ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Перший заступник голови самоврядування XIV району Будапешта Олег Турик і голова ТУКУ Ярослава Хортяні розповіли про зародження і перспективи волонтерського руху серед угорських українців з огляду на події, які сталися в Україні впродовж останнього часу.

Отже, якими були перші кроки у цьому напрямку?

Олег Турик. Люди почали збирати гроші ще під час подій на Майдані у Києві. Ми робили це спільно з моїми друзями з інших країн Європи задля тих українців, хто, жертвуючи здоров’ям і життям і полишивши свої сім’ї, роботу, поїхав на Майдан боротися за ідеї Революції Гідності. У той час я зателефонував одному родичу у Стрию і поцікавився, чим і як можна допомогти мітингарям. Мені сказали, що до Києва кожного дня їдуть автобуси на замовлення, які відвозять гроші і необхідну допомогу Стрийської громади безпосередньо учасникам Майдану. Мій родич вніс за мене певну суму пожерв, а потім я йому пізніше ці гроші повернув поштовим переказом. Пізніше я надіслав кошти повторно. А втретє вирішив поїхати до Києва сам потягом, щоб подивитися на все своїми очима, попередньо оплативши кільком людям із Стрия на автобусі. Тому можу сказати точно, що жодні американці мені на це гроші не давали.

А що змусило тебе перейти від одноразових пожертв до, власне, усвідомленого волонтерства як такого?

О.Т. Коли на Майдані почалася стрілянина і беркутівці почали вбивати мирних демонстрантів, я зрозумів, що людям треба допомагати якось інакше, щоб вони могли захиститися. Через чоловіка моєї племінниці, який знається на радіотехніці, ми почали купувати короткохвильові радіостанції, щоб удосконалити спілкування людей на Майдані, оскільки мобільний зв’язок прослуховувався силовими відомствами Януковича. Отож на зібрані і переказані мною гроші знайомі закупили чотири такі радіостанції. Через два тижні я поцікавився, чи передали їх за призначенням. Мені відповіли, що вони, дійсно, дійшли, але дві радіостанції «неживі»...

Тобто їхні господарі загинули?

О.Т. Їх убили на Майдані під час відомих вуличних протистоянь наприкінці лютого 2014 року... Через те у скорому часі довелося купувати нові. Щойно з’являлася така нагода, я передавав гроші на ці засоби радіозв’язку. З початком антитерористичної операції на Донбасі радіостанції закуповувалися вже для бійців добровольчого батальйону «Айдар», потім контакти моїх знайомих розширилися, і такі засоби радіоз’язку місцеві волонтери передавали для інших загонів.

Коли до тебе почали підключатися інші угорські українці?

О.Т. Пам’ятаю, на одному з засідань ДОСУУ Наталя Шайтош, голова національного самоуправління українців Сеґеда, розповіла, що коли вона була на Майдані, чула від людей, що вони мають велику потребу у військових медичних аптечках. Ми почали радитися щодо збірки відповідних коштів на цю справу, хоча я запропонував також, що хто має бажання і можливість може давати пожертви і на придбання радіостанцій. Таких не знайшлося, але на пропозицію про аптечки люди відгукнулися. Разом із Ярославою Хортяні ми навіть оголосили про цю благодійну акцію у церкві. Гроші передавали навіть не віруючі люди. Після цього ми почали шукати, де б дешевше купити ці аптечки. Шукав я навіть через своїх друзів в Америці, Італії. Відтак отець Дам’ян порекомендував підключити до цієї справи свого рідного брата в Австрії. Я зателефонував до нього, і він розповів, що можна переказати гроші в один з австрійських банків, який має свій філіал зі складом у Києві. Отож після всіх необхідних кроків ми здійснили цей переказ, оплативши вартість аптечок, а вже Наталя Шайтош передала їх через своїх знайомих волонтерів у зону АТО.

Чи не міг би трохи більше розказати про те, як угорські українці опікувалися пораненими бійцями АТО?

О.Т. Люди, які взяли на себе відвагу піти на фронт воювати за свободу України і отримали поранення, викликають велику повагу. Я захотів із ними познайомитися. Ми дізналися, що Угорщина дала згоду прийняти на медичну реабілітацію вісім чоловік, які пройшли через складні операції в Україні, але восени минулого року приїхали сюди тільки троє. Щоправда, навідали їх у військовому шпиталі в Будапешті без мене, бо я спізнився на зустріч. А потім їх відправили на балатонський курорт у місто Гейвіз. Я поїхав туди до них автомашиною, купивши по дорозі фруктів, овочів, трохи домашнього вина, оскільки там не так багато мешкає українців, як у Будапешті, котрі могли б їх навідати. Дуже приємно було з ними познайомитися. Вони розповідали про такі речі, які в газетах не прочитаєш. Хлопці були дуже приємно вражені, що хтось про них думає. Я їх посадив у машину, щоб вони більше могли побачити визначних місць на озері Балатон. Вони трохи походили, гарно провівши цей день. Потім я попросив хорошого свого знайомого із Кестгея, щоб він приїхав до них. Він привіз їм картопляних тертюхів із сметаною. Їм було дуже приємно, бо давно вже не їли домашніх страв.

Який характер вогневих поранень отримали ці бійці?

О.Т. Вони входили в загін спеціального призначення «Альфа», яке першим проривалося в окупований російськими бойовиками Луганськ. В одного з хлопців, який був родом із Львова було серйозне порання в ногу. Інший, лучанин, отримав поранення в руку. А був серез них один киянин із Києва у званні підполковника. У його зброю влучила граната, спричинивши важкі поранення шлунка і кишковика. Фактично та снайперська рушниця врятувала йому життя. На час нашої зустрічі вони вже досить добре виглядали, навіть могли потроху займатися лікувальною гімнастикою і доступними у їхньому стані фізичними вправами. Ми з ними розмовляли про покупку оптики, однак виявилася вона тут недешевою. Хлопці були уважними і терплячими, адже мені довелося досить довго шукати цю оптику. На якомусь етапі пошуків вони мені сказали, що, мабуть, не варто, її купувати, бо знайшлася фірма, що продає оптику з чималою знижкою, але подякували за увагу і небайдужість.

Медичну реабілітацію українських військових оплачувала угорська сторона?

Ярослава Хортяні. Мене та військового аташе представника Посольства України запросили до міністерства оборони Угорщини. Там нас запевнили, що угорська сторона бере на себе медичну реабілітацію українських військових, а покращенням їхнього побуту, пошуки перекладача, покупку телефонних карток та дещо інше повинні взяти на себе угорські українці. Також ми домовилися про нерозповсюдження цієї інформації, аж поки поранені бійці не пройдуть реабілітацію, адже не можна було виключати провокацій проти них. А перед тим ми розмовляли з міністром оборони Угорщини Чабою Генде. Я повідомила його, що під час моєї поїздки до України у складі делегації СКУ на річних зборах цієї організації у Києві минулого року ми побували у міноборони України. Пізніше я прочитала про це повідомлення в угорській пресі, що сюди мають приїхати на реабілітацію поранені в АТО українські військові. Я запитала пана Генде, чому їх досі ще нема? Виявилося, що заминка не за угорською стороною, бо, як повідомили у міноборони України, їм досить важко вибирати з-поміж поранених військових, щоб не було образ, мовляв, не знають, на кого припаде вибір, а тут ще й сім’ї не відпускають... І ми сказали, що ми беремо на себе витрати, навіть якщо з пораненим приїде член його родини й оскільки є вже така домовленість між країнами, треба допомогти. Тож угорські представники відбирали претендентів не за списком імен чи посад, а на підставі медичних карток поранених і їхніх особистих кодів, під якими вони проходили у військовій операції. Відбір також відбувався і з огляду на можливості медичної реабілітації угорської сторони. Якщо ж говорити за наших громадських активістів, які по змозі могли опікуватися пораненими українськими бійцями, я дуже рада, що Олег Турик, Ярослава Сабо із Варпалоти, Ірина Закар із Веспрема, друг Олега Володимир підключилися до цієї справи. Майже через день хворих з України навідували наші активісти, роблячи покупки за потребою, перекладали, влаштовували екскурсії тим, хто міг самостійно пересуватися чи просто допомагали вирішити якісь побутові проблеми. Хлопці виявилися дуже скромні і не вимагали для себе жодного такого, що можна назвати розкішшю. Частіше відмовлялися. Але дуже раділи, що вони тут не самотні, чують українське слово і бачать непоказну турботу. Пізніше до Угорщини приїхали на реабілітацію українські військові, один, здається, був із частин Національної Гвардії України, з куди важчими пораненнями, які призводять до інвалідності людини. Ми вперше у своєму житті побачили, як може калічити людей війна, і це – жахливо!»

Як вони вас зустріли?

О.Т. У лікарських покоях у Гейвізі ми побачили двох таких поранених. Одного звали Назар, трохий старший за віком, родом із Івано-Франківська та Олексій із Миколаєва. Назару осколками від гранати порізало шлунок, кишківник. У нього було погане травлення, хоча лікарі позашивали йому там все... З Олексієм було важче налагодити контакт: він весь був ніби в собі, постійно дивився на екран мобільного телефону. Я почав було щось до нього говорити, а він не дуже звертав на мене увагу, зосереджуючи увагу на своєму телефоні. Його важко поранило в бою, коли через український кордон удерлася колона російської військової техніки. Українські бійці спалили кілька машин окупантів, і лише так змогли зупинити цю колону. Під час відступу українських військових було отримано наказ командира оглянути пошкодження. Але в кущах при дорозі, так званій зеленці, певно залишилися солдати противника. Олексій підійшов до понівеченої техніки з опущеною зброєю, гадаючи, що поблизу нема засідки. У цей час з відстані п’яти метрів стріляниною в упор із кулемета по Олексію дали велику чергу. Одна з куль влучила йому у хребет. У Олексія була дуже важка операція, коли ставлять пластину у спину, що має тримати вкупі хребці. Поранення дало велике ускладнення на ноги, він не міг повноцінно сам пересуватися і мав поганий кровообіг у кінцівках. А потім, коли я допомагав узутися, щоб сісти у машину, то було жахливе враження. Зразу було відчутно, як то наша бідолашна Україна все переживає. Олексій пішов на фронт добровольцем. Він вчився у своєму вузі на військовій кафедрі, через те вирішив, що його знання знадобляться армії. Він вважав, що його товаришами не повинні командувати люди без військової освіти. Під час наших розмов Олексій важко ішов на контакт, не хотів нікуди їхати на екскурсію і скаржився на те, що ним ніхто не займається. Я бачив, що він знаходився у дуже важкому психологічному стані. Через те ми попрохали медсестер, щоб вони частіше заходили до хлопців, бо вони потребували ще й психологічної реабілітації, крім того, що один із них не ходячий. А коли українські військові вже їхали з Угорщини, медперсонал прощався з ними, як з рідними людьми. Іноді я жартома казав, що на периферії люди в білих халатах уважніше ставляться до хворих, ніж у столиці. Тому все це вкупі – увага, процедури медичні та фізіотерапевтичні плюс добра воля хлопців займатися активним оздоровленням, - дали певний благотворний ефект.

З якими додатковими труднощами довелось стикатися українським пацієнтам у перебігу медичної реабілітації?

Я.Х. Наприклад, було непросто домогтися, щоб Олексія пускали у басейн із термальними водами. Треба було нам довго домовлятися з керівниками медичної установи, щоб це сталося, оскільки в нашого військового не працювали ноги та деякі інші органи через важкі поранення, не кажучи про пригнічений стан і незнання угорської мови. Врешті-решт нам пішли назустріч, організувавши справу так, що водні процедури Олексія не спричиняли незручностей іншим хворим. Коли я розмовляла з лікаркою, вона сказала, що попри тимчасову фізичну несправність Олексій через рік-півтора буде ходити сам. І коли ми но зазирнули на фейсбук, побачили, що він пересувається за допомогою рами. Але не тільки ми йому допомагали тут – йому і в України багато підсобили. Пам’ятаю, хлопці відмовлялися брати від нас гроші на дорогу, кажучи, що найбільше ми їм допомогли своєю моральною підтримкою і посильною матеріальною турботою і доглядом упродовж трьох тижнів медичної реабілітації в Угорщині. Шкода, що нема продовження цієї програми, адже угорська сторона подала заявку на 20 поранених з України. Бо ж на прикладі Олексія можна констатувати, що з ним сталися разючі зміни, тому що він приїхав пригнічений а від’їжджав дуже окрилений від радості зі впевненістю, що в нього все вийде і він стане на ноги. Знаючи, як це важливо для поранених бійців узагалі пройти курс медичної підтримки наша голова національного самоврядування українців у Веспремі Ірина Закар почала займатися збором коштів для реабілітації цих людей в Україні. Ми чули, що є такий центр десь у Черкасах. Через те говорячи про взяті на себе зобов’язання перед запрошеними сюди пораненими українськими військовослужбовцями, я вважаю, що ми їх виконали по максимуму. Але ж ми ще запрошували сюди дітей батьків та родичів тих, які загинули на Майдані і в АТО. Ми і для них збирали кошти. Шкода, що не всі люди в українській меншині розуміють чи не відчувають ще, наскільки потрібна така допомога. Наприклад, пані Тетяна Демчук чи з оточення Павла Молнара з власної ініциативи збирали і відсилали допомогу в Україну.

Ви вважаєте що, людей, готових проявити таку жертовність чи порух душі прийти на допомогу іншому, стає серед угорських українців більше?

О.Т. Так, у нашому Товаристві треба започаткувати таку громадську ініціативу. Але передусім потрібно перестати бути байдужим. В одному закладі я познайомився з водієм автомобіля «швидкої допомоги», який приїхав у справах до Угорщини. Він розказував про страшенно тяжкі умови роботи для волонтерів у зоні АТО, зокрема про будні цих людей у районі села Піски біла Донецького аеропорту, які вивозять поранених українських воїнів. Через деякий час я зателефонував йому в Україну (у цей час Піски дуже інтенсивно обстрілювали російські окупанти). Він повідомив, що із восьми реанімобілів неушкодженими залишилися тільки два... Мій знайомий додав, що жене в Київ одну машину на ремонт, а другу тягне на буксирі. Тому зараз із друзя ми в Угорщині збираємо кошти на купівлю карети «медичної допомоги». Знайшли організацію, де мають списану техніку, але яка ще на ходу, хоч і має чималий кілометраж набігу. Коштувати вона буде недорого, а можливо держава у цьому випадку дасть і невеличку знижку. Буквально за кілька тижнів відбудеться переоцінка тих машин, і добре було б, якби ми до того часу назбирали необхідну суму грошей, адже іншої нагоди може і не випасти найближчим часом. Отже акція зі збору коштів уже почалася. Але можуть бути пожертви не тільки грішми: ми збираємо також і медикаменти, щоб реанімобіль не їхав порожнім в Україну.

Але це вже не перша ініциатива угорських українців, чи не так?

Я.Х. Від себе додам тільки, що під егідою Світового конгресу українців в Україні працює місія подружжя Супрун, які на пожертви з діаспори закуповують і передають воїнам АТО медичні аптечки НАТО. Вартість однієї такої аптечки становить приблизно від 100 доларів до ста євро. Ще вони влітку добивалися в Києві, щоб міністерство оборони України взяло під контроль цю справу, тому що не достатньо мати такі аптечки в польових умовах, а ними ще потрібно навчитись користуватися. Супруни і далі займаються цим благородним ділом для війська України. Угорські українці зібрали певну суму грошей і через нашого духівника греко-католицького священика отця Дам’яна передали до Супрунів.

Чого, на вашу думку, побоюються наші краяни, які неохоче долучаються до збору пожертв?

Я.Х. Багато хто не вірить, що кошти доходять за призначенням. Люди не хочуть, щоб їхня зароблена важкою працею копійка потрапила до рук аферистів-розкрадачів, ось у чому найбільша проблема, як на мене. Потрібно подавати більше інформації про наші благочинні ініциативи, більше розказувати про волонтерів і мати зворотню реакцію і точний звіт від отримуючої сторони, що кошти чи допомога надійшла точно за призначенням. І тоді кожна свідома української справи людина з діаспори дасть не лише, умовно кажучи, 10 доларів на справу перемоги в Україні, а й куди більше. Адже й угорські українці мають вже добре налагоджені волонтерами канали, переважно це особисті зв’язки перевірених у відповідальній справі людей. Тому я підтримую ідею Олега Турика щодо придбання машини «швидкої допомоги», тому що у цьому випадку є менше підстав для якихось особистих зловживань, бо техніку доставлять в АТО і навіть по війні «швидка» буде служити людям. Мені здається, що ми могли би зробити набагато більше, ніж могли б, але і не сиділи весь час, згорнувши руки. Гаряче дихання війни війнуло на мене безпосередньо у військовому шпиталі в Києві минулого року. Це треба побачити цих поранених бійців, які вийшли живими з цієї нелюдської м’ясорубки. Але ж скільки молодих людей загинуло, скільки цивільного населення вбито, покалічено... Якби не цей волонтерський рух і жертовність, ми б ворога не спинили там, де він стоїть зараз, а не в Києві, бо на це і розраховували у Москві, що українська армія розбіжиться після перших же пострілів окупанта. Не розбіглася. Люди жертвують життям на фронті і жертвують багато чим на мирних українськах територіях та у діаспорі. За кордоном дуже добре усвідомлюють, навіщо українцям потрібно захищати територіальну цілісність рідної держави.

Що потрібно зробити енергійним людям, які прагнуть допомогти своєму народу, щоб їхні зусилля не пропали намарне, бачачи, як низових ініциатив, наче чорт ладана, цураються чиновники в Києві, як від України відвертається Європа, яка зараз умиротворює російського агресора і коли світ тільки «висловлює свою глибоку стурбованість» подіями в Україні?

О.Т. Я вважаю, що кожна добра ініциатива заслуговує на увагу, більше того – потрібно ці ідеї генерувати в геометричній прогресії. Але потрібно розпорошені зусилля об’єднувати, пам’ятаючи народну мудрість: одна голова добре, а дві краще. Чому треба проявляти ініциативу? Ми вже пересвідчилися, що чекати допомоги від когось, справа марна і навіть до деякої міри шкідлива. Зараз настав такий момент істини, коли ми бачимо, що самим багато чого можна зробити, тобто за нас нашу справу вже ніхто не зробить, щоб ми потім могли чесно подивитися своїм дітям в очі, сказавши, що ми зробили все, що могли і навіть трішки більше.

Очевидно, українці мають усвідомити, що пора змінитися внутрішньо, тому що небажання пройти такі перетворення добровільно призведе до ще більших загрозі лиха для нації і держави, тільки це вже може статися з примусу, як ви вважаєте?

Я.Х. Є чимало запитань, на які не одразу знайдеш готову відповідь. Я от дивлюся навіть по поведінці наших краян: деякі приходять на демонстрації протесту в Будапешті, а дехто – ні. Либонь, люди не всі до кінця усвідомлюють, що зараз відбувається в Україні. Особисто для мене це незрозуміло. На культурницькі заходи люди йдуть, а на акціях, де потрібно проявити свою громадянську позицію і патріотизм, їх чомусь не побачиш. І ніби одне поняття не віддільне від іншого. Запитання, чому? Це – страх, звичка мати власну хату скраю, заскорузлість мислення, вплив російської пропаганди чи щось інше? Чим керуються у такий час люди? Тому я дуже глибоко поважаю своїх побратимів Олега Турика з Будапешта, Наталю Шайтош із Сеґеда, Ярославу Сабо із Варпалоти, Ірину Закар із Веспрема за їхню жертовність і велике серце Це люди-маяки, на яких у темряві орієнтуються інші. Бо жертовність передусім береться з великої любові, з усвідомлення того, що коли ти не пожертвуєш своїм часом, енергією тіла, душі або коштами, ти не можеш спати зі спокійною совістю. Слід також говорити про морально-вартісні пріоритети, хоча не завжди це можна пояснити за одну розмову. Часом знаходяться люди, які беруть із них приклад, щоправда, рідко, але знаходяться. Жертовність нерідко диктуєтьтуся нагальністю поточного моменту, але жодним чином не пов’язана з інтересами чи зиском, коньюнктурністю на «політичній біржі», питаннями довіри-недовіри, хоча і це важливо. Для мене такі люди завжди є справжнім відкриттям, бо не кожен готовий зректися певного душевного комфорту і ділитися часткою свого матеріального добробуту з іншими. Пригадую, коли ми збирали кошти для дітей, чиї батьки загинули на Майдані й АТО, зібрали ми добрі кошти. Але перед тим і бесіду чимало провели з депутатами українського самоврядування! Тим не менше людина, яка не є членом цього органу, Олена Сабо, діти якої ходили в Недільну українську школу, довідавшись про те, що я дала 100 тисяч форинтів, заявила, що і вона зробить таку ж саму пожертву. Тобто тут зіграв свою роль приклад іншого. Якось довелося мені мимоволі спостерігати, хто дає такі пожертви. Наприклад, пенсіонер здавав гроші... Для нього і тисяча форинтів має вагу, а для працюючих така сума може і не така непомітна. Як кажуть зараз в Україні, для когось і гривня – мільйон, а для декого і мільйон, як гривня!

О.Т. У нас є один знайомий незрячий пенсіонер, який з дружиною відвідує українські заходи. Коли в Україні була велика повінь, він приніс великі гроші. А під час однієї з демонстрацій він так-таки і запитав, чи може чимось допомогти українцям. Хоча я думаю, що навіть тим, що він виявив з нами солідарність і самою вже присутністю допоміг нам. Мої батьки відсиділи в радянських таборах за українську ідею по 10 років. Але коли совєтський режим кинув за ґрати українських шістдесятників – Чорновола, братів Горинів та інших, мій батько ходив по знайомих і збирав гроші, тому що сім’ї залишилися без годувальників і ці ув’язнені ризикували тим, що можуть ще раз сісти у тюрму. Тоді допомагати ворогам режиму було заборонено аж до притягнення до адміністративної чи кримінальної відповідальності. А тепер є така можливість. Але наші люди гадають, що зроблять це завтра або післязавтра, коли в них будуть кращі фінансові перспективи чи ще щось. Але заврта такої можливості може і не бути. Сьогодні потрібно жертвувати і допомагати, а не колись, тим більше що в Товариство люди ходять в основному забезпечені, або принаймні вдають себе такими. Справа навіть не у розмірі суми, я вважаю, а для того, щоб ти мав спокій на душі, проявивши доброчинність. Коли будуть всі задіяні у цій справі, вона буде спільною і корисною.

Можливо, люди ще не готові до цього, бо не позбавилися цілком совкового добровільно-примусового синдрому, коли обов’язково треба було на щось здавати у школі, на роботі через профспілки і навіть ходити на комуністичні суботники?

Я.Х. Ми маємо бути готові до будь-якого повороту подій в Україні, тому що ці так звані перемир’я постійно порушують російські ж окупанти. Треба думати над тим, щоб пожертвами займалося кожне самоврядування і навіть іти до угорців. А зараз потрібно об’єднувати зусилля, проводити благодійні вечори і заходи. І навіть якби в Україні не було війни, зараз там є дуже багато інвалідів, дітей-напівсиріт, удовиць, переселенців, які не мають даху над головою. Ще питання, чи зможе держава дати військовим належну пенсію чи допомогу конкретним сім’ям із зони воєнних дій

О.Т. Звичайно, всі ці проблеми швидко не зникнуть. Я недавно доправляв своїм авто в Україну дитячі речі, іграшки для дітей з родин біженців, оскільки Посольство України цим займатися не може, оскільки це не митна й аж ніяк не транспортна організація. Отож коли я на своєму авто під’їхав на угорсько-український кордон, митник, побачивши, що салон під зав’язку напакований коробками для переселенців, навіть не став перевіряти всі ці речі, бо зрозумів без зайвих пояснень, для кого вони призначені. Те саме можна сказати і про хлопців в окопах – державне забезпечення їжею, одягом, мильними засобами тощо дуже і дуже плохеньке. Якщо ти пішов робити закуп у крамницю і хочеш, приміром, придбати три штуки мила, то купи і четверте, подумай, що комусь воно знадобиться ще більше.

Наш кор.