№3(95)
травень - червень
2008 року

ВИДАТНІ УКРАЇНКИ
ЗАСВІТИ В СЕРЦЯХ НАШИХ
РЕЦЕПТИ УКРАЇНСЬКОЇ КУХНІ

Мій спомин

Марія Савчин-Пискір

  • Ст. 1
  • Ст. 2
  • Ст. 3
Після програних визвольних змагань українського народу в 1917 – 1921 рр. і Україна опинилася під владою чотирьох окупаційних режимів. Центральні та східні землі окупували більшовики, Галичину – поляки, Карпатську Україну – Чехословаччина, Буковину зайняла Румунія. Окупанти різко обмежили права українського народу на вільний розвиток в усіх галузях як економічного, так і культурного життя. Сподівань на поліпшення ситуації законним шляхом не було. Утім, ще дуже свіжою залишалася пам’ять народу, особливо в Галичині, про визвольні змагання часів Першої світової війни і нашу короткотривалу незалежність. Ця історична пам’ять підказувала тогочасному молодому поколінню, що за державу треба боротися. Молодь також усвідомлювала, що на окупованих землях єдиною реальною формою боротьби за незалежність є боротьба підпільна. Відтак у 1929 р. створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН) і чітко визначено її мету: «Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї». У міжвоєнні роки ОУН як потужна організація ідейної молоді діяла переважно на землях, що перебували під польською окупацією.
З початком Другої світової війни визвольна боротьба розгорнулася ще ширше. Під час німецької окупації значно підсилила цю боротьбу Українська повстанська армія (УПА), що спиралася вже на збройні загони партизанів. Збройно-підпільна боротьба за визволення тривала довгі роки – до 1954 р. – проти всіх окупантів: спочатку проти поляків, а далі – німців і більшовиків.
У довгому ланцюгу визвольних воєн нашого народу жінки ніколи не брали такої масової участі, як у боротьбі УПА під час і після Другої світової війни. Проте їхній внесок залишається найменш дослідженою ділянкою в історіографії другої половини XX ст.
Патріотизм жіночої молоді, як і більшості її ровесників, грунтувався на вищій, ніж у попередніх поколінь, освіченості, що сприяла усвідомленню нестерпно важкого підневільного становища свого народу. Можливістю залучати національно зрілу молодь і спиратися на неї пояснюється той факт, що УПА розгорнула свою боротьбу на землях, не завжди придатних для партизанських дій.
За всієї масовості та широкого діапазону цієї боротьби жінок у визвольне підпілля і УПА залучали вибірково. Переважно це були студентки середніх і вищих шкіл. У лави УПА вони прийшли здебільшого з жіночої ланки Юнацтва ОУН, де засвоювали загальні основи українознавства, ідеології українського націоналізму, вивчали засади конспірації, необхідні в підпільній боротьбі, а також проходили санітарні, розвідницькі та пропагандистські вишколи. Та все ж завдання жінок були дещо відмінні від тих, які виконували чоловіки. їх не залучали до виконання фізично важких завдань, і на ділі далеко не всі з них брали безпосередню участь у боях. Інакше й бути не могло, коли зважити на традиції виховання молоді, що заповнила ряди УПА, стосовно ставлення до жінки та моральні цінності, які винесла вона з дому батьків, церкви, школи.
Найбільше задіяні були жінки в санітарній службі. В цій ділянці вони мали свою окрему організаційну мережу: Український Червоний Хрест (УЧХ) розбудував зв’язкові лінії між районами, округами і Крайовим проводом. Допомагало також населення: жінки заготовляли лікарські трави, сприяли у виготовленні бинтів, купували в містах ліки, хірургічне приладдя та утримували зв’язкові пункти. Без тієї жіночої громади, що співпрацювала з визвольним підпіллям, годі уявити собі боротьбу в 1941-1953 рр.
Під час воєнних дій жінки в УПА виконували функції розвідниць, уможливлюючи перебування військових загонів у фронтовій смузі. У 1944 р., коли Москва кинула війська НКВД на прочісування лісів, серед постійних боїв та облав треба було здобувати харчі, опікуватися пораненими і налагоджувати перервані зв’язки між сотнями та вищим командуванням УПА. В таких ситуаціях жінки відігравали першорядну роль.
Після просунення фронту на захід восени 1944 р. командир військової округи «Ударник» доручив мені наладнати перерваний зв’язок між його округою і головнокомандуванням УПА. Передав пошту, яку слід було при собі заховати, а те, чого не хотів писати, треба було переказати усно. Теренова боївка відпровадила мене вночі під районне містечко, дальші ж півтори сотні кілометрів – «промишляй сама».
Два рази протягом виконання цього доручення була я «приарештована» енкаведистами. В першому випадку тільки завдяки тісному натовпові на залізничній станції, де мене відправили під конвоєм в інший вагон, удалось мені втиснутися між пасажирів та відв’язатися від енкаведистів, залишивши в їхніх руках свій документ. На зворотній дорозі я вже досягла села, де вичікувала мене теренова боївка, як тут, немов з-під землі, біля першої хати став переді мною енкаведист. Завівши в хату, при ревізії знайшов у торбі підпільну літературу. Він так зачитався сатиричним «Повстанським Перцем», що й не завважив, як я, відійшовши попросити у господині кухлик води, вискочила з хати.
Були й більш критичні ситуації, в яких опинялися жінки у підпільній боротьбі. Якщо чоловіча частина боролась у збройних військових формаціях УПА або діяла збройними боївками, то жінки
переважно виступали «одним воїном у полі». Свої завдання вони виконували без охорони, часто із ненайкраще підробленим документом, часом з пілюлею отрути на крайній випадок, деколи з пістолем, яким навряд чи була б можливість скористатись. Вони йшли в саму гущу ворога і ніколи не знали, де, коли й у яких обставинах доведеться вести бій.
Змінювалися умовини, завжди на важчі, а з ними змінювалися форми боротьби. Від 1947 р. УПА перейшла на підпільну роботу. Відтоді жінки виконували функції санітарок у шпиталиках УПА та забезпечували зв’язкові лінії в теренах дій і за кордоном. Важливу роль у зв’язку із закордоном відіграли підпільниці на західних окраїнах. Якраз Закерзоння (Холмщина, Підляшшя) було тим вікном, крізь яке пробивались у вільний світ вістки про нашу боротьбу. Вислані в міста Польщі підпільниці знаходили там працю та сприяли безперебійності зв’язкової лінії з Заходом. Це вони відшукували шляхи до різних амбасад, консулатів, закордонних торговельних представництв, щоб ознайомити їх з боротьбою нашого народу, передати їм підпільну літературу. В час примусового переселення із Закерзоння в Україну жінки виконували функції кур’єрок до Головного проводу в Україні. Зрештою всюди, де велася боротьба, підпілля вдавалося до допомоги жінок-кур’єрок.
У повоєнних роках найважливішою метою визвольної боротьби було поширення національно-державницьких ідей у східних областях України. Це вимагало зміцнення пропагандистського сектора. У більшості підпільних друкарень друкарками, секретарками, а то й редакторками працювали жінки.
Виготовлення літератури було лише частиною роботи. Треба було її розповсюдити у віддалених областях або й інших республіках. Це завдання виконувалося двома способами: як через підпільні зв’язкові лінії, так і жінками, які доставляли валізки літератури до призначеного місця. Це завдання було доволі небезпечним: не раз доводилось залишати багаж на полицях поїздів, були випадки арештів. Жінки – політв’язні в концтаборах часто потрапляли в руки ворога під час виконання завдань зв’язкових.
Жінки в боротьбі УПА виконували іще одну роль, якої не визначити датами чи статистикою. Тут мова просто про жінку, яка вже самою своєю природою злагіднювала важке вояцьке життя. Жінки хоч деколи переплітали святами жорсткі вояцькі будні, готували по селах святкові харчі, печиво. Коли боротьба стала затяжною, до смерті, у бункерах, глибоко під землею, жінка створювала принаймні ілюзію нормального життя. Бо, за всієї твердості, кожен вояк тужив за ріднею та дорогими серцю людьми. Ненависть до ворога мобілізує до боротьби, але самою нею несила жити, і сильнішою за ненависть була наша любов до тих, що страждали, до батьків, рідні, всього народу. Саме присутність жінки допомагала у збереженні найніжніших людських почувань серед вояцтва.
Різниця між чоловіком і жінкою не затерлася і в підпільних умовинах, і не завжди співвідношення було ідеальне. Усюди, хоч би куди я приходила, треба було наперед проломити льодок стриманості, а то й сумніву: мовляв, як ти вкладаєшся в нашу тверду вояцьку братву? Пригадується одна весна. Я залишала місце зимування і направлялася в інший район. Важко було розставатися з друзями, з якими пережила критичні часи зимових облав. Ми болісно пережили утрату вбитого під селом одного з нашої шістки, тож не диво, що при прощанні на очах бриніла сльоза. А вже раніше признались були мені: коли командир
повідомив нас, що з нами зимуватиме жінка, ми обурювалися – як воно буде витримати до весни. «Ні вилаятись як слід, ні заклясти по-людськи – хоч лопни, але тримай фасон. Словом, пропала зима».
У нас дружба між чоловіками та жінками була побудована на критеріях, які виключали створені природою і суспільством відмінності. Нерівна боротьба з могутнім окупантом, спільна доля, важкі пережиття, біль утрат, а головне – одержимість ідеєю визволення свого народу з’єднували нас, як перших християн у катакомбах, у велику спільну родину, де кожен був дорогим скарбом. Пишучи ці рядки, згадую Великдень 1952 року...
Скінчилася зима, одна з найважчих зим у підпіллі. Нас четверо – Орлан, бойовик Роман, Віра і я – вирвалися з-під облав у селі та подались у Котівський ліс, що межував з Поліссям. Тут була призначена перша весняна зустріч з повстанцями сусіднього району. В наплічнику ми знайшли буханець чорного хліба, пшоно і шматок сала. Зварили кашу, запарили з лісового зілля чаю без цукру. День був прекрасний, у лісі панував урочистий спокій, лише пташки заливалися щебетом. З села ледь чути дзвін.
Цей Великдень смутком відбився в моїй пам’яті. Не через убогий харч, а через щемливе відчуття самотності. В такий день хочеться оглянутися назад, перегорнути сторінки минулого.
... І в мене колись була рідна хата, де під ласкавою опікою батьків пройшли моє дитинство, юність. Сьогодні думкою лину до вас, мої дорогі, десь у сибірську тайгу.
... Великодні в УПА, серед вояків, у лісі на Богослужбі, відтак спільна трапеза. Про смерть не думали, ми сприймали життя радісно, з вірою, що воістину воскресне і воістину запанує правда на нашій землі. Тепер із сотень залишились одиниці.
Нога в ногу зі своїми друзями пройшли жінки до кінця важкий шлях революційно-визвольної боротьби УПА під час і після Другої світової війни. Одні з них загинули поруч своїх поранених друзів у шпиталиках УПА, інші – в бункерах, на лісових постоях, на ворожих засідках під селами, на полях, дорогах. Безліч з них потяглися в запломбованих в’язничних вагонах у тюрми і сибірські концтабори. Але навіть там віднімали собі від уст мізерну пайку в’язня і передавали через дроти своїм друзям з УПА. По важкій щоденній каторжній праці виторочували нитки з ганчірок, щоб вишити ними хустинку і передати їм, і зігріти ласкою, і сили додати їхньому мученицькому життю.
На всіх їхніх безіменних могилах, густо засіяних по рідній землі та сибірських тюрмах і концтаборах, символом ясніє напис: Зетрег Рісіеііз – Завжди Вірний.