На ниві Вашого життя
Ярославі Хортяні

У кожного свій лан, свої стежки-дороги,
свій рід, своя земля і свій життєвий шлях...
І пісня на межі, і втомлені пороги...
І житній сонця сніп – що визрів у літах.

У кожного свої: верба, калина в лузі,
несказані слова, невзяті рубежі...
І рушники доріг. І на життєвім прузі –
та стежка, що веде до власної душі...

Часом, стежку в життя необхідно собі протоптати –
що дається не просто, не всім... Тільки гідні мети
у підручник історії – замість чужої цитати –
впишуть власну сторінку...
Та треба маршрут свій пройти –

не зійти, не зламатись, уміти спочатку почати...
Не ховатись у сутінках стертих епохою літ.
Досягати мети, завойовувати чи втрачати...
Так ведеться давно. Не сьогодні придумано світ.

І не нами. Та Ви вже вписали немеркнучі дати
в історичну епоху. А з ними – і власне ім’я,
І свій досвід, як скарб... А його зберегти й перередати –
вже турбота ТУКУ. Бо це створена Вами сім’я,

в якій – корінь і плід, сіль життя – від Дніпра до Дунаю...
Покоління, віки... Тільки б нам не згасити зорю,
яка шлях осяває: з далекого рідного краю –
до тиханських порогів, до пам’ятника Кобзарю...

Ніби в решеті, час усі дати й події просіє.
І зерном упаде те, чому проростати в життя...
У відлунні віків – Древня Русь... Твоє, Анастасіє,
невмируще коріння – в якому сліди вороття.

Історичні місця для потомків – невичерпні теми:
адже наше життя – скромна праця, а не привілей.
Ваша нива на ній варта, ну, щонайменше – поеми...
Та я пізно дізналась про зоряний Ваш ювілей.

Валентина Зінченко