ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

...Калатають церковні дзвони – крізь серце. Час наступає на п’яти, виштовхуючи людські душі на Майдан Незалежності, що став свого роду меморіалом пам’яті про Небесну сотню. В об’єктиві часопростору закарбована кожна мить, яка торкається Революції гідності. Крутиться колесо історії – нанизуючи зовсім свіжі події і дати, прізвища, імена... Рівно рік тому понад сто демонстрантів загинули від куль у самому серці Києва. Це були мирні громадяни, звичайні люди з різних куточків України – молоді, сильні, вродливі... Вони вийшли, щоб відстоювати право на мрію, й опинились у кривавій пастці: стали жертвами протистояння, живими мішенями... Сьогодні вони є прикладом незламності людського духу, справжніми героями свого часу. Україна вшановує тих, хто віддав своє життя за майбутнє, – покладанням квітів, всенародною молитвою, ходою... Біль молитви в німім стоголоссі зачіпа ще не займану струну... То пам’ять серця. Хтось ховає в долонях обличчя, захлинаючись у нестримнім плачі... Хтось ціпеніє від усвідомлення того, що сталося... Хтось ледь чутно шепоче слова відплаканої молитви, пісні, поезії:
Ми на згадку про біль у долонях затиснули кулі,
І на згадку про смерть у серцях заховали любов... (Василь Зима)
Оберемки живих квітів влягаються на бруківку, в якій відчуваються кроки часу. Гірко калатають дзвони, нагадуючи – «і мертвим, і живим, і ненародженим» – про незворотні події на Майдані. Дзвони б’ють по кожному з нас...
Господи, Боже милий,
На небесах єси,
Дай нам снаги і сили... –
звертається до Всевишнього відомий український поет Анатолій Матвійчук – від імені всього народу. І Господь дає... – щоб жили й пам’ятали. Всього рік тому оцю бруківку під ногами здіймала нестримна стихія протесту. Відчуття неминучості змін у державі прискорювало ритм сердець і підштовхувало до дії... Та ніхто й припустити не міг, що в 21-му столітті в самісінькому центрі Європи мирна акція переросте в криваве побоїще... Всього за кілька днів Майдан Незалежності перетворився в суцільну рану... Пломеніла земля, захлинаючись їдким димом... У повітрі свистіли кулі снайперів, які цілилися в майбутнє... Людське життя за лічені хвилини набувало в очах мітингувальників іншого змісту й наповнювалося ще до кінця не усвідомленою суттю... Палало небо. Здавалось, іще мить – і не витримає , впаде...
Небо падає... Не мовчи.
Мільйони нас - ми спіймаємо...
Скільки вистачить сил – кричи...
Нехай кожен у світі знає...» (Анастасія Дмитрук)
Не впало, не розбилося... Витримало! Тільки тих, хто не піднявся з землі, – вже не воскресило... Був невимовний біль. І потрясіння... Присутні запалювали свічки і схиляли голови – у спільній молитві – за полеглих. В останню путь проводжали, стоячи на колінах. І плакало небо над ними...
Майдан завмер. Молитва і сльоза.
Від згустків болю, смутку і печалі
боліло в грудях — сотню проводжали,
безсмертну сотню в сині небеса...
(Ігор Федчишин)

***

Пливуть гроби по морю, як човни –
по морю рук, по морю сліз і гніву.
Пливуть в човнах розтерзані сини
на хвилі молитов і переспіву.
Так ніби в жилах замерзає кров,
а потім б'є у скроні голос крові
за тим, хто тихо жив, а відійшов
у дзвонах слави праведним героєм.
Пливуть човни, гойдає кожну лодь
людська долоня, тепла і тремтяча,
човнами править втишений Господь,
а серце розривається і плаче.
І кожна мати плаче, і пече
їй кожна рана у чужого сина.
Стоїть Майдан братів – плече в плече
і разом з ним ридає Україна.
Нехай же вам, герої, віддає
Святий Петро ключі від того раю,
де убієнний ангелом стає,
бо він герой. Герої не вмирають.
Герої не вмирають. Просто йдуть
з Майдану – в небо. В лицарі – зі смерті.
Пливуть човни. Пливуть човни. Пливуть...
Героєм слава – вписано у серці!
(Мар,яна Савка)

***

Над Майданом вогонь і дим,
Йде вселюдська кривава битва.
А над Армагеддоном цим
Християнська звучить молитва.
Мирні люди – тепер бійці,
Бо невинная кров пролита…
І читають святі отці
Дев’яностий Псалом Давида…

Цій скорботі нема кінця,
Не загоїтись свіжим ранам,
Боже, чом кам’яні серця
Ти даєш всім земним тиранам?!
Душі їх не розтопить Любов,
Хоч вона – найдивніше диво!
Та звучить над Майданом знов:
Богородице. Радуйся, Діво...”

Ці священики, як волхви!
Хто Молитву здолати може?!
“Боже, грішних нас благослови,
Захисти і помилуй нас, Боже!
Україна – була і є,
Скільки б нас не крутила доля…
“Хай святиться ім’я Твоє
І на все твоя Божа воля…”
(Анатолій Матвійчук)

***

А сотню вже зустріли небеса...
Летіли легко, хоч Майдан ридав...
І з кров’ю перемішана сльоза...
А батько сина ще не відпускав...

Й заплакав Бог, побачивши загін:
Спереду сотник – молодий, вродливий...
І юний хлопчик в касці голубій,
І вчитель літній – сивий-сивий.
І рани їхні вже не їм болять...
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло...
Як крила ангела, злітаючи назад,
Небесна сотня в вирій полетіла...
(Людмила Максимлюк)



Голубко не плач. Так судилося, ненько... – сльозяться, пробуджені весною рими. Тремтять і схлипують свічки, скапуючи воском на бруківку... Майдан Незалежності в Києві сльозиться безперестанно – ув обіймах родичів та друзів, побратимів, запрошених гостей і випадкових перехожих... І цвіте протягом усієї зими – квітами і вишиванками... Майдан «братається» відтиском рук на снігу, приймає Різдвяні гостинці, родинні фотографії, поцілунки, зізнання в коханні й вірності... Там завжди людно... Довкілля торкається Вічності – ледь уловимим гомоном, шелестом, подихом... І терпко-солоним дотиком до душі – вже звідти:
– Мамо, не плач...
Ці рядки з вірша Оксани Максимишиної звучать сьогодні всюди – на радіо, телебаченні, в інтернеті. Вони народилися в Португалії, облетіли цілий світ і «приземлилися» в Україні. Торкнувшись глибокою щирістю кожної душі, проникли в пам’ять й увіковічнились на сторінках нещодавно виданої книги... «Небесна сотня» – ... книга-реквієм, книга-посвята тим учасникам Революції гідності, які віддали найцінніше – своє життя – заради того, щоб Україна та всі ми встали з колін»:

***
Як важко підніматися з колін!
Ще важче — рабство з пам'яті зітерти...
Цей страх,
ця ницість,
як собаки злі,
готові й душу на шматки роздерти,
а треба — встати!
Важко встаємо...
Ця клята нерішучість — остогидла!
Чого ждемо?
Щоб знову нас в ярмо?
Щоб знову нами гейкали, як бидлом?!
На ноги!
Всі!
Прийшов наш БЛАГОВІСТ!
Такого шансу — більш не буде. Зроду.
ЯКИЙ КРАСИВИЙ ТИ НА ПОВЕН ЗРІСТ,
мій зболений,
принижений НАРОДЕ!
(Віктор Женченко)
...Вони стояли на Майдані саме так – НА ПОВЕН ЗРІСТ – заради майбутнього свого народу. Стояли – до останнього подиху. Майдан об’єднав їх і зріднив. Став покликом, символом, пам’яттю, домівкою... Хлопці з «Небесної сотні» дістали «постійну приписку» в столиці країни, за яку боролися: вулиця Грушевського, Інститутська, Майдан Незалежності... Різні – за віком, освітою, статусом і віросповіданням... Об’єднані спільним вибором і почуттям обов’язку, вони протягом кількох місяців невтомно відстоювали свою позицію: пліч-о-пліч, рука-об-руку...

Ми варта нічна, ми не віримо вже у дива.
І чай обпікає вуста, але гояться рани
Казали, чекати морозів опісля Різдва
Та нас і до того добряче трусило під ранок.

Намети, хоч де ти, ця справа давно не нова:
І можна прикинутись хворим, сліпим і безногим
І можна відсидітись вдома, де рідний диван,
Та ти ризикуєш потому сидіти без нього.
І поки ти дивишся шоу: оффлайн чи онлайн
І поки сидиш у зручній комунальній коробці...
Це все не про тебе, але про всяк випадок знай:
Що поки ти тиснеш на мишку, тут тиснуть на хлопців.
Димлять барикади. І йдуть тисячі громадян
На диво-ялинку, в свята по-спартанськи убрану.
Майдан вимерзає, але не вмирає Майдан.
Скажи, чи чекати тебе на граніті Майдану?
Палають серця і стоїть над Грушевського чад,
І стяг український під небом тремтить переможно.
А тих, хто із чорних портретів суворо мовчать,
Навіки герої, яких забувати не можна.
Як речі звичайні по-іншому бачаться тут!
І слово просте набуває подвійного змісту!
Вогненні півонії в бочках ночами цвітуть,
І чуєш, як грають Шопена твої екстремісти.
За правду, свободу, за чесні і рівні права
Виходь у життя і нехай Україна повстане.
Це більше не гра у ретвіти, репости й слова.
Виходь на майдан, за майдан і заради майдану!
І буде штормити, та нас ці вітри не знесуть.
І сніг у мішках, хай би що, до весни не розтане.
Є правда єдина, неписана істинна суть:
Ти крапля, що може зробити нас всіх океаном.
Усе неможливе сьогодні перейде межу.
І доля ще буде до мене і зла, і ласкава.
Але я виходжу на площу, але я кажу:
Слава Україні – Героям слава!
(Оксана Боровець)

Вони прийшли на Майдан за покликом власного серця... Невтомно стояли на сторожі майбутнього – місяцями... Та з іншого боку неприступною стіною вишикувалися ряди тих, які виконували тільки «волю наказу»... Зла доля розвела вчорашніх односельчан і друзів по різні боки барикад. Вони стояли навпроти один одного: віч-на-віч... Їх іще стримували благаючі очі матерів і ті дзвони, що били на сполох... Але натягнута нить, за яку ще трималася хитка віра, раптово розірвалася... І «розсипалася», як розірване намисто, п’ята заповідь Божа... Слів уже не було: вони закотилися за межу... В одній миті все навколо змішалось і завирувало – наче в пеклі... Калатали серця й обезсилені дзвони... Корчилася від болю земля...
І тоді небо не витримало: розкололося – навпіл! І впало – під ноги...
Скільки болю було й протиріч! Скільки горя – потому... Адже ті хлопці, що були під прицілом один одного, проросли не тільки з одного міста чи села – з одного кореня-роду...

Двоє на Майдані

Не шукайте таємного змісту,
Просто доля, мов карта лягла:
Двоє хлопців зібралися в місто,
Двоє хлопців з одного села.
Незіпсовані, сильні, красиві,
Їм обом ще нема й двадцяти,
Їхні мами ще зовсім не сиві.
Їх просили себе берегти…

І шляхи їх згубились в тумані,
Різні долі, як різні пісні…
Хто ж міг думати, що – на Майдані,
Знов зустрінуться раптом вони.
Як від повені вруниться річка,
Так зіткнулись – очима й чолом.
Та в одного в руках єврострічка,
А на іншому – чорний шолом.

Двоє хлопців спізнались одразу
І від подиву вклякли немов.
Перший знав тільки волю наказу,
Другий з власної волі прийшов.
І дивились – не те щоб привітно,
Але злоби не знала душа,
Та між ними в ту мить непомітно,
Вже лягла неприступна межа…

І запахло в повітрі війною,
І накрила Хрещатик імла.
Та між тою й цією стіною –
Двоє хлопців з одного села!
І у темному мороці ночі
Ніби промінь з небес зазорів, –
Їм згадалися мамині очі
І прощальні слова матерів:

«Там іконка в кишені сорочки,
Матір Божа на щастя лежить...
Бережіть себе в світі, синочки
І Вкраїну свою бережіть!
І ніколи нікому не дайте,
Щоб земля наша кров’ю спливла,
Пам»ятайте про це, пам’ятайте!!!
Ви ж бо хлопці з одного села!
(А. Матвійчук)

Балада про Піаніста з Майдану

Він був чудовим піаністом,
Мав надзвичайну легкість рук.
Йому не бракувало хисту
І вміння здобувати звук.
На муку, а чи в нагороду,
Господь можливість дав таку –
Давати людям насолоду,
Творити Музику дзвінку.

В буремні дні Євромайдану,
До щільних беркутівських лав
Хтось притягнув фортепіано
І попросив, щоб він зіграв.
І от – без сумніву і страху,
Бессрібник щирий і талант,
Зійшов на сцену, як на плаху,
Цей дивовижний музикант.

То був не зал, любові повен, –
Кругом – шоломи і щити…
Та раптом – Людвіг ван Бетховен
Закликав всіх до доброти!
То “Ода радості” звучала,
Розлившись поміж береги.
А люди слухали й мовчали,
Де друзі тут? Де вороги?!

Лунала Музика пророче,
Були долоні легше крил…
Але чиїсь холодні очі
Взяли Маестро на приціл...
(А. Матвійчук)

Полеглим Героям Майдану
О чорний біль! Кривава і гірка
Стріла скорботи сповиває душі…
Стоїть земля в печалі… Непорушно…
Тече мовчання, мов сумна ріка…
На мить Майдан стотисячний затих,
Чоло схилила Батьківщина мила,
І голуб миру розкриває крила,
Вас проводжає до країв святих!
Брати безсмертя! Переможці мли!
Пресвітлі небеса за вами плачуть!
І вірить світ серцям святим, гарячим,
Світ знає – недаремно полягли!
Празоряні нащадки козаків!
Космічна Січ пишається бійцями!
Вітри свободи відчиняють брами!
Віки несуть дідів могутній спів!
Нехай пречистим буде сонця храм,
І світлим буде шлях в світи незримі…
Небесний полк вітає побратимів!
Герої не вмирають! Слава вам!
(Олеся Сінчук)

Звання Героїв України їм присвоєно вже посмертно. Та вони залишаться жити в людській пам’яті. Майдан буде асоціюватися з жовто-блакитними прапорами, дерев’яними палицями та щитами, палаючими шинами, пляшками з запальною сумішшю... І болем втрат. У книзі «Небесна сотня» представлені фотографії та реальні факти трагічних подій, які повсякденно творять історію: «Нам випало бути свідками подій драматичних і надзвичайно болючих, таких, що ввійдуть до підручників історії та будуть визначати наше майбутнє,, – пише в передмові до книги «Небесна сотня» поет, письменник і громадський діяч Сергій Жадан. – ...Це книга про важливість і значимість таких понять, як свобода та мужність, про те, як багато в певні історичні моменти значить готовність кожного з нас до кінця відстоювати свої переконання, триматися своєї правди. Це книга про те, як опинившись у вихорі історії, людина ціною власного життя здатна на цю історію впливати. Це книга про цінність людського життя, про важливість віри, про необхідність пам’яті».
***
А знаєте, усе це недарма, –
Що свіжий вітер розірвав задуху!
Нам говорили, що у нас нема
Ні віри, ні хоробрості, ні духу?!

Але Душа – на те вона й Душа,
Щоби трощити ланцюги й кайдани –
Є в кожнім поколінні та межа,
Що всіх разом виводить на Майдани!

Ми йшли занадто довго до мети,
Платили кров'ю за майбутнє щастя,
Ви не судіть нас, кровнії брати, –
І може й вам колись за це воздасться!

Свобода – не набитий гаманець,
І не життя вдоволене і сите,
Свобода –- відчувать, що ти творець,
Своєї Долі на долонях світу!

Ніщо не марне – ні сльоза, ні кров,
Все проросте колись достойним плодом,
Аби в серцях у нас жила Любов
І ми були на цій землі народом!

Ми власну долю вип'ємо до дна,
Гіркою чи хмільною буде чаша,
Одна тривога, думка лиш одна –
Чи буде жити Україна наша?!

У битві інтересів та ідей,
На цім Майдані, на очах у світу,
Хто захистить цих відданих дітей,
В чиїх руках стрічки, знамена й квіти?

Хто полум'яні вбереже серця,
Їх не віддавши на поталу Звіру?!
Хто поведе їх далі, до кінця,
Не ввергнувши народ свій у зневіру?!

Колись скіниться довга ця зима,
Воскреснуть Душі і розквітнуть квіти...
Ми віримо – усе це не дарма,
Заради цього варто було жити!
(А. Матвійчук)

Жити!!!

Струни тремтять так срібно
І пісня шукає небо,
І значить комусь потрібно
Усе, що на серці в тебе!
І лине душа крилата,
Мов птах у небесній сині –
Це зовсім не важко, брате,
Жити з ножем у спині!

Ти чуєш, гримлять салюти,
Кайдани розпались на порох,
І як нині важко збагнути,
Хто друг твій, а хто твій ворог.
Відкиньмо надії вчорашні,
Ілюзій рожеві скельця –
Не так бо вже, брате, й страшно –
Жити із кулею в серці!

Панує жахлива навала,
Не родить клоноване жито.
Нас сотні разів поховали,
А ми все продовжуєм жити!

***
... Ми житимем вічно для того,
Щоб вірити - й землю орати... –
нагадує кожному вже неодноразово згадуваний Анатолій Матвійчук – поет, музикант, автор і виконавець пісенних текстів, тележурналіст, Заслужений артист України, Народний... Тобто, титулований, іменитий, популярний... Лауреат чисельних музично-пісенних конкурсів та літературних премій... Його поезія – від серця, сам він – поет від Бога. За його творчістю можна звіряти час і події. Він, як справжній герой свого часу – пише в ритмі життя. Хоч я сьогодні пишу загалом не про нього – не втрималася, щоб не представити читачу. Адже й сама скористалася його поезією, запозиченою з інтернетної сторінки... Хіба ж могла «пройти» повз неї й не помітити?! А, зачепившись душею за рядки – пройнялася, відчула на «дотик» і прожила все – від болю до болю... І молилася подих у подих –у спільній з українським народом скорботі.

Молитва

Господи, Боже милий,
На небесах єси...
Дай нам снаги і сили,
Мужності і краси.
Там, у своєму небі,
Нас хоч на мить згадай,
Кожному – по потребі
І по ділах – воздай!..

Молитва справді додає терпіння й сил, які так необхідні сьогодні. Адже на долю України випали чергові випробування – в боротьбі за суверенність і цілісність, за незалежність і свободу... Знову палає земля... І знову вмирають найкращі – ті, для кого вибір України був і є сенсом життя. Так було, є і буде – споконвіків і довіку, – твердять історичні джерела. Бо ж на захист своєї держави в усі часи покликані саме найкращі... На сході України палають заграви – від вибухів і пожеж... І людські душі знову відлітають – журавлями...
– Мамо, не плач, я повернуся весною... – котиться хвилею в найдальші куточки країни, слізно відгукуючись у кожному небайдужому серці...
– Не плачте, мамо... Він обов’язково повернеться... весною... як обіцяв... Адже герої не вмирають! – гірчать у повітрі, що пахне війною, ще не зітлілі слова – спробою втіхи...
І матері так хочеться вірити... Бо ж і справді, Герої не вмирають!
Але що, як герой... – її син?!

– Мамо, не плач...

Валентина Зінченко-Параска