Гадають, що в оздоблювальних роботах брав участь талановитий давньоукраїнський живописець, золотар, мозаїст, чернець Алімпій (Олімпій, Аліпій) (бл. 1050 – 1114) з Києво-Печерського монастиря. Михайлівський Золотоверхий собор був останньою спорудою древнього Києва, де в настінних розписах застосовано мозаїку.
Крім мозаїк і фресок, збереглися дві чудові шиферні плити кінця ХІ ст. з рельєфним зображенням святих вершників. Вони були знайдені на території Михайлівського монастиря в ХІХ ст. у руїнах фундаменту Дмитрівського собору, побудованого князем Ізяславом, батьком Святополка. Український історик мистецтва Костянтин Шероцький у своїй книзі “Київ. Путівник”, виданій в 1917 році, образно змалювавши Михайлівський Золотоверхий собор і подавши тогочасні фотознімки його, зокрема повідомляв, що ці шиферні плити були прикріплені на зовнішній стіні собору недалеко від вівтаря. На кожному рельєфі, згідно вимогам симетрії, зображено по два вершники, один проти другого. На одній з плит – змієборці – Георгій Побідоносець (покровитель Константинополя, культ якого з прийняттям християнства перейшов до Русі) та Феодор Стратилат (Понтійський великомученик, якого дуже шанували на Сході), на іншій – Нестор Солунський (святий мученик) та Дмитрій Солунський (святий великомученик, патрон князя Ізяслава). Михайлівські різьблені шиферні плити справедливо вважаються одним з кращих зразків древньоруської монументальної скульптури.

“Євхаристія”. Мозаїка. Михайлівський Золотоверхий собор.

Михайлівський Золотоверхий собор мав свою славну історію. “Літопис Руський” кілька разів згадує монастир і собор у контексті політичних подій та міжусобиць. Маємо в літописі і згадки про поховання князів та їх родичів. Зокрема, тут був похований фундатор собору – великий київський князь Святополк-Михайло Ізяславич (1113), його дружина Варвара (1125), князь Святополк Юрійович (1190), туровський князь Гліб (1196). Пізніше в монастирі були поховані митрополити І. Борецький, І. Копинський та інші сановники.
Перших руйнувань монастирю та собору завдали монголо-татари 6 грудня 1240 року. Найбільш уцілілим при цьому залишився собор, хоч кияни змушені були зняти з головної його бані листове золото, щоб заплатити данину монголо-татарським баскакам. Нова згадка про Михайлівський монастир в після татарську добу припадає на кінець ХІV ст. У дарчій грамоті Печерському монастирю від 21 листопада 1398 року серед свідків названий “Святого Михайла Златоверхого ігумен Стефан Переломило”. З цього часу монастир все частіше згадується в різних письмових актових джерелах. Не раз він ремонтувався і перебудовувався. Найбільш цікавим в історії української святині є ХVII ст., коли монастир стає центром відродження українського православ’я та його ієрархії на чолі з митрополитом Іовом Борецьким.
Неабияке значення для собору мали і пожертвування українських гетьманів у різні часи. Так, Богдан Хмельницький своїм коштом відновив позолоту на центральній бані храму. На початку ХVIIІ ст., за часів гетьманства Івана Мазепи, Михайлівський Золотоверхий собор зодягається в прекрасні шати українського бароко. Зводиться п?ять нових бань. Сам гетьман пожертвував на мощі святої великомучениці Варвари красиву срібну раку в стилі бароко з багатою чеканкою із розкішних гірлянд і букетів та панікадило. У 1718 році гетьман Іван Скоропадський влаштував у соборі новий іконостас. У 1716 – 1719 роках на території Михайлівського Золотоверхого монастиря було зведено кам’яну дзвіницю. Вона мала три яруси та 23 дзвони.
З часом монастир стає великим землевласником, йому належали землі не тільки в Києві, але й у Городянці, Трипіллі, Мотовилівці та інших селах. В кінці ХVIIІ ст. було відкрито скит Михайлівського монастиря, який здобув назву “Феофанія”. До початку ХХ ст. монастирський комплекс, незважаючи, на різні негаразди, зокрема пожежі, ставав багатшим і ошатнішим. Повсякчасно тут було повно віруючих, в соборі проходили величні богослужіння. Після Печерської лаври це було друге місце у Києві за чисельністю відвідування паломників. Собор на цей час перетворився на семи-купольну споруду, усі бані якого було вкрито червонним золотом.

Початок ХХ ст. для монастиря був трагічним. У 1919 році церковні цінності, золоті та срібні речі, діаманти, які щедро дарували монастирю протягом віків наші князі, гетьмани, прості віруючі люди, були конфісковані та пограбовані в результаті переписів рухомого й нерухомого майна ревізійними більшовицькими комісіями та розтягуванням його між різними радянськими установами. Поступово ченців було виселено, а житлові приміщення монастиря стали гуртожитками для службовців, червоноармійців, робітників, студентів та використані під склади. В 30-і роки над Михайлівським Золотоверхим собором поглумилися так само жорстоко, як і над тисячами інших храмів. Його не врятувала ні давня історія, ні досконала художня цінність. Для

Рельєф із Михайлівського монастиря. ХІ ст.

урядового центру соціалістичної столиці республіки, якою мав стати Київ, обрали Михайлівську гору. Храм, звичайно, заважав. Перед його зруйнуванням вчені-мистецтвознавці встигли дослідити собор та зняти найбільш цінні мозаїки і фрески. Їх перенесли до Софії Київської. Але частина шедеврів, зокрема, цінна мозаїка “Дмитро Солунський”, фреска “Святий Микола”, верхня частина фрескової постаті Самуїла і кілька орнаментів були вивезені (і досі Україні не повернуті) для поповнення колекцій Третьяковської галереї в Москві, Ермітажі та Російського музею в Ленінграді. На захист Михайлівського Золотоверхого виступили Федір Ернст, Іполит Моргілевський та Микола Макаренко. Пізніше вони були репресовані і страчені. Остаточна руйнація Михайлівського Золотоверхого монастиря розпочалася 1935 року. Тоді навесні стали розбирати бані собору. Залишки храму було повністю підірвано влітку 1936 року. Дзіницю монастиря зруйнували раніше. Від одного з найдавніших і найшановніших київських храмів не залишилося і сліду. Від монастиря збереглися тільки трапезні палати.
Із здобуттям незалежності України почалося відродження наших віковічних святинь. В кінці 90-х років ХХ ст. Михайлівський Золотоверхий собор та монастир відбудовано в тому вигляді, який він мав перед знищенням. За два неповних роки з руїн постала спочатку дзвіниця Михайлівського монастиря, а потім і його собор – Золотоверхий. Сотні реставраторів та мистецтвознавців працювали над відтворенням пам’ятки. Збережені мозаїки та фрески – зразки давньоруського мистецтва, залишки фундаментів та чудом уціліла трапезна палата є для нас справжніми раритетами, які нагадують про попередню багатовікову історію Свято-Михайлівського Золотоверхого.
Михайлівський Золотоверхий собор ввійшов у ХХІ ст. відродженим , ошатним та красивим. Відроджується він і духовно: в соборі проходить служба Української православної церкви Київського Патріархату, діє духовна академія та монастир. Таким він зустрічає свій ювілей – 900 років.