АРХІВ
ГРОМАДИ

№6(116)
листопад - грудень
2011 року

2011 року в світі широко відзначено 200-річчя від дня народження засновника «Руської Трійці» та ініціатора видання в Буді (Угорщина)  першого на західноукраїнських землях альманаху народною українською мовою «Русалка Дністровая» ‒ о. Маркіяна Шашкевича (1811-1843). З цієї нагоди у грудні 2011р. у Науковому Товаристві ім.Шевченка в Америці (НТШ-А) проведено наукову конференцію, на якій виступив колишній довголітній лектор української мови в Угорщині – д-р Сергій Панько. Пропонуємо читачам «Громади» скорочений текст його доповіді «о.Маркіян Шашкевич як мовознавець».

Сергій Панько

О. Маркіян Шашкевич як мовознавець

(до 200-річчя від дня народення)

О. Маркіян Шашкевич належав до того роду людей, яких називають - одержимі. Одержимці не відають, що справа, за яку беруться, неможлива. І якраз  тому успішно її звершують. Що літератУрна українська мова неможлива  – так це доказав би Маркіянові хоч який святоюрський старорус. От хоч би й Венедикт Левицький, тодішній львівський цензор церковних та інших книг. Та  перш, ніж таке могло б статися, «Руська трійця» видає друком - «Русалку ДністрOвую». І Маркіян Шашкевич та його «други жваві» роблять неможливе реальним.
«Eppur si muove  (а земля таки крутиться)», - сказав у подібній ситуації Ґалілео Ґалілей  - (він, до речі, теж видав свій трактат нарOдною італійською мовою, а не пануючою в 17 столітті латиною). Завдяки «Русалці» польські етнічні RUSINI почали піднімати націонАльні українські вітрила.
Це тільки сьогодні здається зовсім органічним шкільний перелік та наукова номенклятура слов’янських мов. А в перших десятиліттях 19 століття про таке чудне питання могли думати тільки диваки з поодиноких  університетських катЕдр. Не був таким диваком Маркіян Шашкевич, але у свій молодечий вік показався зрілим практиком-мовознавцем. І під його пером нібито низька українська стихія явилася у повноправному друці та високому стилі.
Отець Маркіян Шашкевич розпізнав у збірці «малоросійських» пісень Михайла Максимовича та в бурлескових творах  Івана Котляревського той самий мовний оркестр, що й у народних переказах  дністрОвих. Цю просту мову він не завагався зробити інструментом церковних проповідей.     Найпершу спробу він зробив у жовтні 1836 року – у церкві Св.Юра у Львові - і одночасно його приклад наслідували в інших парафіях однодумці-крилошани Микола Устиянович та Юліан Величковський. Сім віднайдних текстів українських казань отця Маркіяна опублікувала й прокоментувала мовознавець Ірина Фаріон у книжці «Отець Маркіян Шашкевич – український мовотворець» (Львів, 2007).
Прологом до рідномовних проповідей отця Маркіяна Шашкевича стала підготована і публічно ним виголошена (12.02.1835) похвальна ода (панегірик) «Голос галичан». З цією одою Маркіян, яко учень семінарії, звернувся до австрійського цісаря Франца І на день уродИн останнього.  Нечувана річ. Завдяки урочистій нагоді українську мову з волі Шашкевича піднесено до рівня церемоніяльно уживаних латини, німецької, польської та інших мов імперії.  Маркіян Шашкевич так звернувся до цісаря:

Що за краса всім світом зацвіла?
Ци сонце ясне спід небес ступило,
Ци небо звізди     нАземлю пустило,
Ци зоря ранком землев ся росплила?
Не сонце, не звіздИ,     і не яснА зорЯто,
НарОди днесь великоє сяткують свято!
У такий дипломатичний спосіб Шашкевич заполонив молодих семінаристів, що материнська руська мова не згірш за інших придатна до високої патетики. За словами одного з сучасників (Миколи Устияновича: 7,28), виголошення похвальної оди «мовби трубою ангела будило мерців з гробу».  Панегіриків, «писаних у руському язиці», не бракувало й раніше, але їхня складня була мертовна, образна система – цілком штучна. Згадані два факти із життя Шашкевича (семінарійний панегірик та церковні казання) дають добру уяву про початкИ його мовознавчих поглядів, серед яких годиться при цій нагоді виокремити ще й такі його переконання.
Перше. Запровадження української мови до ширшого літературного  вжитку повинно йти у парі з гражданським шрифтом та зі збереженням кириличної графіки.
На цю тему 1836 року, ще до появи «Русалки ДністрОвої»,  о.Маркіян Шашкевич випускає у Перемишлі памфлет «АзбУка і абецадло». Книжечку «АзбУка і абецадло»  видано польською мовою, і з нею в умовах тодішньої «азбучної війни» знайомилися ширші читацькі кола. Автор і науково, і з позицій здорового глузду спростовує твердження про уявні переваги польської латинки перед українською кирилицею. Зовсім слушним і загальнозрозумілим був, зокрема, такий аргумент Шашкевича: «Та як же то латинка була би більш придатна до передачі звуків української мови, якщо вона далеко не досконала для передачі звуків польських» («Азбука і абецадло», с.30)?  Хоч як би ми дивилися на це з погляду нинішньої ситуації, на той час у суцільному польському оточенні не можна було зрікатися письма кириличного.  Під пурпуровим плащиком европеїзації перехід на латинку потягнув би за собою розрив із віковою традицією, позбавив би галицьких українців свого власного кореня, а відтак і перетворив на легку здобич асиміляторів.
Друге. Новочасна українська літературна мова у своєму правописі мусить відійти від старозавітного етимологічного канону і будуватися на принципі фонетичному.
Тобто, у написанні якнайближче відтворювати звукову оболонку слова і при  цьому відмовитися від тих кириличних букв та буквосполучень, які з плином часу стали нефункціональні. Звук [i] завжди передавати буквою «і ‘десятиричне’» незалежно, які звуки чулися на місці українського [i] в старослов’янській, в суті речі староболгарській мові; не писати букву «Ъ ‘йор’» після приголосного в кінці слова, бо в живій українській мові відповідний звук цілком занидів, зредукувався; на місці диграфа «оу» писати букву «у» тощо. У «Русалці Дністровій» вперше використано букву «Є» у її сучасному значенні. Сьогодні важко навіть уявити, яким святотатством поставала фонетика в очах старорусів-консерваторів. Напевно ще більшим, ніж нинішнім обскурантам поновлення в правах харківського правопису 1928 року. Але Шашкевич мав перед собою переконливий приклад для наслідування, приклад сербської правописної реформи його сучасника – Вука Караджича. Під упливом останнього у Шашкевича навіть для африкати [дж] була окрема буква «џ» (розра џ ає), яка контурами своїми нагадувала букву «Ц» (остання також позначає африкату, а саме [тс]).
Третє. У розвитку та поширенні літературної української мови велике значення мають фольклорні джерела, збирання зразків діялектного мовлення, їхня обробка, систематизація.
Така думка була  одностайна для всіх учасників «Руської трійці», не випадково в «Русалці Дністровій» зразки усної народної творчости займають таке значне місце. Зацікавлення Шашкевича народною творчістю було для нього школою, в якій він учився живої мови. Виписував собі зі збірників фольклору українські вірші народні й книжні, до українських слів додавав порівняння з польськими й німецькими словами, щоб краще запам’ятати. До речі, робити записи варто не тільки фольклорні. Скільки разів ми чули яскравий вираз чи натрапляли на вдале, зрозуміле, так часто потрібне, але невживане слово. Та якщо собі не запишемо і кілька разів не пригадаємо, то відтворити це здавалося б зовсім рідне слово в пам’яті часто неможливо.  На основі історичної колядки «А в чистім полі, близько дороги» Маркіян Шашкевич написав свою поезію «Хмельницького обступленіє Львова». До РД увійшла записана Шашкевичем пісня «Ой, поїхав Романонько до Сучави на ярмарок» та «Літай, літай, сивий орле, по глибокій долині». (12,15).
Четверте. Шкільне навчання повинно базуватися на оновленій редакції української граматики. Бо існуючі на той час граматики фактично були граматиками церковно-слов'янської мови, різних її хронологічних та територіяльних різновидів.  У ґрунті речі граматики ці сприяли консервації язичія.
Шашкевич основно готувався до написання нової граматики, робив начерки українською, польською, російською мовами. На переконання Шашкевича, граматика повинна бути не першоосновою письменства, не законодавцем мови, а лише її найвірнішим відображенням («Азбука і абецадло», с.19). Це вже був дуже передовий, як на тодішній стан мовознавства, погляд. За свідченням маркіянознавця Михайла Шалати, у архіві Шашкевича збереглися таблиці голосних та приголосних звуків, списки синонімічних груп слів, відмінкові схеми іменників, суфіксальних словотворчих гнізд тощо. Михайло Возняк повідомляв, що Маркіян почав був працювати і над словником української мови. 
П'яте. Для збагачення зображально-виразових засобів української мови, урізноманітнення її стилістичних та жанрових ресурсів вкрай потрібні переклади з найбільш поширених духовних та світських вершинних літературних зразків.
У тій Маркіяновій спадщині, що відома до сьогоднішнього часу, перекладів більше за оригінальних творів. (10, 247). За висловом Юрія Шевельова, переклади були «свідомою й суворою школою Шашкевича». Шашкевич ставить перед собою завдання «відшукати в молодій ще на той час українській літературній мові мистецькі засоби, що стояли б на рівні мистецьких засобів вироблених літературних мов передових народів». На підтвердження цього маємо Маркіянові переклади Святого Письма (частини Евангелії св.Матея і цілої Евангелії св.Івана), переспіви «Слова о полку Ігоревім», переклади сербських народних пісень, переклад надрукованого Вацлавом Ганкою «Краледворського рукопису», дуже популярного в ті часи тощо. Ці та інші переклади увійшли і до «Русалки Дністрової», і до інших видань його творів.
(І насамкінець) А ще удаймося до спроби реконструкції поглядів Шашкевича на самоназву «руський» у виразах «руський язик», «руська мати», «Руська трійця» тощо. Українців Маркіян послідовно відрізняв від росіян. Відомо, що на дізнанні, зарЯдженому після конфіскації «Русалки ДністрОвої»,  Маркіян Шашкевич заявив таке: «Я пробував своїх сил у руській мові, як своїй рідній, що значно різниться від московської і церковної мови...  Свідомий тієї ріжниці, збирав я народні пісні, народні казки, шукав ту мову в устах народу... ». Якого, отже, народу? Чому не казав – украЇнського? До речі, це слово, але ще не в загальному значенні, з’явилося потім у вжитку Якова Головацького. Останній з посиланням на Михайла Максимовича писав так: «...з усіх нарічій южноруских найобширніше є укрáїнске, ... ГаличинИ оно Окрайки захватило».
Отже, чому таки РУСЬКОГО народу? Не в останню чергу тому, що так здавна казали поляки, а Маркіян та українські клірики перебували у польськомовному оточенні. Загалом усвідомлена потреба в самоназві виникає не відразу. Самоназві передують назви на позначення сусідів. Послідовність тут така. Члени «уявних спільнот» починають із протиставлення «ми versus вони», і їм достатньо окреслення, що люди навколо говорять «по-нашому» або «не по-нашому». Релікти такого думання зберігаються протягом віків і раз-у-раз дають про себе знати й надалі. Для прикладу згадаємо відоме місце Тараса Шевченка з листа до брата Микити: «... напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому» . Або в іншому місці: «А на москалів не вважайте... У їх народ і слово, і у нас народ і слово». 
Самоназва формується з національним усвідомленням і не без упливу того, як проносіїв цієї самоназви говорять на той час дальші чи ближчі сусіди (наприклад, візантійські патріярхи чи польські осадники). Для західних сусів – мадярів -  ми здавна були «русами», в угорській вимові – орос. Про це свідчить поширене серед карпатських українців прізвище – Орос. Так мадяри називали українців, коли росіян ще або не було або були дуже далеко. Те саме у татар та турків. У інших західних сусідів, поляків, мова українців – то історично «язик (єнзик) руШькі», а мова Московської держави - то «язик (єнзик) роШійскі». Тим часом у російських джерелах наша мова - «наречіє малороссійское». Знову можна згадати Шевченка і його слова на слідстві Кирило-Методіївського товариства, слова, сказані «мовою конвоя»  (Євген Сверстюк): «Стихи мои нравятся, быть может, потому только, что они написаны по-малороссийски».  А в  побуті для українців та росіян існує ще більше способів називати одне одного.
Щодо назви своєї літературної мови, то московити-росіяни протягом усього 18 століття, також під упливом візантійської патріярхії, а тоді й Феофана Прокоповича, вживали власномовний вираз «язык российский». Це послідовно повторено у заголовках тогочасних лінґвістичних трактатів Михайла Ломоносова, Ніколая Курганова, Антона Барсова. Вже пізніше росіяни у назві своєї мови  перейшли до атрибутиву – русский, і в заголовках граматик Ніколая Ґреча (1827) та Александера Востокова (1831) вже бачимо слово – русский. Доречі, обидва ці вчені – люди іноземного походження. Ще Ломоносов у 18 столітті славословив «крєпость и веліколєпіє языка россійкого», тоді як пізніше, у 19 столітті, Тургенів взивав до «правдивого и могучего русского языка».
Одночасно і Шашкевич називав уживану ним літературну мову - язиком руським, мовою руською, і це природно, бо підкріплювалося ще й виразом «руська віра». Наша мова руська, а москвини свою світську літературну мову можуть називати як самы хочуть, хоч би й язик россійский чи русский  ‒ так приблизно стояла справа ще в тридцяті-сорокові роки дев’ятнадцятого століття для українських інтелектуалів-модерністів, християн візантійського обряду, що спиралися на староруську писемну традицію.
Теоретично беручи,  «воно, може б, так і сталось»  ‒ різні слова щодо себе і сусідів: укр. «руський  versus російській»  і рос. «русский versus малороссийский» при одночасному вживанны однозвучних самоназв. Тобто теоретично обидва народи щодо власної своєї мови могли б уживати однакової назви: укр. «руський мова» і рос. «русский язык» як омонімічні атрибутиви з різним означуваним.  Адже існують приклади, коли така ситуація реально має місце. Так і словаки, і словенці свою рідну мову називають однаково:  slovenský jazyk  i slovenski jezik, a скорочено це повні омоніми ‒ slovenština.  Це нікому не заважає розумітися, бо на Любляну словаки кажуть, що це «hlavní mĕsto slovinské», тоді як Братислава для словенців «glavne mesto slovaške». Взагалі порівняльно-історичне вивчення різниць у самоназвах сучасних европейських мов із їхніми назвами у мовах іноземних, або таких самих різниць у назвах великих еввропейських міст – тема велика і явно виходить за межі цієї розмови.   
Для нас достатньо, що явна омонімія у назві двох різних мов - словацької та словенської - не заважає пам’ятати що маємо два різні народи.  Так само як ніхто не плутає сучасну Македонію з державою Александра Македонського. А словаків і словенців не плутають ще й тому , що ці народи хоч і спільного слов’янського кореня та зі спільним габсбурзбким минулим, але не сусідять, а ще, може, й  тому, що ні словенці словаків, ні словаки словенців не силують, що вони «один і той самий народ». Інша річ, що сучасні словаки останнім часом довели свою українську меншину до майже повного занепаду.
Та вертаємося до самоназви – руська мова. Через політичні обставини та царські лінґвоциди руська мова прибирає в 20 столітті сучасну назву – українська мова.  Модернізаційне запізнення спричинене виключно зовнішніми призвідниками. І сама дослівна назва – «українська» ‒ на корінцях наших граматик та словників з’яляється відносно недавно. Попервах це було такою ж дивиною, як от і зараз вирази «боснійська мова» або «чорногорська мова» тощо. Першим помітним прецедентом став грінченків «Словар української мови» (1907). Проте якби для українських громадівців Москва була за кордоном, то й ГрінчЕнко свого словника міг би природно  назвати «Словар руського язика». І не оглядатися на росіян, які своє мовою хай би перекладали цю назву, як їм самим заманеться – хоч би й «Словарь малороссийскаго наречія».
Показово, що в  Галичині лише друге видання граматики Смаль-Стоцького (в 1913р). мало в свої назві атрибутив  «українська», та й то у дужках, німецькою, власне, мовою: «Grammatik der Ruthenischen (Ukrainischen) – раніше по-німецькому казали kleinrussischen - Srache von Stepan Smal-Stockyj und Theodor Gartner» (Відень,1913). Десь тоді слово «український» почало входити  до вжитку і в рідномовному шкільництві Східної Галичині.
Одночасно комінтернівська Москва (на показ і нещиро, з прицілом на світову експансію) почала і в себе заохочувати термін «український», щоб показати, який то вона очолила світовий союз рівних та різних націй. Сьогодні Москва похопилася, пропихає ідеї «Русскава міра» і вже близька до валуєвського твердження, що «українська мова» це німецька вигадка ворогів «єдиної та неподільної». Нинішнім промосковським силам (які про себе люблять казати, що вони - «тоже-укрАинцы») вигідно прикидатися незнайками, а невігласам у парламенті – ні в тин, ні в ворота - суєсловити, що «руський» у виразі «Руська трійця» гейби те саме, що й у виразі  «русская тройка», та ще й Гоголя при цьому поминати.
Та що з неуків узяти, якщо таких «мряків тьмавих» не бракувало і в писаннях  львівського вченого цензора  Венедикта Левицького. Останній не рекомендував шашкевичеву «Зорю» до друку зокрема й тому, бо угледів «іреденту»: прибраний автором псевдонім -  Руслан цензор знічев’я порахував за «Russland» (німецьке слово, яким у Відні і дотепер називають Росію).
О. Маркіян Шашкевич не вчився на мовознавця і не був мовознавцем, як приміром Добровський, Копітар, чи їхній учень Ганка.  Не був він і геніяльним поетом, ба може й видатним. Чим він був – то це геніяльним провидцем. Силою інтуїції та під упливом епохи романтизму очам вже майже остаточно сполонізованого галицького семінариста Маркіяна Шашкевича відкрилося явище, скрите від буденного погляду обивателя. Це було явище народної української мови як самодостатнього лінгвістичного організму, задля зростання  якого він так багато потрудився. На думку довголітнього ректора УВУ професора Володимира Янева, без впертої послідовности Маркіяна Шашкевича не було би утримання української національности на терені Галичини, не було б пізнішої «Просвіти», не було би нашої західноукраїнської академії наук – Наукового Товариства ім. Шевченка.