ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Засновники театру «Птах» українець Микола Бондарчук та його угорська дружина Аґнеш Домонкош експериментують в Угорщині та поза її межами з театром руху беквардс (повертаючись чи дивлячись назад?

Ким Ви себе більше вважаєте режисером, актором чи тележурналістом?

Народився я в Києві. За фахом є режисером кіно і телебачення. Однак мені пощастило брати участь у Києві у різних театральних проектах. Я почав свої акторські експерименти в театрі «Чорний квадрат», потім грав у театрі «Дах». А коли навчався в університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, не цурався незалежних театральних проектів студентства, знімався багато в студенських кіно- і телероботах.

А які дороги привели Вас до Угорщини?

Зі своєю майбутньою дружиною та актрисою Аґнеш Домонкош ми 5 років тому брали участь у театральному майстер-класі, де я був одним із співорганізаторів. Там і відбулось наше перше знайомство, яке допомогло нам нав’язати більш тривалі творчі й особисті стосунки. Ми одразу ж почали працювати над своїм власним проектом «Backwards» («Див лячись назад»). Йдеться про театральний експеримент, що почався в Києві і отримав продовження в Будапешті. Тобто тривали репетиції, удосконалювали гру, а прем’єра вистави відбулася в стінах Центрально-європейського університету. Потім ми зіграли свою виставу перед глядачами в одному зі старих пештських двориків, бо тоді саме відзначали століття відомих столичних будівель, а також мали нагоду виступити ще в кількох, скажемо так, цікавих архітектурних просторах старого міста.

Як би Ви назвали свої театральні експерименти?

Це носить назву «фізичний театр». Українською вона звучить трохи інакше, як театр руху або дії, де слово є або другорядним або додатковим. Він відрізняється від традиційного театру, де за основу беруть текст та драматургію. Ми з Аґнеш належимо до різних театральних шкіл. Моя дружина закінчила у Лондоні дворічну академію перформативного мистецтва, заснованого на методиці Жака Лікока. Я ж здобув класичну театральну освіту. І хоча я – режисер за фахом, але ми на курсі 3 роки вивчали акторську майстерність на основі Станіславського і Немировича-Данченка, яка в Україні є базовою попри те, що ми вивчали різні методики. Тому досвід роботи з текстами, які базуються на драматургічній основі у мене був.

У такому випадку як же ви знаходили спільні точки дотику у творчій роботі?

Дійсно, не все було так просто, адже нам треба було знайти якусь спільну мову, щоб співпрацювати. Потім, у процесі спільних репетицій, коли я привносив щось своє, а Аґнеш спиралася на свій акторський досвід та освіту, ми почали краще розуміти одне одного. До того ж допомогла на ще одна спільна справа, адже моя дружина проводить у Будапешті майстер-класи для студентів на основі методики Жака Лікока, коли і я підключався, перекладаючи та асистуючи Аґнеш. Тоді я краще почав розуміти її в творчому плані.

Наслідком цього очевидно стала нова вистава?

Так, близько півтора роки тому ми взялися за ще один власний проект. Бо того ми також працювали разом у Будапешті, але над проектом французької компанії Філіпа Жантьї – це театр предметів. Зараз співпрацюємо з театральною трупою Utca színház («Театр вулиці»), готуючи виставу за допомогою масок. Працюючи в іншій виставі як сторонні актори, зазвичай ми мали менше вимог один до одного. Відтак до нас прийшло усвідомлення того, що в інших, не своїх проектах, ми все-таки не можемо виразити все, що хотіли б. У наших розмовах виникали все нові і нові ідеї. Таким чином виникла думка повернутися до роботи разом і зробити виставу, яку ми назвали англійською мовою .................... («Птахи не сплять»). Підготовчий процес тривав десь із півтора року, оскільки цей задум виповнювався не раптом, а упродовж певного часу за допомогою якихось маленьких ідей, обговорень. Потім ми робили невеличкі етюди разом, обираючи те, що нам було цікаво. Одного разу ми зрозуміли, що вистава дозріла, і пора її ставити, хоча повної завершеності загальної ідеї наразі не було. Я паралельно накидав собі якісь новели невеличкі, епізоди. Аґнеш, навпаки, радила попрацювати у просторі, поімпровізувати на репетиціях. І це зрозуміло, адже вона бачить виставу з позицій активності і дії, а я більш схильний до ескізів, замальовок тощо.

Як же вам удалося об’єднати все це так, щоб воно трималося купи?

У процесі подальших репетицій. Допоміг і свіжий акторський досвід у Будапешті, адже ми не полишали виступати в інших виставах. У цей час в Україні виник другий Майдан, і ці події стали своєрідним каталізатором у нашій роботі над власною виставою. Постало одразу питання допомоги нашим людям, які хочуть звільнитися з-під пресу тиранії, прагнуть вільної незалежної країни і звичайного людського щастя. Звісно, допомагати можна по-різному: особисто беручи участь в акціях протесту чи бойових операціях в АТО, збираючи фінансову і матеріальну допомогу, займатися біженцями з окупованого Донбасу... Але оптимальний варіант, як на мене, це робити те, що ти вмієш найкраще.

Ви побували за цей час в Україні?

Події розвивалися дуже швидко і спонтанно. Спочатку ми були вражені тим рівнем суспільної напруги, а потім з’явилось захопленння сміливістю і жертовністю і змінами, що сталися у свідомості і почуттях наших людей. Уперше я приїхав у буремний Київ оодразу після нового 2014 року, трохи раніше трагічних лютневих подій на Майдані. Я ходив площею Незалежності, прагнучи збагнути, як люди дійшли до такого сильного емоційного стану. Я не вірив пліткам, що, мовляв, люди днюють і ночуюють просто неба за гроші і хотів побачити і відчути все це сам. Тим більше, що жодної заборони йти на Майдан не було. На жаль, у мене не було можливості спостерігати за подіями в Україні від листопала 2013 року. Я був на Майдані у період Помаранчевої революції. Але тоді панували інші настрої, хоча й у 2004 році люди були готові йти до кінця, але не бралися за зброю. Але ж із того часу минуло майже 10 років, і все в політиці, економіці, культурі і суспільних і людських відносинах. Особливо на рівні емоційного завантаження, змінилося ще в гірший бік... Мене особисто й Аґнеш все це дуже сильно вразило. Ми бачили, як люди жертовно виборювали свободу, прості містяни носили мітингарям їсти, працювали бібліотеки, польові пункти медичної допомоги. Це був абсолютно новий для нас досвід. Не було відчуття страху, натомість відчувалася дуже позитивна колективна енергетика людей. А вже за межами Майдану, побачивши міліцію з’являлося тривожне якесь почуття – в Україні правоохоронні органи чомусь викликали почуття небезпеки, не так, як в Угорщині. Отож, певний час побувши у батьків у Києві, я повернувся у Будапешт, тому що була робота, яку не міг залишити. Вдруге я поїхав до Києва тільки у травні. Це вже була інша країна – Росія анексувала Крим і окупувала Донбас. Я намагався пояснити Аґнеш, що саме відбувається. Вона була вражена тим рівнем брутальності «Беркута» і взагалі не могла повірити, що таке можливо у наш час.

Як вплинуло побачене на кінцеву версію вистави?

На початку літа ми поїхали в місто Бадачонь, край виноградарів, на малу батьківщину дідуся Аґнеш. У кімнаті, яку нам люб’язно надав місцевий будинок культури, ми проводили свої репетиції, шліфуючи виставу «Птахи не сплять». На відміну від Будапешта, у глибинці є певна відстороненість, отож ми могли добре зосередитися на своїй роботі, хоча умови у провінції не завжди ідеальні. Ми провели в репетиціях половину літа. Перший експериментальний показ на публіці ми зробили в ніч музеїв у Бадачоні (музей Йожефа Еґрі). Цей театральний етюд трохи споріднений із картинами Еґрі, адже в нього є полотна про війну.

Як глядач сприйняв вашу роботу?

Ми мали добрі відгуки публіки і зрозуміли, що йдемо у правильному напрямку. Нам вдалося використати багато музейного простору. Зрештою мені дозволили грати на пласкому даху, а глядачі дивилися з вікон музею. Потім ми зробили дубль на мистецькому фестивалі в селищі Каполч, неподалік Бадачоня. Нам дозволили грати у місцевому католицькому храмі, адаптувавшись до того простору. Дуже цікаві були відчуття у цьому старому храмі. Ми дуже вдячні настоятелю церкви, що він пішов нам назустріч, адже це все-таки культова споруда, а не храм Терпсихори.

Про що йшлося у вашій виставі?

Ми не робили прямих включень із тим, що відбувалось на Майдані. Наша вистава розповідає про стосунки молодої пари, яка потрапляє в непрості обставини життя: у нашому випадку ми маємо на увазі обставини суспільної революції в її екстремальному прояві та небезпеки для життя на кожному кроці. З іншого боку, це була переосмислена історія двох молодих людей. Нашим завдам було передати емоційний стан наших героїв і привернути увагу людей до того, що існує така проблема. Коли ти людей до цього підводиш, вони потім можуть самостійно досліджувати характери наших героїв та дану історичну епоху. Вони можуть з’ясувати для себе документальний перебіг подій на відео в інтернеті, можуть подивитися фільм і задуматися над тим, в яку стару чи нову прірву скочуються люди. Головний сигнал нашої вистави полягає в тому, що ми хочемо донести думку до глядача: небезпека може бути зовсім поруч, а не десь там і колись і не зі мною таке може трапитись. Після вистави ми завжди намагаємося пояснити нашу концепцію і детально відповідаємо на їхні запитання.

Чи була у вас спокуса зробити досить велику виставу, щоб відповісти таким чином на усі запитання глядачів?

У нас зібралося стільки матеріалу, що, мабуть, вистачило б і на три вистави. Але ми від такої ідеї відмовились. Ми напрацювали біля 20 коротких етюдів. Передивившись потім їх на відео, ми за принципом спорідненості вибрали лише певну їх кількість. У процесі такого своєрідного редагування щось відкидалося, став проступати більш виразний логічний і тематичний зв’язок. Вималювалися структури безпечних людських стосунків, коли люди безтурботно зустрічаються у мирні часи, сперечаються, навіть не розуміючи, у чому ж вартість цих стосунків. Потім наші герої потрабляють в умови революції чи війни і переосмислюють свої стосунки. По часу наша вистава йшла близько однієї години. Але ми не вважали її кінцевою версією, а радше чорновою, хоча ні додати, ні забрати нічого не могли.

Врешті–решт на чому зупинилися?

Разом із Аґнеш ми свого часу проходили майстер клас по програмі пересувної академії мистецтва перформенсу МАРА , яку вели голландські викладачі з Амстердама. Сталося так, що один із педагогів Ідеман Генінґен, якому виповнилося зараз 70 років, разом із угорською дружиною Віраґ Дезо (Деже?), танцівницею, на початку минулої осені працювали над відкриттям нової театральної студії в Амстердамі. У якості весільного подарунка вони запросили нас на тиждень до себе попрацювати з нашою виставою. Спочатку ми мали показати глядачеві лише 5-хвилинний етюд, а пізніше, на ювілей Генінґена, ми мали зіграти прем ’єру. Отож, коли ми вперше зіграли цей етюд, глядач сприйняв його тепло. Потім мали інтенсивний тиждень роботи із нашими викладачами, це було дуже відповідально і цікаво, адже наші колищні викладачів були зараз для нас рівноправними колегами, співучасниками проекту.Звичайно, ця ситуація вимагала іншого рівня дисципліни і довіри. З іншого боку це виглядало як іспит, адже нашу повну виставу ми ще нікому досі не показували. Вони дуже добре сприйняли нашу роботу, зробивши кілька фахових зауважень.

Як пройшла прем’єра?

Тиждень копіткої та інтенсивної роботи дався взнаки. Прийшов глядач, ми відчували підбадьорливі погляди викладачів, але ми де дивилися в їхній бік, щоб не збитися з ритму. Але зауважу, що публіка не прийшла на нашу годинну виставу з вулиці. Це були в основному знавці театральної справи, викладачі, актори, люди, які працюють у театральній сфері. Через те було грати для них складніше, ніби кожну твою дію розглядали під мікроскопом. З іншого боку, ми сподівалися почути якісь фахові поради. Коли вистава завершилася, ми отримали багато позитивних відгуків і побажань, хоча були і критичні зауваги. Не забивали нас своїм авторитетом, як школярів, не було зверхнього ставлення викладачів і більш досвідчених колег. У грудні ми повернулись у Будапешт з великим для себе багажем досвіду. Тоді ж і відбулася презентація нашого театру, який ми назвали «Птах», хоча в Угорщині пишемо ми його латинською мовою. Зараз я чую для себе звучання цього слова зовсім інакше, ніж досі, і моїй дружині ця назва подабається.

Чи є плани показати виставу в Україні?

Вже їдемо 25-27 березня до Києва у «Курбас-центр», щоправда власним коштом. Я думаю, вистава адресуватиметься не тільки молоді, яка легко сприймає сучасні театральні тенденції. До речі, реакцією українського глядача на своїх виставах ми вже мали змогу перевірити, адже в Будапешті в Центрально-європейський університет подивитися на нашу гру приходили краяни цілими родинами – а це кілька поколінь, від дідусів з бабусями аж до маленьких онуків. Ми їх не розчарували, до нас підходили потім люди і ділилися своїми асоціаціями, і це для нас головне. У певний момент гри навіть малеча притихала на своїх місцях, настільки буквально вони розуміли все побачене перед очима. Гадаю, що і наші виступи в Україні пройдуть добре.

Дякуємо за розмову!

Василь ПЛОСКІНА