Поезія – це стан душі, в якому перекладений на слово ритм почуттів відповідає власному серцебиттю. Це жива думка, яка має своє реальне забарвлення і звучання, свою духовну суть, своє призначення. Це один із проявів Божественної гармонії. Ще за часів Сократа поезію вважали високим жанром, «котрий не підлягає ні логіці, ні аналітиці». Це неперевершена цілісність, в якій кожне слово – то зернина, що проростає крізь почуття людини, вкоріняючись у серці. Поезія, що зародилася в серці дитини, – особлива. Адже в дітей, як відомо, – найчутливіші душі: емоційні, пульсуючі, вразливі...
Дитяча творчість – це особлива площина, в якій панують свої закони, істини й поняття. Свої духовні цінності. Своє відчуття виміру. Своєрідна безпосередність і щира відвертість додає дитячій поезії різночуттєвого забарвлення. Зворушити дитяче серце, віднайти в ньому ту чуттєву струну, яка звучить, як одкровення – завдання далеко не з простих. У книзі М. Димова «Діти пишуть Богові» автору вдалося відчути й зафіксувати надчутливі коливання дитячих душ, записати і ритм почуттів, і мелодику. Справжня поезія їх – не в досконалих віршованих формах і майстерно підібраних римах. Передусім, це – бездоганно чиста і світла життєдайна думка, яка хоча б на один крок наближає людину до істини.
Якщо ти, мій шановний читачу, хочеш доторкнутися до самої душі поезії і відчути себе «часткою Бога», вдумайся у кожне з наступних звернень дітей до Всевишнього. Адже вони черпали слова з книги власного серця:
– Ти пишеш у Біблії, що спочатку було слово... Яке? (Руслан, 9 р.)
– Якою мовою розмовляють душі? (Рая, 10 р.)
– А я є насправді? (Люба, 9 р.)
Висновки-роздуми десятилітнього Марика вражають філософською глибиною і художньо-поетичною довершеністю:
Дорослі плачуть слізьми,
Дорослі плачуть очима…
Маленькі плачуть серцем,
Маленькі плачуть життям…
А якщо дорослий плаче, як маленький, –
Значить, він і справді плаче.
Наведені вище рядки в черговий раз свідчать, що все дитяче – непідробне, справжнє: і сміх, і сльози, і любов… І поезія, що в душі. Відомий польський педагог і гуманіст Януш Корчак закликав усіх дорослих «піднятися до духовного світу дитини». Тому так важливо не залишити поза увагою вже посіяні на творчій ниві зерна дитячого таланту.
Виявити у мистецькому просторі життєдайні паростки, допомогти зміцніти і вирости – завдання кожного, хто не байдужий до нашого майбутнього. Надзвичайно важливо зберегти Слово, як основу духовного світу дитини. Бо саме в дитинстві зароджується ставлення до рідної мови, до народних традицій, до історії давнього українського роду.
Тож не випадково, що душа кожного з нас неодноразово повертається до витоків. «Усі ми діти свого краю, – писала в одній із публікацій Л. Ластомері. – І всі ми родом з дитинства. Звідти наша віра, та й доля наша визначається саме там». Я цілком згодна з нею. Більше, ніж згодна: я переконана і впевнена, що зерна, посіяні ще в дитинстві, проростають... Вагомим доказом на сьогодні є моя «Калина дитинства», яка давно вже не одинока в ріднім краю: на Ічнянщині проросли з того часу цілі «калинові гаї»! І цвітуть, і плодоносять... І знову цвітуть!

Я схиляю голову перед педагогами й наставниками, які бережуть і плекають джерела дитячих душ, вдосконалюючи і шліфуючи рідну мову. Тетяна Іванівна Чумак – автор поетичної збірки «А зорі падають», викладає в гімназії ім. С. Васильченка (м. Ічня) українську мову й літературу. Не просто викладає... Вона, як я зрозуміла, живе своєю роботою. На рахунку Т. Чумак – численні публікації, літературно-бібліографічні пошуки, співпраця з місцевими творчими колами (зокрема, з літературним об’єднанням «Криниця», з редакцією районної газети), укладання книги про своїх земляків і літературну спадщину краю... Але чи не найбільшою її заслугою є, на мою думку, заснована в жовтні 1996 року газета «Джерело», багатогранна тематика якої привертає увагу сотень читачів. Невтомна наставниця своїх гімназистів-дописувачів, окрім усього іншого, ще й незмінний редактор. Але найвагоміше – попереду. Вона – керівник дитячої літературної студії, упорядник кількох поетичних альманахів – які, за її словами, «із щирості сердець, із перших юнацьких мрій...». Переді мною один із них – «Перші проліски» (2003 р.), кілька віршів з якого (і ще кілька – з газетних шпальт) я пропоную тобі, мій читачу. Впевнена, що своїм вибором не розчарую. Хоча, на увагу заслуговує, без винятку, кожен із них.

Матусі
Ти, як ніжна замріяна пісня,
Як у небі – ранкова зоря,
Як у лісі – червона калина,
Як у лузі – плакуча верба.
Ти, як сонечко миле у небі,
Ти, як ранок весняний ясний,
Як веселка у літа грайлива,
Ти, як хліб на столі запашний.
(Оля Загородня, 12 р.)

Рідна мова
Рідна мова – журавель над хатою,
Легіт вітру в росяних полях,
Стежка поміж рутою і м’ятою,
На осонні – грітий битий шлях.
Рідна мова – пісня над колискою,
Рокіт струн і широчінь Дніпра.
В ній гроза і райдуга виблискує,
Заповіт козацький не вмира.
Рідна мова – мрія нерозгадана,
У майбутнє – сонячні мости.
У народі волею і правдою
Їй довіку сяять і цвісти.
(Олена Чумак, 13 р.)

Моє рідне містечко
Моє рідне містечко, де я народилась,
Ти давно вже існуєш, давно утворилось.
Ти омите рікою й овіяне вітром,
Ти осяяне зорями й сонячним світлом.
Я ніколи покинути Ічню не зможу.
По цих вулицях рідних щодня я проходжу
І милуюсь, як хати в садах потопають,
І як птахи додому назад повертають,
І як вітер з деревами в піжмурки грає,
Як метелик над квіткою ніжно кружляє...
Як трава із землею шумить-розмовляє,
Як звучить серед поля клепання коси,
Як блищать рано в лузі краплинки роси...
Це містечко моє, де живу і зростаю,
І від Ічні я кращого міста не знаю.
(Аня Гребенник, 16 р.)

Цілуватиму
Зацілую тебе в травах росяних,
Не згадаю про подих я осені...
Намалюю я з тебе малюнок,
Подарую палкий поцілунок.
Все ловитиму погляд нестримний
Та очей твоїх вираз невинний...
Доторкнувшись вустами до тебе,
Я спіймаю пташину у небі.
Разом з нею злечу я до сонця,
Зазирну у твоє я віконце...
Зацілую тебе в травах росяних
Аж до самої, самої осені.
(Юля Кутявівна, 16 р.)

Дитячі думки, ніби морські хвилі перед штормом, – набігають одна одну, вирують, бурлять... Сильнішають, міцніють. Керуючись бажанням чим скоріше передати пережиті почуття і враження, діти поспішають висловитись. Вони ще не думають про поезію, а просто пишуть: щиро, невимушено, природно – не задумуючись над особливостями віршування і словесною оболонкою. Саме в цьому особлива неповторність і справжність дитячої поезії. Вміння пропустити через свою душу вир почуттів і вражень, переболіти ними, пережити їх – і, вже переточені і просіяні, запропонувати читачу – балансує в ній на рівні підсвідомості. «Перші проліски» – паростки творчих надій і зростань. По-весняному ранні і світлі, вони красномовно засвідчили свою присутність, заявляючи на місце під сонцем. Недаремно поетичну творчість вважають однією з найвищих ступенів духовної культури, яка виражає людську сутність і її внутрішній світ. Тож надзвичайно важливо не зупиняти розпочатої подорожі до джерел художнього слова, подорожі від книги до книги, від серця до серця... І не звертати з обраної стежки.
Саме так у передмові до збірки поезій юних авторів «Зіроньки світять» наставляє своїх вихованців Валентина Грибенко – керівник літературної студії «Дивосвіт» Прилуцького Центру творчості дітей та юнацтва. «Як це важливо в житті: не скривдити, не затоптати, не зламати і не зламатися... – пише вона. – Та, головне, мабуть, щоб душа слова була чистою... Радує те, що перші паростки дитячого хисту вперто тягнуться до сонця». Мене ж особисто радує і те, що вони проростають у місті моєї юності. Десь там, на вузенькій стежці, що веде навпростець до педагогічного училища, залишилися і мої сліди. Крізь окуляри часу вдивляюся в минуле, шукаючи в ньому себе... Спотикаюся, наштовхуючись на спомини... З головою поринаю в дивосвіт дитячої поезії, намагаючись вловити в ній свою присутність. Але, на свій подив, читаючи запропоновані дитячі вірші, відчуваю себе не безтурботною школяркою. В поезії ровесників моїх учнівських літ – ще не досягнута мною глибина – почуттів, думок, одкровень... Я повинна зануритися в неї:

Ансамблю «Калина»
Співає на сцені «Калина»,
І оплески в залі гучні.
І кожна радіє людина,
Коли ваші чує пісні.
Так хороше, любо, так гарно
У мене на серці стає.
Співаєте ви бездоганно,
Спасибі, що ви у нас є.
(Ірина Міськова)

Чи існує на небі Бог?
Чи то справді нас чує він?
Є у мене до нього борг –
Хочу я привітатись з Ним.
Від блаженних усіх на землі
Я йому принесу уклін.
Лиш за те, що існує Він –
Припаду до його колін.
Я ступлю на Його поріг,
Увійду я у Божий Дім...
Як вернусь до земних доріг –
Я тобі про все розповім.
(Катерина Бусько)

Біль
Він приходить і щезає,
То зненацька він лякає,
То кричить, пала в мені,
То звучить в сумній струні.
Дряпає, пече, кусає,
Жалить, коле, убиває.
Він отруює – я гину...
Біль за рідну Україну.
(Юлія Андрусенко)

Голодомор
Які роки, які страшні роки!
І смак життя гіркий-гіркий.
Як той полин голодомору.
Тоді лиш ниці йшли угору.
І в очі заглядало горе –
Нищили за непокору.
Гарячі сльози душу обпікали,
Терпіли, мучились, вмирали.
Ніхто не проводжав в останню путь.
Історія правдива. Не забудь.
(Леся Лушник)

***
«Чому все так?» – запитую щодня,
У відповідь – сумне відлуння тиші.
Життя – це вередливе кошеня,
А люди в ньому – полохливі миші.
(Юлія Чижик)

***
У дзеркалі його очей
Мене нема.
Я не Ассоль, а він – не Грей,
В душі – зима.
А за вікном кошлатий день
Жбурляє сніг.
Я – не Ассоль, а він – не Грей.
І вичах сніг.

***
Дороги, як рубці,
Й міста, неначе рани,
Не люди ми, людці,
Поділені на клани.
Створили світ машин,
Отрути й автомати...
Тепер від бомб і мін
Повинен світ вмирати.
(Анастасія Швець)

Скільки б я не читала дитячі вірші, кожного разу відкриваю в них нове і нове звучання. В першу чергу, у відчутті безпосередньої причетності до навколишнього світу, в усвідомленні можливості впливу слова на відношення до суспільно-історичних подій. У вмінні чітко формулювати свою думку. Реально відтворена в слові гармонія дійсності й почуттів засвідчує той факт, що перед нами – справжня поезія. «Зіроньки світять», випромінюючи світло, тепло і любов... Але відверто-щирі й незаймано-чисті почуття, перемішані зі смаком полину, – це ще й занепокоєння, і співпереживання, і своєрідний докір нам, дорослим... Адже відповідальність за мабутнє наших дітей – на поколінні батьків. І зберегти світлини дитячих душ – обов’язок кожного з дорослих.
Я рада, що в моїм ріднім краї таке чисте й високе зоряне небо. Спостерігати на небосхилі небачені досі мерехтіння, фіксувати миттєві спалахи і відкривати ще ледь помітні зору нові джерела світла – то ні з чим не зрівняне почуття. Адже воно сягає самого неба! До того ж, нові зорі народжуються не кожної миті. В Сузір’ї мого серця пломеніє іскра поезії, джерелом якої є наше спільне родинне вогнище. Саме тому вона надзвичайно дорога мені. Користуючись можливістю, я поділюся з тобою, мій терпеливий і уважний читачу, теплом, яке зігріває мою душу. Поезія Сергія Стрельченка, автора дитячої збірочки «Білий птах» (Прилуки, 2002 р.), від самого народження поселилася в мені. Його вдумливі вірші друкувалися і на сторінках районної газети, і в окремих виданнях (зокрема «Зіроньки світять»). Далеко не дитячі роздуми над суттю людського життя, народжені в емпіреях підсвідомості і спрямовані в об’єм життєвих реалій, постають перед читачем у формі філософських узагальнень:
Через тишу людського буття
Лине голос у інші світи:
«Чи у світі насправді жив ти?
Існування – це ще не життя».
Десь літає космічне сміття,
Й на безмовних обличчях планет
Час малює слова, як портрет:
«Існування – це ще не життя!»
На думку французького соціолога-ідеаліста Анрі Бергсона, людина пізнає світ або ж «на рівні смислово-інтелектуальної функції, або ж – інтуїтивної...». Поєднання цих двох методів не тільки не порушило незайманої первозданності юнацької душі, а й дало поштовх для проростання живої творчої думки в завершену цілісність:
Душа хай правду прошепоче
На вухо згорбленому тілу,
Яке чогось все-таки хоче,
Та в підсвідомості – зітліло.
Це не поезія й не проза,
Це шепіт втомленого серця.
Душа, байдужа до морозів
Та й до вогню, – чи, обізветься?
Ці рядки – яскраве підтвердження реально відтвореної в слові гармонії природного й духовного. А це і є не що інше, як справжня поезія. Вважаю за необхідне додати, що автор сам пише музику до своїх творів і віртуозно грає на гітарі... Сподіваюся, що в недалекому майбутньому прихильники творчості Сергія матимуть унікальну можливість почути його поезію в авторському виконанні.

Я повертаюся думками в дитинство і юність. Я напружую пам’ять у невимовному бажанні згадати свої перші поетичні спроби. Даремно! Прочитані мною вірші вже заповнили спорожніле з роками місце. Повинна чесно визнати, що вони набагато досконаліші за мої дитячі чи юнацькі. Тому я вдячна долі за можливість наповнитись ними. Десь на самісінькім дні розтривоженої поезією душі осідають глибокі дитячі думки й почуття, пульсуючі в ритмі вже мого серця. Воно «приміряє» їх на себе, приймає і, сподіваюся, збереже – як один із найдорожчих скарбів. Адже саме воно, серце, – є «центром людської душі, що містить в собі цілий Всесвіт». Ще Григорій Сковорода свого часу писав: «Істинною людиною є серце в людині, ...одному лише Богові пізнаване». А душа поезії, що складається з думок, почуттів і магії звуків, органічно сплетених в єдиний клубок, – в очах Всесвіту. Тому мені, як і багатьом моїм попередникам, хочеться вірити в те, що «людина була часткою Бога, перебуваючи в Першослові». Адже «потреба слова, як молитви, – за словами Ліни Костенко, – і є саме те життєдайне джерело, що поповнює спраглі душі сенсом існування».
Якщо ти, мій юний читачу, відчуваєш в собі цю потребу, відчини вікно своєї душі. Передусім, для себе... Адже тільки через процес пізнання самого себе можна наблизитись до мудрості серця, до істини... До Бога. Мистецтво поезії не є привілеєм обдарованих, воно доступне кожному, хто відчуває красу слова і навколишнього світу. Але красу легше відчути, ніж висловити. Тому треба навчитися думати про те, що бачиш, і говорити про те, що думаєш... А ще спробувати записати на папері все, що тебе вразило, зачепило, пройняло... Не бійся своїх почуттів. Якщо вони відверті і щирі – значить, справжні. Буває, що в одній-єдиній миті, несподівано вирваній із підсвідомості, відкриваєш по часі цілий мистецький світ! І саме та мить стає твоєю суттю, джерелом існування, сенсом життя... Бо саме в ній втомлена від пошуків істини душа – раптово «прозріє Всесвітом очей»... Підключися до польоту своєї думки і намагайся не відставати від неї. Адже це чи не єдиний спосіб, загубившись у часі – наздогнати його, не втративши себе... Не пропусти своєї миті! Не розминися з нею. Пам’ятай, що «... десь за гранями свідомості
є те, чого іще нема ».