АРХІВ
ГРОМАДИ

№6(116)
листопад - грудень
2011 року

Марія Шмідт: «У демократичному суспільстві кожний член суспільства має персональну відповідальність»

Кавалер ордену України «За заслуги» ІІІ ступеня Марія Шмідт,
відомий історик та директор Музею терору в одній особі
відповіла на запитання «Громади».

– Який вплив має на країни Центральної Європи 20-літній період існування незалежної України?
– Піднесення панувало, коли Україна здобула незалежність у 1991 році. На час розвалу СРСР український народ жив у важких умовах, але зберіг свою культуру, маючи сильну національну свідомість. В Угорщині та в Україні під час зміни суспільно-політичного ладу люди були сповнені ілюзій. Проте останні 20 років все-таки не можна сприйняти як невдачу в нашому житті, адже, попри труднощі, дві держави є дуже успішними. Найбільшу цінність – свободу – нарешті можемо оголосити своїм завоюванням. Нарешті прийшов час, коли ніхто навіть не думає поставити під сумнів право самого існування незалежної України.

– Як Ви гадаєте, чому в суспільстві існують подвійні стандарти щодо того, як слід оцінювати діяння фашизму й комунізму? Як пояснити, що люди є більш одностайними в засудженні злочинів нацистів, чиїми руками здійснювався голокост та інші звірства, і не спостерігаємо подібної реакції щодо натхненників і виконавців страхітливого геноциду щонайменше десяти мільйонів українців під час штучного голодомору 1932-33 років?
– Причина такого ставлення, на мою думку, є в тому, що згадані події у колишньому Радянському Союзі сталися за багато десятиліть раніше того моменту, коли СРСР перестав існувати як держава, що виставляє події в іншому світлі. З іншого боку, у Західній Європі ті люди, які формували громадську думку, поводились, наче колаборанти, і підтримували стосунки з СРСР, оскільки думали, – і в цьому вони мали рацію, – що в комуністичних державах проводили експерименти щодо майбутнього. Для тодішніх західних демократій він представляв певний інтерес, адже якщо такі досліди будуть успішні, їх можна запровадити і в себе, а як ні, то й так не біда. Слід визнати, що це була цинічна поведінка Заходу. А також, звичайно, в інтересах Заходу не було бажання ставити радянським комуністам прямі запитання так, як це було у випадку з колаборантами нацистських режимів. Тим не менше, вже в останні роки ми дуже багато чого зробили корисного, щоб люди довідалися про жахіття Голодомору в Україні. Пригадаймо бодай виставку та міжнародну конференцію істориків у музеї терору в Будапешті у 2003 році, встановлення пам’ятного знаку на набережній Дунаю в історичному центрі Будапешта. Я думаю, що угорці ніколи не забудуть про український голодомор, адже маємо спільну історію, разом ми страждали під гнітом комунізму у ХХ столітті і я впевнена, що матимемо багато спільного і в майбутні часи. Як на мене, то я дуже навіть підтримую членство Україні в Євросоюзі.
– Чи вважаєте Ви, що українське суспільство зазнало поразки в тому сенсі, що не вдалося втілити в життя ідеї Помаранчевої революції?
– Я не назвала б це поразкою. В Україні тривають змагання і боротьба політичних сил, орієнтованих на Захід і на Схід. Наразі примирення між ними не спостерігається. Звичайно, Україна і надалі залишиться сусідкою Росії і, водночас, межуватиме з Євросоюзом. Я вважаю, що Російська Федерація теж повинна стати членом Євроунії, позаяк росіяни розділяють європейські цінності, впливали і впливають на історичні та культурні процеси. Пора, аби європейські народи розглядали російське та українське питання в більш широкому контексті, відтак більш передбачуваним було б майбутнє Росії та України.
– На жаль, ми є свідками того, що, крім Угорщини та Польщі, які не тільки ведуть розмови, але і роблять щось в інтересах українців, у Євросоюзі, не беручи до уваги декларативних заяв, останнім часом зменшилося число прихильників вступу України до ЄС. Чим це можна пояснити: безпорадністю чи радше обережністю Європи?
– Частково це можна витлумачити короткозорістю європейських політиків. За умов світової економічної і суспільної кризи дрібне політичне маневрування нічого не дасть. Євросоюзові вже зараз треба замислитись над майбутнім об’єднаної Європи, яку важко уявити без членства України і Росії, ба навіть Туреччини. Я у захваті від того, що, перебуваючи століттями під чужим гнітом, Україна змогла мирно стати незалежною державою і час від часу демонструє світові, на що здатна в економічному і політичному сенсі.
– Разом з тим доводиться чути розмови про те, що оскільки Європа нині перебуває у кризі,  Україні не варто приєднуватися до ЄС. Чи справді настільки вже погано йдуть справи у європейському домі?
– У Європі спостерігається криза у кількох сферах – керівництві, суспільстві, і як наслідок цього, – в економіці. Якщо усунуть кризові явища у менеджменті та суспільній сфері, зупиниться й економічна рецесія. А коли намагаються підрихтувати тільки економіку, забуваючи про інші не менш важливі галузі, то з цього діла не буде. Зараз вихід я бачу у тенденції спільних пошуків, коли народи Європи усвідомлюють, що поодинці у ХХІ столітті їм буде важко вижити.
– А Ви не гадаєте, що, зберігаючи видимість того, що Україна має шанс стати членом ЄС, у Брюсселі тільки заграють із Києвом? Ви не думаєте, що країна з 46-мільйонним населенням, перспективним ринком та великим агропромисловим комплексом лише налякає інших гравців, які воліли б не бачити у своєму клубі ще одного серйозного конкурента?
– Я не бачу тут жодної проблеми. В Євросоюзі є чимало великих держав, скажімо, Польща, Франція, Італія, Іспанія... Щодо України, то, на мою думку, місце українців у Європі. Навіть не намагаймось заперечувати! Замість цього краще порадіймо з того, який поштовх отримає завдяки талановитому українському народові від такого майбутнього приєднання європейська спільнота.
– Ви є доволі визнаною людиною в угорському суспільстві та за кордоном, маєте державні нагороди України, Польщі й Румунії. Що означають для Вас ці відзнаки і наскільки чинний угорський уряд може розраховувати на Ваші поради, рекомендації і знання в оцінці суспільно-історичних процесів, що відбуваються в Україні та Східній Європі?
– Для мене було дуже почесно отримати нагороду з рук Президента В.Ющенка, бо я є його великим симпатиком. Нагороди ці доводять, що в Україні цінують ті жести, які наголошують на важливості міждержавної співпраці наших сусідніх країн. Не даймо себе роз’єднати і повернути один проти одного, тому що це дуже дешевий і гидкий трюк провокаторів ще з часів Європи дохристиянських часів. Я думаю, з українськими колегами ми можемо плідно працювати в збиранні й обробці даних про злочини комунізму, і тоді це з належним акцентом можемо представити і в Євросоюзі.
В історії нема закритих розділів, тому найважливіше завдання кожної нації – вижити і зберегти свою самоідентифікацію.
– А що, на Ваш погляд, можна зробити для того, щоб наші країни краще знали у світі?
– Маємо слабку так звану «софт» або гуманітарну політику, ми не здатні розмовляти мовою популярної культури, не працюємо над іміджем. Боїмося, як вогню, популяризувати себе в очах світу. За соціалізму це називали агіпропагандою. Нам потрібно знімати фільми з привабливими ідеями, сюжетами,  простими людськими історіями, випускати телесеріали, які здобувають широкого глядача і викликають щирі симпатії до представників того чи іншого народу. Потрібна легка і добре впізнана музика, ігри, мистецтво, яке зворушує людські серця. Коли це станеться, можемо поділитися з іншими і більш серйозними знаннями.
Натомість ми не вгаваємо скаржитися світові на свої тяжку долю і страждання, а це не настільки проймає людей, як національна героїка,  життя видатних історичних особистостей тощо. А треба, щоб глядач вигукував у захопленні: «Оце дають українці чи угорці! Таж вони не в тім’я биті!» Це навіть і не питання грошей, а радше бажання і волі. Тому що талановитих людей у нас ніколи не бракувало.
– Де, на Вашу думку, найбільше могла наламати дров українська політична еліта, що в Україні так важко йде демократія?
 – Повірте мені, при демократії ніде не легко жити. Розбудова демократичного суспільства – дуже складна річ, адже доводиться мати справу з багатьма проблемами. Тому не треба себе тішити якимись ілюзіями щодо неї. Демократія є свого роду засобом укладення компромісу у розв’язанні суспільних проблем, але при цьому кожну мить за демократію треба боротися. А ще цей лад не є простим у тому сенсі, що вимагає від кожного відповідальності, а це не всім до вподоби. Тим не менше я не вважаю, що Україна є геть упослідженою на демократичних теренах. Разом з тим у кожній державі демократія розвивається за своїми особливостями, які випливають з історії і традицій народу, здатності політичних еліт до ведення постійного суспільного діалогу заради суспільного блага, готовності до проведення реформ. Демократії постійно треба вчитися, бо є небезпека наступити на одні й ті ж граблі. Приклад цьому – ув’язнення колишнього прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко. Я дуже сподіваюся, що вона виправдає себе в суді і вийде на свободу. Для держави це вельми кепська реклама, коли опозиційний політик потрапляє за ґрати лише тому, що він є конкурентом для правлячої політичної сили.
– Якими будуть Ваші особисті побажання українському народові у рік 20-ліття незалежності України?
– Я хочу побажати нашим сусідам, щоб закінчилися їхні труднощі, хоча, як знаємо, замість них з’являться нові, бо без проблем нема поступу. А ще хай Україна дивиться у майбутнє з оптимізмом і впевненістю, тому що для цього є всі підстави, адже ці два десятиліття незалежності таки були успішними для українського народу.
– Дякуємо за інтерв’ю.

Підготував Василь ПЛОСКІНА